— Мамо оформи мені дарчу на квартиру, я збираюся одружитися за багатою нареченою, — попросив син. Жінка вагалася, але оформила квартиру на Гліба. Після оформлення дарчої син попросив матір більше додому не приходити.
Усе своє життя Лідія Олеговна жила заради сина й пацієнток. Та якби довелося вибирати, звичайно, обрала б Гліба.
Народила вона його в тридцять п’ять від знайомого, який досі не знав, що в нього є син. Просто озирнулася, видихнула й зрозуміла — ще рік або два, і дитини у неї взагалі могло не бути. Вік такий. Вибирала ретельно. Ліда завжди була гарною жінкою, але робота стояла на першому місці, тому заміж вийти не вдалося, а зараз, швидше за все, вона вже й не змогла б. Як часто буває в людей, які довго живуть самотньо. Якщо край скатертини лежав не так, то Ліда починала нервово його поправляти. А якби хтось з’явився поруч, то її звичному порядку, прийшов би кінець.
Друг, колега по роботі, завжди робив їй компліменти. Був одружений, що Лідії й було потрібно. Вона порвала з ним одразу, як тільки зрозуміла, що при надії, звільнилася, переїхала й влаштувалася в іншу лікарню. Почала життя з чистого аркуша.
Гліб виріс розумним, але лінивим. Жінка завжди хвалила його, намагалася розбудити в ньому амбіційність, бажання перемагати, але бачила, що син не дуже-то прагне вершин. Його більше цікавив відпочинок, модний одяг, красиві й веселі компанії. Сусідки зітхали:
— Ой, дивись, Олегівна з сином. Красивого життя йому хочеться. Такі на що завгодно можуть піти.
Ліда сварилася з ними:
— Ви стежте за своїми, а зі своїм я сама як-небудь розберуся.
Гліб ходив у спортзал, але на цьому його досягнення закінчувалися. Вчився кепсько. На третьому курсі його відрахували, влаштувався кудись менеджером телевізори продавати. Але й у цьому Ліда знаходила свої плюси:
— Зате заробляє, зате не тиняється без діла. Може, те, на кого він учився, не його. Та буває ж таке.
Вона вийшла на пенсію, а її Глібушка, схоже, закохався.
Ох, як же була Ліда щаслива. У неї буде невістка, будуть онуки. Квартира, звичайно, не дуже велика, двокімнатна, але сучасного планування з чудовим видом на місто. За таку квартиру великі гроші пропонують. А коли вона купувала, навпроти, під вікнами, ще майже пустир був.
— Мамо, а ти не думала зробити дарчу на квартиру?
Лідія Олегівна, яка накривала на стіл, здивовано подивилася на сина:
— А навіщо? Вона й так тобі дістанеться.
— Ай, ти навіть не уявляєш, які мороки вступати в спадщину. Але я зараз не про це.
— А про що, сину? Розкажи, разом подумаємо, як бути.
— Мам, я познайомився з такою дівчиною, самому навіть не віриться. Вона з такої родини… Коротше, у неї батько дуже багатий. У нас кохання. І я тут подумав: “Ну явно ж вони будуть перевіряти, хто я”. А подивляться — голий, як сокіл, навіть житла свого нема. І не дадуть дочці зі мною зустрічатися.
Лідія Олегівна кивнула. Який же все-таки Гліб у неї розумний. Вона б ніколи не здогадалася до такого.
— Сину, ти не переживай. Ось після вихідних підемо й зробимо дарчу, щоб у тебе все було. А ті багатії думають, що всі інші люди гірші за них.
Гліб так по-дитячому зрадів. Усі вихідні, як тільки міг, ублаганяв матір. Лідії грішним ділом навіть хотілося затягнути справи з дарчою, щоб син подовше лишався таким, яким вона й мріяла його бачити, але потім заспокоїла сама себе: “Як же не соромно. На кону, можливо, щастя дитини стоїть”.
Через тиждень усе було готово. Вони вийшли з контори, і Гліб якось дивно подивився на неї.
— Мам, тут, короче, справа така. Коротше, ти додому більше не приходь.
Вона здивовано подивилася на нього. Не зрозуміла.
— Ти що, жартуєш?
— Ні, мамо, я не жартую. Ти там більше не потрібна. Та невже ти думаєш, що тебе таку можна пристойним людям показувати? Ти схожа на сільську бабуську. Тільки давай без істерик.
Лідія хотіла не плакати, але не виходило.
— Сину, що ти таке говориш? Куди ж я піду?
— Та куди завгодно. Не змушуй мене про це думати.
Гліб сів у машину, яку вона йому купила в минулому році, діставши всі свої заощадження, позичивши у сусідів, — і подав геть. Просто поїхав, синочок. Вона простягла руки вслід за ним, але вони впали вздовж тіла.
Першу ніч жінка провела в парку, в самому дальньому від того місця, де жила ще вчора. Не спала, дивилася на небо й питала: “За що? Чому?” Не отримавши відповіді, до ранку прийняла рішення, що під парканом доживати віку не буде. Вона прийняла, допомогла отримати життя не одній сотні малюків. Чому сама має скласти руки й жебрувати? Додому не піде, незручно перед сусідами, перед сином, слухати за спиною пошепки: “А ми ж попереджали”. Офіційно жінка не працювала, була на пенсії. Але треба було подбати про себе самій.
Лідія шукала собі роботу. Обійшла, здавалося, все місто. Але де потрібна літня жінка, та ще й така, якій жити ніде. Нарешті на околиці зупинилася біля гарного ресторану. Видно, його збудували тут не так уже й давно. На дверях красіва оголошення: “Потрібна посудомийниця з ненормованим робочим днем”.
Вона розуміла, що шансів мало, але все ж штовхнула двері. Її провели до кабінету. Назустріч встав чоловік років шістдесяти, може трохи менше.
— Сідайте. Так, ми шукаємо посудомийницю, але роботи багато, бо поки ми тільки відкрилися, а другу візьмемо трохи пізніше. Ви впевнені, що впораєтесь?
— Звичайно.
— А ви далеко живете? Діставатися на роботу вам буде зручно?
Лідія подивилася йому просто в очі.
— Я ніде не живу. Кілька днів тому син попросив оформити на нього дарчу, а потім просто не пустив мене назад. Тож якби ви змогли виділити хоч якусь кімнатку, я б могла й підлоги мити, і овочі чистити. У мене є документи. Ви не подумайте нічого такого…
І Лідія все-таки не втрималася, заплакала. Чоловік вийшов, повернувся зі склянкою води, знову сів.
— Що ж мені з вами робити-то, а?
Потім знову вийшов, повернувся не сам. З ним був якийсь чоловік.
— Андрію, треба швидко облаштувати комірку. Лідія Олегівна буде там жити, мити посуд, підлоги, ну, може, ще чим допоможе. Але, Андрію…
— Добре, Вадиме Петровичу, тільки давайте не комірку. Можна підготувати кладовку, там є вихід на вулицю свій.
Чоловік усміхнувся:
— Андрію, ну ж можеш, коли захочеш. Займися, а я поки познайомлю Лідію Олегівну з приміщенням.
Чоловік пішов, а літня жінка подивилася на господаря ресторану.
— Дякую вам. Ви не пожалкуєте. Я дуже витривала.
Через тиждень про ресторан знало вже все місто. Народу з кожним днем ставало все більше. Ліда раділа не менше господаря. Її вже весь молодий персонал називав бабуся Ліда. Дівчата прибігали за порадою, чоловіки — на чашечку кави. Лідія намагалася всім догодити. Вона й думати не хотіла, що одного дня їй скажуть, що в її послугах більше не потребують.
Дівчата-офіціантки допомогли створити в кімнатці затишок. Хтось приніс пухнасту ковдру, хтось подушку, а одна студентка на підробітку притягла їй живу квітку.
— Ну ось, тепер вам є про кого піклуватися. І так набагато більше по-домашньому.
Лідія кожному намагалася сказати тепле слово і навіть часом почувала себе тут як в одній великій родині. Якийсь час потому господар зібрав усіх після роботи.
— Так, дорогі мої, у нас перше серйозний замовлення, і від вас напряму залежить, щоб воно не стало останнім. У нас замовили весілля. Дуже поважна й дуже заможна людина. У нього три дочки. Заміж виходить старша, але кажуть, що й середня збирається. Гроші не маленькі, як для мене, так і для вас. Сподіваюся, розумієте, про що я.
Усі загули:
— Вадиме Петровичу, та ви що? Ви в нас сумніваєтесь? Усе буде найкраще. Ми ж теж хочемо працювати в першому і найкращому ресторані міста.
Вадим Петрович повернувся до Лідії Олегівни:
— Ну а ви що скажете? Потрібна вам помічниця на час весілля?
Лідія похитала головою:
— Ні. По-перше, у нас великі запаси посуду. По-друге, місце у мене зручне. Техніки-сушарок вистачає. Я вправлюсь.
— Тоді ось побажання замовника.
Вони просиділи всі, як одна родина, за великим столом години дві. Усе розподілили, як столи поставлять, хто які столики бере і що треба заготовити напередодні. Лідія сказала, що допоможе почистити овочі. Вадим Петрович подивився на неї:
— Я не сумнівався, що ви викличетеся допомогти. Дякую.
Коли почали збиратися гості, Ліда кілька разів украдкой виглядала в залу. Так, такої кількості людей вона ще ніколи не бачила. Усі в вечірніх сукнях, обвішані прикрасами, і явно не якоюсь біжутерією.
Коли приїхали наречений з нареченою, весь персонал зібрався біля своїх дверей. Хтось шепнув:
— Та ж наречена-то скоро народжувати буде? Точно. Ось тобі й еліта.
Потім замовкли. Наречений так ніжно підтримував дівчину, такими закоханими очима дивився на неї. “Може, кудись від’їжджав або посварилися на час, але всяке буває”, — подумала Лідія.
І закрутилося. Офіціанти носилися зі швидкістю вітру. Страви змінювалися новими. Гриміла музика, танцюристи танцювали. Ліда без праці встигала з посудом, а потім на вулиці почалася сильна гроза. Один раз так грюкнуло, що навіть стіни здригнулися. Хтось голосно розповідав, що в місті справжній армагеддон — швидка, пожежна, всі у ділі.
Батько нареченої оголосив:
— Продовжуємо свято. Ми правильно обрали заклад, бо в господаря ресторану кілька генераторів. В темряві гуляти не доведеться. Будемо гуляти, поки погода не втихомириться.
Але через хвилин десять музика стихла. Лідія чула, у залі почалося якесь збудження. Вирішила подивитися. Повз неї пролетіла перелякана офіціантка.
— Наталю, що там?
— Наречена народжувати надумала, а швидка, кажуть, приїде за годину, не раніше, бо купа викликів після урагану.
Лідія поспішно зняла фартух і рушила туди, де гості товпилися навколо нареченої, яка плакала й кричала. Поруч стояв розгублений наречений. Батько кричав у трубку телефону. Біля нареченої сиділа дівчина, схожа на неї, і наречений.
Гліб. Він здригнувся, зблід.
— Мамо…
Дівчина схопилася, подивилася на Гліба, на неї.
— Ти ж казав, у тебе немає мами!
Він остаточно розгубився, а Лідія сказала:
— А її немає для нього.
Потім штовхнула за рукав нареченого:
— Швидко перенесіть її в кабінет, покладіть на кушетку. Людям там робити нічого. Води, гарячої, чисті рушники, все інше я сама візьму. Бігом!
Наречений ніби прокинувся, взявся за справу. Ліда сіла поруч із нареченою.
— Не бійся, мила, усе буде добре.
Дівчина подивилася на неї крізь завісу сліз.
— Ви вмієте? Ви лікар?
— Зараз ні, але багато років приймала малюків у таких же матусь, як ти. Не хвилюйся, тобі просто треба трохи розслабитися.
Лідія пройшла повз Гліба, який, судячи з усього, і був нареченим другої доньки того багатія.
— Глібе, я нічого не розумію. Твоя мама жива, твоя мама — лікар. Чому я нічого не знаю? Ти мене обманював?
Він щось ніби бурмотів у відповідь. До Лідії підбіг батько нареченої.
— Куди ви її несете?
— Що, хочете, щоб ваш малюк з’явився перед усією юрбою?
— А вона що, уже народжує?
— Майже. Тут залишайтеся. Мені потрібна одна дівчина в помічниці.
Лідія взагалі не здивувалася, побачивши поруч із собою сестру нареченої, ту, що була з Глібом. Між схватками сестра Жанна, ставила питання. Лідія відповідала. Вона не намагалася якось обмовити сина і навіть десь намагалася виправдати його. І в якийсь момент наречена сказала:
— Жано, от недарма він не подобався татові.
І відразу закричала.
Через півгодини бліда Жанна виглянула з кабінету, знайшла очима нареченого, на якого важко було дивитися, і махнула йому рукою.
— Іди сюди, татусь.
Коли наречену відвозила швидка, вона взяла Лідію за руку.
— Дякую вам. Я б не пережила, якби з дитиною щось сталося. Мій… мій чоловік лише місяць як вийшов з лікарні, і я завжди переживала що з ним може статися ще щось… Тому я не стежила за своїм здоров’ям. Дякую вам ще раз. Ми вам обов’язково допоможемо.
Коли Лідії запропонували квартиру в будь-якому районі міста або повернути її квартиру, вона усміхнулася.
— Ні, до сина я не повернуся. Це його подарунок. Нехай користується. Якщо ви мені якусь кімнатку зможете придбати неподалік від ресторану, буду вдячна.
— Яка там кімнатка! Ми вам купимо повноцінне житло. І працювати вам більше не треба буде.
Лідія подивилася на Вадима. Він намагався приховати, що засмучений.
— Ну вже ні, я залишуся з усіма. Буду працювати, поки можу. Мені усі тут як рідна родина, — сказала жінка.
Її обняли дівчата, а потім і сам Вадим Петрович. Батько нареченої усміхнувся.
— Нехай так. І дякую вам, що дозволили розгледіти, за кого збиралася виходити моя середня донька.
