— Мамо, Олена — талановитий художник, їй потрібен простір, а не ганчірка, — захищав дружину Сергій. — Простір — це добре, Сергійку, але грибок на стінах — це вже занадто, — відрізала Любов Петрівна.
Любов Петрівна була жінкою, чия біографія могла б вміститися в один довгий список справ, де навпроти кожного пункту стоїть жирна галочка. Усе своє свідоме життя вона присвятила боротьбі з ентропією. У її трикімнатній квартирі панував такий порядок, що гості часто боялися не те що сісти на диван, а навіть дихнути занадто глибоко, щоб не порушити молекулярну структуру повітря. Кухня була її операційною: кахлі блищали так, що в них можна було голитися, а баночки з крупами стояли за рангом, як солдати на параді — етикетками суворо на південь. Для Любові Петрівни чистота була не просто гігієною, це була її релігія, її спосіб контролювати цей хаотичний світ.
Але рік тому її ідеально збалансований всесвіт дав тріщину. Її єдиний син Сергій, чоловік м’який і податливий, привів у дім Олену. Коли Любов Петрівна вперше побачила невістку, вона ледь не впустила тацю з фірмовими сирниками. Олена була втіленням усього, що лякало пенсіонерку: розпатлане волосся, пофарбоване в колір «стиглого баклажана», рвані джинси і — найжахливіше — великий блокнот для малювання, з якого постійно висипалися олівці та шматочки гумки.
— Мамо, Олена — художник-ілюстратор, — з гордістю сказав Сергій.
— Вона творча особистість, — подумки переклала Любов Петрівна, — а отже, ганчірку в руках вона триматиме тільки як об’єкт для натюрморту.
Сварка не спалахнула миттєво. Вона насувалася, наче хмара. Любов Петрівна обрала тактику «мовчазного осуду». Коли Олена залишала на журнальному столику горнятко з-під кави, на дні якого вже починало зароджуватися нове життя, свекруха не кричала. Вона підходила, важко, театрально зітхала так, щоб було чути в сусідній кімнаті, і піднімала горнятко двома пальцями, ніби це була використана граната. Вона мила його з такою ретельністю, наче готувала до виставки в Луврі, і ставила на місце з сухим стукотом, що означав: «Я все бачу, я все терплю».
Олена ж, будучи людиною справді зануреною у свій світ ліній та тіней, спочатку щиро не розуміла масштабів трагедії. Для неї пил на шафі був не ворогом, а «м’яким світлофільтром», який додавав кімнаті затишку. Коли Любов Петрівна натякала, що по підвіконню вже можна писати історію хрестових походів, Олена лише посміхалася:
— Мамо Любо, ну що ви так переживаєте? Це ж просто органічні рештки космосу. Життя занадто коротке, щоб витрачати його на полірування пластику. Подивіться, як гарно сьогодні падає світло на ці порожні коробки!
Ці слова діяли на Любов Петрівну як червона ганчірка на бика. «Органічні рештки космосу!» — бурчала вона під ніс, люто натираючи плиту содою. — «У моєму домі космос має бути тільки в телевізорі, а на підлозі має бути лінолеум, який пахне лавандою!»
Ситуація загострилася, коли Олена, працюючи над великим проектом, перетворила вітальню на філію сміттєпереробного заводу. Скрізь лежали обрізки паперу, розлита туш, засохлі палітри і — вершина цинізму — недоїдений бутерброд прямо на білій мереживній серветці, яку Любов Петрівна власноруч в’язала три місяці. Після цього стався вибух. Любов Петрівна оголосила «режим повної ізоляції». Вона перестала готувати на трьох, виділила молодим окрему полицю в холодильнику і перестала відповідати на будь-які питання. Десять днів у квартирі панувала тиша, яку можна було різати ножем. Сергій метався між двома вогнями, намагаючись догодити обом, але зрештою просто почав затримуватися на роботі, щоб не потрапити в епіцентр цієї психологічної війни.
На одинадцятий день Любов Петрівна відчула, що її «чиста совість» вимагає активних дій. Скориставшись тим, що Сергій повів Лєну в кіно («щоб вона хоч трохи подихала не пилом, а попкорном», як уїдливо подумала свекруха), Любов Петрівна вирішила провести несанкціонований обшук у кімнаті невістки. Офіційною метою було «генеральне прибирання», а неофіційною — пошук доказів повної деградації господарських навичок Олени.
Вона озброїлася пилотягом, шваброю та цілим арсеналом хімікатів. Вона витирала кожен сантиметр, наближаючись до епіцентру хаосу — простору під ліжком. Заповзаючи туди з ганчіркою, вона очікувала побачити там гори фантиків або, чого доброго, засохлу піцу. Але замість цього її пальці наштовхнулися на стару, обшарпану картонну коробку. На ній було написано маркером: «Для натхнення / Не викидати».
— Зараз ми подивимося на твоє натхнення, — просичала Любов Петрівна, витягаючи коробку.
Усередині не було ескізів чи фарб. Там лежали папери. Багато пожовклих, ламких аркушів, перев’язаних стрічкою, яку Любов Петрівна впізнала миттєво. Це була її власна стрічка від випускної сукні 1975 року. Вона відкрила конверт і відчула, як серце пропустило удар. Це були її листи. Листи до свого чоловіка Івана, які вона писала в кінці сімдесятих, коли вони — так само, як зараз Сергій з Оленою — жили в одній квартирі з його матір’ю, грізною Варварою Степанівною.
Вона почала читати, і кожне слово було як ляпас.
«Іване, я більше не можу. Твоя мати сьогодні знову перевіряла чистоту каструль. Вона сказала, що я погана дружина, бо на дні чайника є накип. Вона не розуміє, що я хочу бути людиною, а не додатком до швабри! Я хочу ходити на виставки, я хочу читати поезію, а вона змушує мене кожні вихідні вибивати килими. Коли ми нарешті будемо мати свій дім, де я зможу залишити немиту тарілку і не чути прокльонів за спиною? Вона вбиває в мені жінку, Іване. Вона бачить тільки пил, а не мене».
Любов Петрівна опустилася на підлогу прямо серед клубків пилу, які вона ще не встигла прибрати. Лист тремтів у її руках. Вона читала далі про свої мрії стати художницею, про те, як вона таємно від свекрухи малювала начерки в блокноті, ховаючи їх під матрацом, бо Варвара Степанівна вважала малювання «марною тратою часу для серйозної господині».
Сором накотився гарячою хвилею. Вона згадала, як ненавиділа ті білі рукавички своєї свекрухи. Згадала, як плакала в ванній, коли її змушували перемивати і без того чисту підлогу. А потім… а потім вона сама стала Варварою Степанівною. Вона так старанно будувала свій «храм чистоти», що сама не помітила, як перетворилася на головного інквізитора в ньому.
Вона зрозуміла, чому ці листи були в Лєни. Сергій, бачачи страждання своєї дружини, знайшов ці листи на старій дачі і привіз їх Олені. Не як компромат на маму, а як ліки. Як спосіб сказати: «Дивись, вона колись теж була такою, як ти. Вона теж хотіла свободи. Вона просто забула».
Любов Петрівна сиділа в тиші порожньої квартири і вперше за багато років дивилася на пил під ліжком не з люттю, а з сумом. Цей пил був символом того, скільки всього вона «затерла» у своєму власному житті в гонитві за ідеальною чистотою. Вона згадала свої малюнки, які так ніколи і не стали картинами, бо «треба було закривати огірки» та «прати тюль».
Вона почала діяти, але не так, як раніше. Вона не стала прибирати. Навпаки, вона пішла на кухню, взяла те саме немите горнятко Олени, подивилася на нього… і залишила на місці. Потім вона дістала з шафи стару папку зі своїми юнацькими малюнками, які дивом збереглися, і розклала їх на столі поруч із ескізами невістки.
Коли двері відчинилися і молодята зайшли в квартиру, вони готувалися до чергової порції «холоду». Але замість цього вони побачили Любов Петрівну, яка сиділа за столом і… малювала олівцем стару яблуню з вікна.
— Мамо? — обережно покликав Сергій. — З тобою все добре? Любов Петрівна підняла очі. Вони були червоні, але спокійні.
— Олено, — сказала вона, простягаючи невістці той самий лист 1978 року. — Вибач мені. Я сьогодні знайшла свій щоденник під твоїм ліжком. І я зрозуміла, що я сорок років воювала не з твоїм пилом, а зі своєю власною свободою.
Процес «демілітаризації» квартири був довгим. Любов Петрівна не змогла в один момент стати нехлюйкою — старі звички вмирали важко. Але тепер, коли вона бачила немиту тарілку, вона спочатку запитувала себе: «Що важливіше: цей фарфор чи те, що Лєна сьогодні намалювала чудову ілюстрацію?» Відповідь частіше ставала на користь ілюстрації.
Вони уклали письмову угоду, яку жартома назвали «Пактом Крохмалю та Олівця». Олена зобов’язалася не розводити «біологічні небезпеки» на кухні (тобто мити посуд хоча б раз на день), а Любов Петрівна гарантувала недоторканність творчого хаосу в вітальні до завершення проектів.
Найдивовижніша трансформація сталася через два місяці. Олена, бачачи, як свекруха намагається стримувати свій перфекціонізм, раптом сама почала частіше брати в руки пилотяг.
— Мамо Любо, — сказала вона одного разу, — я помітила, що коли в кімнаті чистіше, у мене лінії на папері виходять рівнішими. Ви були праві: порядок у домі — це порядок у голові. А Любов Петрівна, яка тепер тричі на тиждень ходила в художню студію для пенсіонерів, лише посміхнулася:
— А ти була права, дитино. Іноді треба дати пилу полежати, щоб встигнути побачити, як сонце грає в твоїх фарбах.
Тепер у їхньому домі не пахло хлоркою. Там пахло фарбою, свіжою випічкою та — найголовніше — взаємною повагою. Любов Петрівна зрозуміла, що її невістка — справді «золота», не тому, що вміє прибирати, а тому, що допомогла їй знайти ту дівчину з 1978 року, яка так хотіла малювати і дихати вільно. Виявилося, що дві господині можуть миритися на одній кухні, якщо кожна з них бачить у іншій не конкурентку, а саму себе — тільки в іншому часі.
