Була собі родина Коваленків, де панував вічний конфлікт поколінь. Свекруха, пані Марія, жінка шістдесяти п’яти років, з тих, що пам’ятають новорічні іграшки як реліквії.
Вона жила в старій квартирі на Подолі, де кожна шафа була набита антикваріатом: скляні кулі ручної роботи, фігурки Діда Мороза з вати і старовинні гірлянди з лампочками, що мигали, як мигалки. Марія вірила, що Новий рік – це традиція, а не модний цирк.
Її син, Андрій, одружився з Оксаною, молодою дизайнеркою інтер’єрів, якій було тридцять два. Оксана любила все сучасне: мінімалізм, LED-світильники, пластикові іграшки у формі емодзі та гірлянди, що світили спокійним одним кольором.
Цього року, на початку грудня, Андрій вирішив об’єднати родину. Він працював програмістом і часто був у відрядженнях, тож запропонував:
“Мамо, Оксано, давайте прикрасимо ялинку разом у нас вдома. Це ж свято!” Марія погодилася, бо любила сина, але в душі подумала:
“Ота невістка зі своїми новомодними штуками все зіпсує”.
Оксана теж кивнула, але про себе: “Свекруха з своїми антикварними дрантям зробить з ялинки музейний експонат”.
І ось настав день. Двадцять п’яте грудня – різдвяний час, бо родина святкувала і Різдво, і Новий рік. Андрій купив велику штучну ялинку, бо Оксана була проти справжньої – “екологічно некоректно”.
Марія приїхала з двома великими коробками: одна з скляними іграшками, друга з саморобними прикрасами з дитинства Андрія.
– Добрий день, Оксаночко! – привіталася Марія, ставлячи коробки на підлогу вітальні. – Ой, яка в вас ялинка… пластикова. Ну, нічого, прикрасимо, як годиться.
Оксана, в стильному светрі з оленями (але модними, абстрактними), посміхнулася крізь зуби.
– Добрий, мамо! Так, штучна – не сиплеться, не колеться. Я вже підготувала свої іграшки: LED-кульки, що змінюють колір, і фігурки у стилі поп-арт. А ваші… е-е… антикварні?
Марія підняла брову.
– Антикварні? Це ж раритет! Ось ця куля – ще з п’ятдесятих років, бабуся моя малювала. А це – Снігуронька з порцеляни. Не те що ваші пластикові блискітки, які через рік на смітник.
Оксана розпакувала свою коробку: там були яскраві пластикові зірки, емодзі-смайлики на мотузочках.
– Мамо, зараз модно – мінімалізм. Білий з золотим, або срібло з неоном. Ваші іграшки… ну, вони такі… ретро. Може, повісимо їх нижче, щоб діти не дістали?
Марії здалося, що це образа.
– Діти? Які діти? У вас ще й дітей немає! А мої іграшки – це душа. Без них ялинка – як салат без майонезу: суха й без смаку.
Андрій, чуючи початок сварки, втрутився з кухні.
– Дівчата, давайте мирно! Почнемо з вогників. Оксано, твої LED?
Оксана радісно кивнула й дістала гірлянду – довгу, з тисячею лампочок, що могли танцювати під музику.
– Так, подивіться: підключається до апки на телефоні. Можна задати ритм – хоч під “Jingle Bells”, хоч під техно.
Марія скривилася.
– Техно на Новий рік? Це ж не дискотека! Мої вогники – прості, жовті, як сонечко. Вони мигтять спокійно.
– Мамо, ваші вогники – як з минулого століття. Вони ж нагріваються, можуть спалити ялинку! – парирувала Оксана.
– Нічого не спалять! Я ними тридцять років користуюся. А твої – китайський непотріб, через рік перегорять.
Андрій зітхнув і втік на балкон “подзвонити по роботі”. Жінки залишилися самі.
Вони почали вішати вогники. Оксана хотіла обмотати ялинку спіраллю – “модно, симетрично”.
Марія – хаотично, “як у лісі”.
– Ні, Оксаночко, не так! Вогники мають бути нерівно, щоб було природно, – сказала Марія, перекладаючи дріт.
– Мамо, це ж штучна ялинка! Яка природа? Давайте по дизайну: від верху до низу, рівними витками.
– Дизайн? Це ж не офіс! Це свято!
Вони тягали гірлянду туди-сюди, аж ялинка хитнулася.
– Обережно! – крикнула Оксана.
– Це ти обережно! Ти ж її мало не перевернула! – відрізала Марія.
Нарешті вогники повісили – суміш обох: половина миготіла спокійно, половина блимали як мигалки. Оксана ввімкнула музику – заграло.
– Ой, яка гарна! – сказала Марія саркастично. – Тільки ота твоя музика – як коти на даху.
– Краще, ніж ваші мовчазні лампочки! – огризнулася Оксана.
Перейшли до іграшок. Марія дістала свою скляну кулю – велику, розмальовану вручну сніжинками.
– Ось, повісимо на вершину. Це символ родини.
Оксана заперечила:
– Ні, мамо, на вершину – зірка! Моя, з LED, що світиться сімома кольорами.
– Зірка? Це ж ялинка, а не дискобол! Моя куля – традиційна.
– Традиційна? Вона ж важка, як цеглина! Ялинка прогнеться.
Марія образилася.
– Цеглина? Це мистецтво! А твоя зірка – пластиковий непотріб, блищить, як фальшивий діамант.
Вони почали вішати іграшки по черзі. Оксана вішала свій емодзі-смайлик – сердечко з очима.
– Дивись, як мило! Сучасно, весело.
Марія фиркнула.
– Весело? Це ж мультик! А ось моя Снігуронька – справжня красуня, з порцеляни.
Вона повісила фігурку, але поряд з емодзі.
– Ні, мамо, не поряд! Це не пасує. Снігуронька – як з музею, а мій смайлик – тренд.
– Тренд? Тренди міняються, а класика вічна!
Сварка набирала обертів. Оксана повісила пластикову кулю з неоновим світлом всередині.
– Ось, світиться зсередини. Круто, правда?
Марія взяла свою скляну іграшку у формі зайця.
– А мій заєць – ручна робота. Не те що твоя куля – як з супермаркету.
– З супермаркету? Це дизайнерська
Вони вішали все швидше, штовхаючись ліктями. Ялинка хиталася дедалі сильніше.
– Обережно, Оксаночко! Ти мало мою кулю не зачепила!
– Це ви мене штовхнули! Ваші іграшки такі тендітні, що дмухнеш – розіб’ються.
– Тендітні? Вони витримали три покоління! А твої пластикові – дешевий Китай.
Оксана образилася по-справжньому.
– Китай? Мої – екологічний пластик, перероблений! А ваші скляні – небезпечні.
Марія розлютилася.
– Ти мене ображаєш! Мої іграшки – спадщина!
Вона різко потягнулася повісити ще одну кулю, але зачепила Оксанину зірку.
– А-а! Моя зірка! – крикнула Оксана й штовхнула Марію легенько.
Марія не втрималася й штовхнула у відповідь.
– Не чіпай мої!
– Це ви чіпаєте!
Вони почали тягати одна в одної іграшки. Оксана схопила скляну кулю Марії.
– Віддайте! Це не ваше!
Марія вхопила пластиковий емодзі.
– А це не твоє!
Ялинка хитнулася сильно. Андрій почув шум і забіг з кухні.
– Що тут коїться?!
Але запізно. Жінки штовхнулися востаннє, ялинка нахилилася… і гуп! Перевернулася на підлогу.
Іграшки посипалися. Скляні кулі Марії розбилися на тисячі осколків – дзень, дзінь! Порцелянова Снігуронька тріснула навпіл.
Ватяний Дід Мороз розірвався на шматки.
Сучасні іграшки Оксани теж постраждали: пластикові кулі потріскалися, емодзі-смайлики поламалися, LED-зірка розкололася, а гірлянда заплуталася й порвалася.
Всі троє стояли. Підлога – як поле битви: блискітки, осколки, шматки пластику.
Марія перша заговорила, сідаючи на диван.
– Ой, горе… Мої реліквії…
Оксана теж сіла, ховаючи обличчя.
– Мої дизайнерські… Все поламане…
Андрій розсміявся – нервово спочатку, потім голосно.
– Дівчата, ви що, билися за ялинку? Як у комедії!
Марія подивилася на нього.
– Синку, це не смішно. Але… може, й смішно. Оксана, вибач, я не хотіла.
Оксана посміхнулася крізь сльози.
– І я вибач. Може, наступного року – нова ялинка, нові іграшки?
Вони обнялися, а Андрій приніс віник.
– Так, і ніяких бійок!
Але в душі кожна подумала: “Наступного разу – моя черга вибирати стиль”.
Марія пригадала, як у дитинстві прикрашала ялинку з мамою. То були важкі часи, шістдесяті роки, дефіцит. Але мама робила іграшки сама: з вати, пап’є-маше, скла.
“Доню, – казала мама, – ялинка має бути душею дому”. Марія дбайливо зберігала ті іграшки, передаючи сину. А тепер – все розбите через цю сучасну невістку.
Оксана ж думала про свій перший Новий рік з Андрієм. Вона купила модні прикраси в онлайн-магазині, хотіла вразити. Але
Марія тоді сказала: “Ой, це не по-нашому”. З того почався конфлікт.
Поки Андрій прибирав, жінки сіли пити чай.
– Оксаночко, розкажи, чому ти любиш ці пластикові штуки? – спитала Марія.
– Бо вони яскраві, сучасні. В дитинстві в мене не було нічого – бідна родина. Тепер хочу, щоб все блищало.
– А в мене було все саморобне. Мама вчила: “Краса в простоті”.
Вони поговорили довго, згадуючи історії.
– Пам’ятаєш, мамо, як минулого року я повісила вашу кулю, а вона впала? – сказала Оксана.
– Так, бо ти її не так зачепила!
– Ні, бо гілка була слабка!
Вони засміялися. Конфлікт згас, але ялинка стояла перевернута – символ їхньої “гармонії”.
Наступного дня купили нову ялинку й нові іграшки – суміш стилів. І більше не билися.
Наталія Веселка
