Мамо, ну шо ти мені знову ці картинки надсилаєш? Доброго ранку, З Днем ангела, вдалого понеділка, почни день з кави та інші. У мене від них телефон висне. Ти можеш просто написати, якщо тобі щось потрібно, або щось термінове? Якщо новин немає, я працюю, мені ніколи читати твої вірші про кошенят”
Артем роздратовано кинув смартфон на стіл. Екран ще світився, показуючи листівку з пухнастим зайцем і написом: «Нехай день буде сонячним!». Йому було тридцять п’ять. Він був ведучим програмістом у великій IT-компанії. Його життя складалося з дедлайнів, зуми-дзвінків, спринтів і нескінченного потоку інформації.
Його мама, Віра Павлівна, жила в маленькому селищі за триста кілометрів. Вона освоїла кілька програм півроку тому, коли Артем подарував їй свій старий смартфон. І з того часу його життя перетворилося на суцільне випробування. Кожен ранок починався з “чашечки кави” в пікселях. Кожен вечір закінчувався “янголом-хранителем”.
Артем спочатку ввічливо відповідав смайликами. Потім почав ігнорувати. А сьогодні не витримав. Віра Павлівна прочитала повідомлення сина. «Не писати, якщо новин немає». Вона подивилася у вікно. За вікном ішов сірий осінній дощ. Які в неї новини?
Кіт Шалім спіймав мишу? Сусідка тітка Валя знову посварилася з листоношею? Тиск зранку підскочив до ста вісімдесяти? Хіба це новини для сина, який «робить цифрове майбутнє»?
Вона тихо зітхнула, витерла сльозу краєм хустки і видалила підготовлену на вечір листівку з побажанням хорошої ночі. «Добре, Артемко. Не буду», — надрукувала вона одним пальцем, довго потрапляючи в потрібні літери. І стерла. Навіщо відволікати? Вона просто поклала телефон на комод.
Артем насолоджувався тишею. Жодних вібрацій у кишені. Жодних дурних відео.
«Нарешті зрозуміла», — думав він.
Минув тиждень. У п’ятницю ввечері він сидів у барі з друзями.
— А моя мати мені вчора відео скинула, як огірки солити, — сміявся колега. — Каже, знадобиться!
Усі засміялися.
Артем дістав телефон. Відкрив чат з мамою. Останнє повідомлення від нього: «…АБО ВЗАГАЛІ НЕ ПИСАТИ». Статус: «Був(ла) в мережі: 6 днів тому».
Артема певним почуттям кольнуло. Мама ніколи не вимикала інтернет. Вона казала: «Раптом ти зателефонуєш, а я не побачу». Він набрав її номер. Довгі гудки. Нескінченні, тягучі. «Абонент не відповідає». Він набрав ще раз. І ще. Тривога, холодна і липка, почала підніматися від шлунка до горла.
Артем гнав машину по нічній трасі, порушуючи всі правила. Він дзвонив сусідці, тіткі Валі.
— Валентино Петрівно, де мама?!
— Ой, Артьомко… Та я не знаю. Я до неї стукала два дні тому, думала, вона в магазин пішла. Світло не горить. Може, до сестри у місто поїхала? Але чому тоді не сказала, чому не попросила за котом придивитися?
Артем знав: у мами немає сестри у місті. У мами взагалі нікого немає, крім нього. Він влетів у селище о третій годині ночі. Дім стояв темний. Хвіртка була не замкнена.
Чоловік ринув у двері. Замкнено зсередини.
— Мамо! Мамо, відчини!
Він вибив шибку, не відчуваючи, як уламки ріжуть руки. Уліз усередину.
У домі було тихо. Тікав лише старий годинник. Мама лежала на дивані у вітальні. У тому самому халаті. Вона спала.
Артем підбіг, схопив її за руку. Рука була теплою. Віра Павлівна відкрила очі. Затьмарені, перелякані.
— Артеме? Ти чого? Щось трапилося? Приліт був у твою квартиру і тобі немає де жити?
Артем сповз на підлогу, упершись чолом у її коліна. Його трусило.
— Мамо… Ти чому трубку не брала? Ти чому в мережу не виходила?!
— Так ти ж сказав… не писати, — зніяковіло прошепотіла вона, гладячи його по голові. — А телефон… він розрядився, мабуть. У нас світло вимикають за графіками. Я телефон на комод поклала і не чіпала. Боялася тобі завадити. Я думала, ти працюєш.
Артем увімкнув світло. На комоді лежав «мертвий» смартфон. Поруч лежав зошит. Чолвоік відкрив його. Це був «щоденник повідомлень». Мама писала у зошит те, що хотіла надіслати йому, але не надіслала.
«Вівторок. Артемко, сьогодні сонце вийшло. Згадала, як ми з тобою в парк ходили, коли ти маленький був. Ти тоді морозиво упустив і плакав. Люблю тебе».
«Середа. Тиск шалить. Випила таблетку. Не буду тобі скаржитися, ти зайнятий. Просто знай, я пишаюся тобою».
«Четвер. Бачила уві сні батька. Він просив передати, щоб ти беріг себе».
Артем читав ці рядки, написані корявим почерком, і відчував, як усередині нього руйнується стіна цинізму. Ці «дурні картинки», ці смайлики, ці безглузді листівки — це був її спосіб сказати: «Я тут. Я жива. Я думаю про тебе». Це був її цифровий пульс.
А він цей пульс зупинив. Якби в неї стався інсульт, він би навіть не дізнався. Тому що сам заборонив їй подавати сигнали.
Артем залишився на вихідні. Він полагодив паркан. Налаштував телевізор. І купив мамі новий телефон, з великим екраном.
— Мамо, — сказав він перед від’їздом. — Надсилай.
— Що надсилати, сину?
— Все. Котів, листівки, погоду, рецепти пирогів. Кожен день. Чуєш? Кожного ранку. Я хочу знати, що в тебе ранок теж добрий. Для мене це… важливо. Це значить, що ти є.
Він їхав назад у місто. Телефон запищав. Повідомлення, мама. Картинка: товстий рудий кіт в окулярах тримає букет ромашок. Напис: «Щасливої дороги, сину!».
Артем усміхнувся. Вперше за довгий час щиро. Він натиснув на значок мікрофона:
— Дякую, мамо. Кіт класний. Я доїду — подзвоню.
Тоді Артем зрозумів, що нав’язливі повідомлення від мами — це не спам. Це єдина ниточка, яка пов’язує її з його світом, у якому для неї вже немає місця. Не варто обривати її. Чоловік відганяв від себе погані думки і лише одна не давала йому спокою. Він боявся, що може настати такий день, коли її телефон назавжди замовкне. І якщо так і станеться, то він тоді б усе на світі віддав за одну дурну листівку з написом «З добрим ранком», але надсилати її буде вже нікому. Тож, подумав син, поки є час, треба частіше навідувати матір, а не тільки отримувати від неї повідомлення.
