Літній день у маленькому містечку на Полтавщині видався сонячним і теплим, ніби сама природа благословляла шлюб молодої пари.
Церква Святого Миколая була прикрашена квітами: білі троянди перепліталися з жовтими соняшниками, створюючи атмосферу радості та надії
. Гості, одягнені в яскраві вишиванки та елегантні сукні, заповнили подвір’я, а дзвони лунали дзвінко, сповіщаючи про початок церемонії.
У центрі всього цього стояла Лариса Петрівна, мати нареченої, з хусткою в руках, яку вона раз у раз прикладала до очей. Але її сльози були не від щастя.
Ні, Лариса плакала від того, що незабаром їй доведеться жити самій, і ніхто більше не виконуватиме її забаганки.
— Мамо, ну що ти? — шепнула донька, Оксана, поправляючи фату. Вона була в білій сукні, що підкреслювала її струнку фігуру, і посміхалася так щиро, що серце Лариси стислося ще сильніше.
— Це ж мій найкращий день! Чому ти плачеш?
Лариса ковтнула сльози і змусила себе посміхнутися.
Оксана, її єдина донька, завжди була такою турботливою. З дитинства вона виконувала всі примхи матері: приносила чай з лимоном о шостій ранку, прасувала сукні, слухала нескінченні історії про молодість Лариси. А тепер?
Тепер Оксана виходила заміж за того молодого інженера, Андрія, і вони планували переїхати до Києва. Лариса залишиться в старому будинку одна, з котом Мурчиком і спогадами.
— Нічого, доню, — відповіла Лариса, намагаючись звучати весело. — Просто… радість переповнює. Ти така красива сьогодні!
Але в душі вона думала: “Як же я тепер? Хто мені каву зварить? Хто вислухає, коли сусідка Галина знову мене образить?”
Церемонія пройшла швидко. Священник благословив пару, гості аплодували, а Лариса стояла осторонь, дивлячись, як Оксана і Андрій обмінюються обручками.
Після церкви всі попрямували до ресторану, де вже чекав банкет. Столи були заставлені стравами: вареники з вишнями, холодець, салати з оселедцем і, звісно, весільний торт у три яруси.
Лариса сіла за головний стіл, поруч з Оксаною. Навколо гомоніли родичі. Тітка Марія, сестра Лариси, підсіла ближче і шепнула:
— Ларисо, ти виглядаєш так, ніби на поминках. Що з тобою? Донька виходить заміж — це ж свято!
Лариса зітхнула і відповіла тихо, щоб ніхто не почув:
— Маріє, ти не розумієш. Оксана — це все, що в мене є. Після того як мого Павлуся не стало, я тільки на неї й покладалася. А тепер? Вона поїде, і я залишуся сама.
Хто мені допоможе? Хто виконає мої маленькі прохання? Я ж не молода вже, мені шістдесят п’ять…
Марія закотила очі.
— Ой, Ларисо, ти завжди така драматична! Пам’ятаєш, як у молодості ти вимагала від чоловіка, щоб він щодня приносив тобі квіти? А тепер з Оксаною те саме. Діти мають жити своїм життям. Ти ж не хочеш, щоб вона сиділа з тобою вічно?
— Хочу! — вигукнула Лариса голосніше, ніж хотіла. Кілька гостей повернули голови. Вона швидко опустила голос. — Тобто… ні, звісно, ні. Але хто ж мені тепер допомагатиме?
Оксана завжди знала, як мене заспокоїти. “Мамо, хочеш пиріжок з яблуками? Я спечу!” Або: “Мамо, давай подивимося твій улюблений серіал разом.” А тепер — кінець.
Марія похитала головою.
— Слухай, сестро, може, час тобі знайти хобі? Або нового чоловіка? Пам’ятаєш дядька Василя з сусідньої вулиці? Він удівець, і завжди на тебе поглядає.
Лариса обурилася.
— Який Василь? Він же курить і випиває! Ні, дякую. Мені потрібна моя донька.
Тим часом банкет розгорявся. Тамада, веселий дядько з вусами, оголосив перший тост.
— Дорогі гості! Піднімімо келихи за молодих! Оксана і Андрій, хай ваше життя буде солодким, як цей медовий торт! А тепер — гірко!
Гості загукали: “Гірко! Гірко!” і зал вибухнув оплесками. Лариса теж підняла келих, але пила повільно, дивлячись у тарілку.
Після тосту підійшов Андрій, наречений. Він був високим, з добрими очима, і завжди ставився до Лариси з повагою.
— Теща, ви в порядку? — запитав він, сідаючи поруч. — Оксана хвилюється, каже, ви сумні сьогодні.
Лариса подивилася на нього і раптом вирішила виплеснути все.
— Андрію, синку, ти хороший хлопець, але… як ви мене залишите? Я ж одна буду. Хто мені дрова наколе взимку? Хто продукти принесе з базару? Оксана завжди все робила. “Мамо, давай я сходжу, ти відпочивай.” А тепер?
Андрій усміхнувся.
— Теща, ми ж не на Місяць летимо. Київ — це дві години поїздом. Ми будемо приїжджати щотижня. І ви можете до нас у гості. У нас квартира велика, кімната для вас буде.
— Щотижня? — перепитала Лариса скептично. — А якщо у вас діти будуть? Ви забудете про стару матір.
— Нізащо! — заперечив Андрій. — Оксана вас любить понад усе. Вона мені вчора казала: “Андрію, мамі буде самотньо. Треба її забрати з собою.”
Лариса здивувалася.
— Вона так сказала? Серйозно?
— Так, — кивнув Андрій. — Але я знаю, ви не захочете переїжджати. Ви любите свій дім, садок з яблунями.
Лариса задумалася. Справді, її будинок був її фортецею. Т Але самотність лякала.
Тим часом тамада оголосив танці. Музика заграла, і гості закружляли в колі. Оксана підбігла до матері.
— Мамо, потанцюй зі мною! — сказала вона, простягаючи руку.
Лариса заперечила.
— Ні, доню, я втомилася.
— Ну будь ласка! — наполягала Оксана. — Пам’ятаєш, як ми танцювали вдома під радіо? Ти завжди казала: “Оксанко, життя — як танець, головне не зупинятися.”
Лариса зітхнула і встала. Вони вийшли на танцпол, і під мелодію старої української пісні “Чорнобривці” почали кружляти.
— Мамо, — сказала Оксана, тримаючи матір за руки, — я знаю, чому ти плачеш. Не від радості. Ти боїшся самотності.
Лариса зупинилася.
— Звідки ти знаєш?
— Бо я тебе знаю краще за всіх, — відповіла Оксана. — Але слухай: я не залишу тебе. Ми будемо дзвонити щодня. А на вихідні — приїжджати. І знаєш що?
Андрій подарував мені на весілля 3000 гривень на подорож, але я думаю, може, витратити їх на щось для тебе?
Лариса здивувалася.
— 3000 гривень? Це ж купа грошей! На що?
— На ремонт у твоїй кухні, наприклад. Ти завжди скаржилася, що плита стара. Або на нову пральну машину. Щоб тобі легше було жити самій.
Сльози знову навернулися на очі Лариси, але цього разу від тепла в серці.
— Доню, ти така добра… Але ні, це ваші гроші. Витрачайте на себе.
Оксана обійняла матір.
— Ні, мамо. Це для тебе. І обіцяю: твої забаганки нікуди не зникнуть. Я завжди буду виконувати їх, навіть по телефону.
“Оксанко, принеси мені чай!” — і я приїду з цілим термосом.
Лариса розсміялася крізь сльози.
— Ти божевільна, дитино моя.
Але розмова не закінчилася. Після танців Лариса сіла за стіл і почала згадувати минуле. Вона пригадала, як Оксана була малою. Тоді Лариса працювала вчителькою в школі, а чоловік — на заводі. Життя було важким, але щасливим.
— Пам’ятаєш, Оксанко, — сказала вона пізніше, коли гості розходилися, — як ти в п’ять років сказала: “Мамо, я ніколи тебе не залишу!”?
Оксана кивнула.
— Пам’ятаю. І я не залишу. Просто… тепер у мене буде своя сім’я. Але ти — частина її.
Вечір добігав кінця. Гості роз’їжджалися, а Лариса стояла на порозі ресторану, дивлячись, як Оксана і Андрій сідають у прикрашену машину.
— Прощавай, доню, — шепнула вона.
— Не прощавай, мамо! — крикнула Оксана з вікна. — До скорої зустрічі! І не забудь: 3000 гривень — на нову кухню!
Машина поїхала, і Лариса залишилася одна. Але тепер її сльози були змішаними: сум і надія. Вона повернулася додому, де чекав Мурчик.
Наступного дня подзвонила Оксана.
— Мамо, як ти? — запитала вона.
— Нормально, доню. Але… можеш приїхати на вихідні? Хочу, щоб ти спекла пиріг з яблуками.
Оксана розсміялася.
— Звісно, мамо! Твоя забаганка — мій закон.
І так почалося нове життя Лариси. Самотнє, але не порожнє. Вона навчилася готувати собі чай, але дзвінки від доньки були теплом на душу.
А 3000 гривень пішли на нову плиту, яка нагадувала про любов Оксани.
Минали місяці. Лариса знайшла хобі — почала вишивати рушники для майбутніх онуків. Одного разу подзвонила Марія.
— Ларисо, ти змінилася! Не скаржишся більше?
— Ні, — відповіла Лариса. — Я зрозуміла: життя триває. І мої забаганки… тепер я виконую їх сама. Але Оксана завжди поруч.
А коли Оксана приїхала з новиною про те що вона при надії, Лариса заплакала знову — цього разу від справжньої радості.
— Доню, я буду бабусею! — вигукнула вона.
— Так, мамо. І ти будеш найкращою бабусею. А твої забаганки? Ми з онуком їх виконуватимемо удвох!
Історія Лариси стала уроком: іноді сльози на весіллі — це не кінець, а початок нової глави. З діалогами, сміхом і любов’ю, яка не зникає з відстанню.
Олеся Срібна
