— Мамо! — Олена нарешті звернула увагу на матір. — Ну що ти сидиш як заціпеніла? Ти список гостей переглянула? Батько Світлани — людина зі зв’язками, він не звик бачити в списках «простих знайомих із минулого життя». Я викреслила твою подругу Ганну з хлібзаводу. Їй там буде некомфортно, повір мені.
У квартирі Олени панував гармидер, який зазвичай передує великим катастрофам або весіллям на двісті осіб. Олена бігала з двома телефонами, перевіряючи меню, колір стрічок на стільцях та довжину шлейфу нареченої.
— Ні, я сказала пастельно-персиковий, а не колір зів’ялої моркви! — кричала Олена в трубку. — Якщо арка не буде відповідати тону серветок, я виставлю вам рахунок за моральні збитки!
Марія Степанівна сиділа у своєму улюбленому кріслі біля вікна. В її руках мигтіли спиці — вона закінчувала плести ажурну скатертину, яку Олена вже подумки списала в утиль, плануючи замінити її на дизайнерський шовк.
Марія Степанівна на мить зупинила спиці.
— Ганна була зі мною поруч, коли твій батько пішов, Олено. Вона приносила нам хліб, коли в нас не було за що купити крупу.
— Ой, почнеться зараз! — Олена закотила очі. — Це було сорок років тому! Зараз інший час. До речі, про подарунки. Ми з Віктором даруємо дітям подорож у Домінікану та перший внесок за автівку. Ти ж, я сподіваюся, дістанеш ту свою скриньку? Ті старомодні сережки з діамантами та перстень із сапфіром. Вони Денису зараз дуже допоможуть. Тесть оцінить, що в нашого роду є хоч якийсь капітал.
Марія Степанівна поклала в’язання на коліна. Її погляд став дивно прозорим.
— Сапфіри я залишу собі, Олено. Я вирішила подарувати Денису інше. Я подарую йому квартиру на Лютеранській.
Віктор, який саме пив мінеральну воду, поперхнувся. Олена завмерла з телефоном у руці. У вітальні стало так тихо, що було чутно, як на кухні капає вода в раковину.
— Мамо… — Олена повільно підійшла до матері. — Ти, мабуть, перевтомилася. Квартира на Лютеранській належить родині твого покійного брата, Олега. Ти ж сама казала двадцять років тому, що він програв її в карти чи в бізнес-борги, і вона під арештом. Ми про неї навіть не згадували, щоб не соромитися перед людьми.
Марія Степанівна повільно підвелася. Її маленька постать раптом здалася неймовірно значущою.
— Олег нічого не програвав. Він був дурним у справах, це правда. Але він дуже любив мене. Перед смертю він зробив так, щоб квартира за документами перейшла до третьої особи — мого старого знайомого, якому я довіряла більше, ніж собі. Усі ці двадцять років я платила за неї подарунки, сплачувала рахунки і вела суди, щоб зняти фіктивні претензії кредиторів. Минулого вівторка я отримала остаточне рішення. Квартира чиста. І вона моя.
— Ти… ти сорок років дозволяла мені думати, що ми бідні родичі на фоні твого брата-невдахи? — голос Олени перейшов у хрип. — Коли ми з Віктором знімали кутки, коли Денис ріс у прохідній кімнаті хрущовки, поки ми не заробили на цю квартиру… Ти мовчала?! Ти бачила, як я працювала на трьох роботах, щоб купити собі перші нормальні туфлі!
— Так, бачила, — Марія Степанівна підійшла до доньки і поправила їй комірець блузки, як маленькій дитині. — І якби я дала тобі ту квартиру у двадцять років, ти б ніколи не стала тобою. Ти б не навчилася вигризати своє місце в житті. Ти б стала розпещеною лялькою, яка вміє тільки витрачати. Я дала тобі характер, Олено. Це дорожче за цеглу в центрі Києва.
Того вечора весільна метушня була остаточно похована. Сім’я зібралася за столом — не для святкування, а для розбору польотів. Денис сидів приголомшений. Для нього Лютеранська була чимось із паралельного світу — високі стелі, ліпнина, дух старого Києва.
— Бабусю, але навіщо зараз? — запитав хлопець. — Світлана та її батьки… вони ж і так вважають, що ми… ну, прості люди.
— Саме тому, Денисе. Батько Світлани, пан Андрій, вчора намагався натякнути мені, що ти маєш піти працювати в його холдинг «молодшим помічником». Він хоче купити твою відданість. Він думає, що ти — безпритульний хлопчик, якого він облагодіє. Я хочу, щоб ти зайшов у ту родину з ключами від власного дому, який коштує більше, ніж увесь його автопарк. Щоб він бачив у тобі не прийму, а партнера.
Олена ходила по кімнаті, як поранений тигр.
— Я не вірю. Я просто не вірю! Ти обманювала нас! Ти щомісяця брала у мене гроші “на ліки”, а сама… куди ти їх дівала?
— Оплачувала адвокатів, Оленочко. Послуги юристів, які вміють діставати документи з-під землі, коштують дорого. Твої «ліки» врятували наш родинний спадок. До речі, Вікторе, — вона повернулася до зятя, — пам’ятаєш, як десять років тому в тебе були проблеми з податковою і тобі анонімно позичили велику суму під чесне слово? Віктор зблід і вхопився за край столу.
— Так… я досі не знаю, хто це був. Гроші прийшли через офшорний фонд.
— Це була твоя «теща-кульбабка», Вітя. Я не могла дозволити, щоб батька мого онука посадили через помилку в розрахунках.
Атмосфера в кімнаті змінилася. Тепер на Марію Степанівну дивилися не з роздратуванням, а зі страхом та повагою, яку зазвичай відчувають до сірих кардиналів.
— Квартира перейде Денису в день весілля, — продовжувала Марія. — Але за трьох умов. Перша: Денис підписує шлюбний контракт. Майно дошлюбне, жодних прав дружини у разі розлучення. Я не дозволю, щоб праця мого брата пішла на аліменти родині агробаронів. Друга: Моя подруга з хлібзаводу буде на весіллі, і вона сидітиме за головним столом. Це моя плата за її вірність.
— А третя? — Олена запитала це майже пошепки.
— Третя стосується тебе, Олено. Ти завтра ж скасовуєш свою відпустку в Домінікані. Ми не їдемо туди.
— Чому?! Ми вже все оплатили!
— Бо ми їдемо в Карпати. Ти, я і Віктор. На три тижні. В старий пансіонат, де немає Wi-Fi, немає твоїх заступників і немає телефонів. Ми будемо вчитися розмовляти одне з одним без командного тону. Я хочу знову побачити свою доньку, а не генерального директора банку. Якщо ти не згодна — дарча на квартиру згорить завтра вранці.
Олена хотіла щось заперечити, її губи здригнулися, готуючи чергову тираду про «графіки та дедлайни», але вона подивилася в очі матері. Вперше вона побачила там не старечу втому, а таку силу, проти якої її банківські активи були просто папірцями.
— Добре, мамо, — тихо сказала Олена. — Карпати так Карпати.
Весілля було розкішним, але не таким, як малювала собі Олена. Коли настав момент вручення подарунків, тесть Дениса, пан Андрій, виступив із пафосною промовою про те, що він дарує молодим «перспективу та стабільність у своїй компанії».
Тоді піднялася Марія Степанівна. Вона була в тій самій темно-синій сукні, яку таємно шила два місяці. Вона не виглядала бідною родичкою. Вона виглядала як королева-мати.
— Пане Андрію, перспектива — це добре, — сказала вона, і її голос рознісся по всьому залу без мікрофона. — Але стабільність — це коли в тебе під ногами свій ґрунт. Денисе, ось твій подарунок. Це ключі та документи на квартиру за адресою Лютеранська, 12. Триста двадцять квадратних метрів історії нашої родини. Живіть щасливо і пам’ятайте, хто ви є.
Зал ахнув. Тесть Дениса змінився в обличчі — його «царський» подарунок у вигляді посади менеджера раптом знецінився. Він підійшов до Віктора, чоловіка Олени, і вперше простягнув руку для міцного рукостискання:
— Вікторе… я не знав, що у вас такі… тили. Чому ж ви мовчали?
— Бо справжня сила не кричить, — відповів Віктор, дивлячись на свою тещу з щирим захопленням.
Через тиждень вони були в Карпатах. Старий пансіонат «Едельвейс», де підлога рипіла під ногами, а вранці гори були затягнуті таким густим туманом, що здавалося, ніби світу навколо не існує.
Олена перші три дні була в стані глибокої абстиненції. Вона хапалася за телефон, який Марія Степанівна особисто замкнула в сейфі на ресепшені. Вона плакала, злилася, звинувачувала матір у тому, що та руйнує її кар’єру.
Але на четвертий день щось зламалося. Вони сиділи на веранді, пили чай із карпатських трав. Віктор колов дрова для каміна — сам, без помічників, і на його обличчі вперше за роки з’явилася спокійна усмішка.
— Мамо, — Олена поклала голову на плече Марії Степанівни. — Навіщо ти це зробила? Справді? Не заради квартири ж.
— Заради вас, — Марія Степанівна погладила доньку по волоссю. — Ви так бігли за успіхом, що забули, як пахне ліс. Ти забула, що Віктор любить не тільки звіти, а й теслярство. Ви перетворили свою сім’ю на офіс. Я хотіла, щоб ви побачили, що життя — це не тільки цифри на рахунку, а й ось ці тихі вечори, коли ми просто поруч.
— Мені соромно, — прошепотіла Олена. — Я вважала тебе… ну, просто мамою. Якою можна маніпулювати. Яка завжди під рукою.
— Бути «просто мамою» — це найбільша маскування у світі, доню. Під ним можна сховати що завгодно..
Через пів року Денис та Світлана запросили всю родину на першу вечерю у своїй новій оселі на Лютеранській. Олена прийшла в простому, але дуже дорогому трикотажному костюмі, без свого фірмового «бойового розкрасу». Вона більше не кричала в телефон.
Марія Степанівна сиділа на чолі столу. Вона дивилася, як Денис бережно розливає вино, як Світлана з повагою прислухається до кожної її поради щодо догляду за старовинним паркетом.
Коли вечеря закінчилася, Марія Степанівна дістала з сумки ту саму маленьку скриньку, про яку Олена згадувала перед весіллям.
— Ось тепер час, — сказала вона. — Денисе, ці сапфіри — для твоєї дружини. Але передай їй мої слова: прикраси мають ціну лише тоді, коли жінка, що їх носить, має власну волю.
Вона подивилася на Олену, і вони обмінялися мовчазним поглядом. Тепер у їхній родині більше не було режисерів та акторів. Були просто люди, які нарешті навчилися цінувати тишину дорожче за оплески.
Марія Степанівна знову взяла в руки своє в’язання. Вона знала: її робота виконана. «Божа кульбабка» виявилася залізним ангелом-охоронцем, і тепер вона могла спокійно плести далі — петля за петлею, створюючи мереживо життя, яке більше ніхто не посміє назвати старомодним.
