Коли Ганна вперше поїхала «на заробітки», її синові Максиму було двадцять, а доньці Олені — вісімнадцять. Тоді вдома панувала тиша, перервана лише звуками старого холодильника.
Тепер же, через десять років, Ганна поверталася додому з двома величезними валізами та важким золотим ланцюжком на шиї — символом її «успіху».
На вокзалі її зустрічали як королеву. Максим пригнав нову автівку (куплену на гроші, що мати присилала «на ремонт даху»), а Олена сяяла в сукні, ціна якої дорівнювала місяцю догляду за примхливою італійською синьйорою.
— Мамусю! Нарешті! — вигукнув Максим, підхоплюючи валізи. — Ми вже такий стіл накрили! Кум прийде, свати… Треба ж відсвяткувати твоє повернення «на зовсім»!
Вечеря з присмаком рахунків
За столом панувала ідилія, поки не подали десерт. Ганна розслабилася, вдихаючи запах рідного дому, але розмови швидко звернули в звичне русло — грошове.
— Мамо, — почала Олена, колупаючи виделкою торт. — Ти ж казала, що в тебе там ще на картці щось лишилося? Ми з Ігорем придивилися таку кухню… ну, просто казка! Італійська, до речі. Символічно, правда?
Ганна здивовано підняла брову: — Оленочко, я ж минулого місяця вислала дві тисячі євро тобі на весільний подарунок. Ви ж казали, що це на все вистачить.
— Ой, мамо, ти як з іншої планети! — втрутився Максим. — Ти знаєш, які зараз ціни на будматеріали? Я той дах перекрив, але тепер треба гараж до ладу привести. Не буде ж моя машина під дощем стояти? Ти ж не хочеш, щоб твої гроші в іржу перетворилися?
Ганна відклала ложку. Всередині почало пекти. — Діти, я приїхала три години тому. Я хочу відпочити. Я хочу знати, як ви живете, а не скільки коштує цегла.
— Так ми тому і кажемо, як живемо! — ображено випнув губу Максим. — Важко живемо, мамо. Крутимося. А ти там у Європі по парках гуляла, каву пила…
Ці слова стали останньою краплею. Ганна повільно встала з-за столу. Її голос, зазвичай тихий, забринів металом:
— Каву пила? По парках гуляла? — вона розстебнула манжети сорочки, показуючи вузлуваті вени та мозолі, які не зміг приховати жоден дорогий крем. — Ви знаєте, як пахне старість, яку ти мусиш мити щодня по п’ять разів? Ви знаєте, як це — коли на тебе кричать чужою мовою, а ти посміхаєшся, бо знаєш, що тобі треба передати «на кухню» Олені та «на гараж» Максиму?
— Мамо, ну чого ти починаєш сцену? — фиркнула Олена. — Ми ж просто спитали. Ти ж тепер багата, у тебе пенсія італійська буде…
— Багата? — Ганна гірко засміялася. — Я багата на болі в спині та самотність. Я десять років не бачила, як ви дорослішаєте.
Я думала, я купую нам майбутнє, а виявилося — я просто купувала вашу любов. І, здається, переплатила.
— Та як ти можеш таке казати! — вигукнув Максим, підхоплюючись. — Ми тебе чекали! Ми готувалися! А ти приїхала і рахуєш кожну копійку, наче ми якісь чужі люди! Якщо тобі шкода грошей на рідних дітей, то так і скажи!
— Мені не шкода грошей, Максиме. Мені шкода років, які я витратила на те, щоб виростити двох егоїстів, які бачать у мені не матір, а банкомат з функцією приготування борщу!
Новий світанок
Сварка тривала до півночі. Згадувалися старі образи, рахувалися кожні надіслані центри. Врешті-решт, Ганна пішла до своєї кімнати і замкнула двері.
Вона чула, як на кухні діти пошепки обговорювали, що «мати після Італії стала зовсім нестерпною» і «треба почекати тиждень, поки заспокоїться, тоді знову спитати про кухню».
Наступного ранку Ганна прокинулася рано. Вона не стала готувати сніданок на всю ораву. Вона зібрала невелику сумку, взяла свій закордонний паспорт і замовила таксі.
Коли Максим сонно виповз у коридор, він побачив матір біля порога. — Ти кудись зібралася? По магазинах?
— Ні, синку. Я зняла квартиру в центрі. На пів року. Буду ходити на масаж, запишуся на курси англійської і, можливо, нарешті куплю собі те пальто, на яке мені завжди було «шкода грошей», бо вам треба було то телефон, то диски на колеса.
— А як же ми? — розгублено спитав він.
Ганна посміхнулася — вперше за довгий час щиро і легко: — А ви, дорослі та самостійні люди, нарешті дізнаєтеся, скільки коштує хліб і як приємно заробляти на нього власноруч. Ключі на столі. Не забудь вимкнути світло, воно тепер дороге.
Вона вийшла, грюкнувши дверима, і цей звук був найсолодшою музикою, яку вона чула за останні десять років.
Минув місяць відтоді, як Ганна Степанівна змінила номер телефону й переїхала в орендовану однокімнатну квартиру на іншому кінці міста.
Вона нарешті навчилася пити каву повільно, смакуючи кожен ковток, а не ковтаючи її на ходу між зміною постілі та приготуванням ліків для синьйори.
Але в її «родовому гнізді» панував справжній хаос.
«Режим економії» або шокова терапія
Максим і Олена спочатку сприйняли вчинок матері як тимчасовий каприз. Вони були впевнені: мине тиждень, Ганна заскучає за онуками (яких Олена вже планувала «підкинути» бабусі) і повернеться з розкритою зміною.
Перший «дзвіночок» пролунав, коли прийшли рахунки за комунальні послуги. Максим, тримаючи в руках квитанцію, розгублено чухав потилицю.
— Слухай, Олено, тут якісь цифри космічні. Мама завжди казала, що це копійки. Звідки такі суми за воду?
— То ти в душі по годині співаєш! — гримнула сестра. — І до речі, де гроші на продукти? Холодильник порожній. Я звикла, що там завжди є італійська ковбаса і сир. А зараз там тільки пачка маргарину і твій вчорашній кефір.
— Гроші? — Максим нервово засміявся. — Я заправив машину і купив нові навушники. Думав, мама як завжди «підкине» на картку.
— Вона заблокувала доступ до своєї картки, Максе! — закричала Олена. — Я вчора намагалася оплатити ту кухню, про яку ми мріяли, а термінал видав: «Недостатньо коштів». Я ледь зі сорому не згоріла перед консультантом!
Зустріч у супермаркеті
Через два тижні Олена випадково зустріла матір у супермаркеті. Ганна Степанівна виглядала інакше: нова зачіска, світле пальто, а в кошику — дорогі фрукти та лише одна порція вишуканої риби.
— Мамо! Ну ти подивіться на неї! — Олена підбігла, ледь не збивши стелаж із цукерками. — Ми там з голоду пухнемо, Максим машину виставив на продаж, бо нема за що гуму купити, а ти тут делікатеси вибираєш? Тобі не соромно?
Ганна Степаноівна спокійно зняла окуляри й подивилася на доньку. — Оленочко, ти за останній місяць хоч раз запитала, як моє здоров’я? Чи добре я себе почуваю після тієї вашої вечері?
— Ой, знову ти за своє! У нас проблеми реальні! Ігор сказав, що якщо я не знайду грошей на внесок за квартиру, то він розірве заручини. Ти хочеш, щоб твоя донька залишилася старою дівою?
— Якщо Ігор кохає твій внесок, а не тебе, то, можливо, це на краще? — лагідно відповіла Ганна. — Знаєш, доню, я десять років працювала, щоб ви мали все. Тепер я вирішила попрацювати, щоб я мала себе.
— Ти егоїстка! — вигукнула Олена на весь магазин. — Ми тебе чекали, ми тебе любили, а ти… ти просто нас кинула!
— Любили? — Ганна підійшла ближче. — Любов, Олено, це коли ти вчора прийшла б до мене з яблуком і запитала: «Мамо, як ти спиш?». А ти прийшла за черговим «траншем». Більше каси не буде.
Суворий урок життя
Максим все ж продав автівку. Це була його гордість, але борги за кредитами, які він набрав, сподіваючись на «мамині євро», тиснули сильніше за амбіції.
Олена пішла працювати офіціанткою в місцеве кафе, бо Ігор, як і передбачала мати, швидко зник з її горизонту, щойно зрозумів, що «золотого дощу» з Італії більше не буде.
Минуло три місяці. Вечір неділі. Ганна Степанівна сиділа у своїй затишній квартирі, коли в двері подзвонили. На порозі стояли Максим і Олена. Без пафосу, без нових суконь. У Максима під очима були синці від нічних змін на складі, а Олена тримала в руках маленький паперовий пакетик.
— Мам… ми це… — Максим зам’явся. — Ми просто зайти хотіли. Без приводу.
— Ми купили твої улюблені еклери, — тихо додала Олена, простягаючи пакет. — З першої зарплати. Самі.
Ганна подивилася на них — втомлених, трохи розгублених, але вперше за багато років «справжніх». Вона відступила вбік, звільняючи прохід.
— Проходьте, діти. Чай якраз закипів.
Вони сиділи на кухні, і цього разу розмова була не про італійські меблі чи ремонт гаража. Вони говорили про те, як важко іноді буває просто жити, і як важливо мати поруч когось, хто любить тебе не за баланс на картці, а просто за те, що ти є.
Ганна Степанівна знала: попереду ще багато труднощів, і діти ще не раз спробують «схитрувати». Але головний крок було зроблено — вони нарешті побачили в ній людину.
Минуло пів року. Ганна Степанівна не повернулася до великого будинку, хоча діти неодноразово просили її про це. Вона звикла до своєї тиші, до світлих фіранок і до того, що ранок належить лише їй. Однак материнське серце — це не банківський рахунок, його неможливо закрити одним підписом.
Одного вечора Максим та Олена знову прийшли до неї. Вони виглядали інакше: Максим став серйознішим, зникла його звичка зверхньо поглядати на годинник, а Олена більше не малювала нігті такою довжиною, що заважала б працювати.
Пропозиція, від якої неможливо відмовитися
Вони сіли за стіл, і цього разу запала довга пауза. Першим заговорив Максим: — Мам, ми зрозуміли. Чесно. Я за ці місяці на складі заробив менше, ніж ти присилала мені на «кишенькові», але я вперше відчув, що ці гроші — мої. Я не хочу більше просити. Але в нас є ідея.
Ганна Степанівна спокійно склала руки: — Я слухаю вас, діти.
— Мамо, той великий будинок… він завеликий для нас двох, — почала Олена, опустивши очі. — І він потребує догляду, на який у нас зараз немає коштів. Ми хочемо його продати. Розділити гроші на три частини.
Тобі купимо власну квартиру, щоб ти не платила за оренду. А собі — по маленькій однокімнатці. І… решту грошей ми не візьмемо.
Ганна здивовано підняла брову: — Не візьмете? А як же «італійська кухня» та «гараж для машини»?
— Мам, досить, — Максим почервонів. — Ми хочемо покласти ці гроші на твій рахунок. Це твій «італійський фонд». Твоя старість.
Ми хочемо, щоб ти знала: якщо ти захочеш поїхати до Риму не мити підлогу, а дивитися на Колізей — у тебе будуть на це гроші. А ми… ми вже якось самі. Я знайшов другу роботу, охоронцем. Олена йде на курси бухгалтерів.
Момент істини
Ганна довго мовчала. Вона бачила, як Олена нервово крутить обручку на пальці — ту саму, стару, бабусину, а не нову з діамантом, яку вимагала раніше.
— Добре, — нарешті мовила Ганна. — Продавайте. Але з однією умовою.
Діти напружилися. — Якою?
— Я не візьму всі гроші. Я заберу свою частку на квартиру, а решту ми вкладемо в вашу освіту. Максиме, ти завжди хотів відкрити невелику майстерню — я оплачу тобі сертифікацію та інструменти.
Олено, твої курси — це теж мій внесок. Але це не подарунок. Це «інвестиція в борг». Ви повернете мені ці гроші не в конверті, а своїми успіхами. І кожної неділі — ви готуєте обід. Не я, а ви.
Олена раптом схлипнула і кинулася матері на шию: — Мам, прости нас… ми були такими дурнями! Ми думали, що євро ростуть на деревах у Неаполі!
— Вони ростуть на мозолях, доню, — тихо відповіла Ганна, гладячи її по волоссю. — Але головне, що ви нарешті побачили дерево, а не тільки плоди.
Новий розділ
Через рік усе змінилося. Будинок продали, і кожен отримав свій куточок. Максим відкрив шиномонтаж — маленький, але свій.
Олена працювала в серйозній фірмі й більше не чекала на принца з гаманцем.
Ганна Степанівна сиділа на балконі своєї власної нової квартири. У неї в руках був квиток. Не в один бік до Неаполя, як раніше, а туристичний — «Вся Італія за 10 днів».
Раптом задзвонив телефон. — Алло, мамо? — голос Максима був бадьорим. — Ми тут з Оленою заїдемо через годину?
Олена такий пиріг спекла — пальці оближеш! І не здумай нічого готувати, ми все самі привеземо. Ми пам’ятаємо: неділя — це твій день відпочинку.
Ганна посміхнулася, дивлячись на захід сонця. — Заїжджайте, рідні. Якраз розкажу вам, які сукні я собі купила для подорожі. Своїм коштом, до речі.
Вона поклала слухавку і відчула те, чого не давали жодні заробітки — справжню, спокійну гордість за своїх дітей, які нарешті стали дорослими.
Галина Червона
