— Мамо, ось тобі ноутбук. Тут усе просто: ця кнопочка вмикає, ця вимикає. Ми встановили тобі Zoom, щоб ти нам не дзвонила кожні п’ять хвилин на мобільний. Спробуй розібратися, тільки нічого не видаляй, добре? — донька Наталя поклала сріблястий девайс перед Маргаритою Степанівною.
Маргарита Степанівна була жінкою системною. Сорок років викладання біології навчили її, що в усьому має бути порядок: тичинки ліворуч, маточки праворуч, а скелет у шафі має бути ретельно пронумерований. Проте сріблястий ноутбук, який донька Наталя поставила на її кухонний стіл, у жодну систему не вписувався. Він виглядав як інопланетний артефакт, що випадково приземлився поруч із банкою з-під варення та керамічним півником.
— Мамо, ну не дивися ти на нього так, ніби він зараз випустить спори сибірської виразки! — зітхнула Наталя. — Це просто інструмент. Дивись: натискаєш сюди — і бачиш онуків. Натискаєш сюди — і знаєш погоду на тиждень. Я ввімкнула тобі автоматичне оновлення, нічого не бійся.
Наталя поїхала, а Маргарита Степанівна залишилася наодинці з «монстром». Перші три дні вона до нього навіть не торкалася. Більше того, вона накрила його чистою вишиваною серветкою, щоб «око диявола» не підглядало за її приватним життям.
Психологічна драма полягала в глибокому почутті вразливості. Для Маргарити, яка звикла бути авторитетом, статус «чайника» був принизливим. Вона пам’ятала часи, коли для того, щоб щось дізнатися, треба було йти в бібліотеку, реєструвати картку і годинами шукати потрібний том. А тут… клац — і все на долоні. Це здавалося їй легковажним, майже гріховним.
На четвертий день цікавість перемогла страх. Вона зняла серветку, вимила руки з милом (про всяк випадок, раптом віруси в комп’ютері справжні) і натиснула кнопку. Екран спалахнув синім. Маргарита Степанівна миттєво відсахнулася, перехрестилася і прошепотіла:
— Господи, помилуй, тільки б не задимився…
Перша самостійна спроба зайти в Google закінчилася тим, що вона випадково ввімкнула голосове введення і три хвилини сварила сусідського собаку, який гавкав під вікном. Коли вона побачила на екрані текст: «Геть звідси, паршивий Бобику, бо палицею дістанеш», Маргарита Степанівна зрозуміла — машина її чує. Вона закрила кришку ноутбука і півгодини сиділа на балконі, намагаючись заспокоїти тахікардію.
Педагогічне минуле взяло гору. Маргарита Степанівна дістала старий спільний зошит на 96 аркушів, обгорнула його залишками шпалер і великими літерами підписала: «ЛОГІКА ЕЛЕКТРОННОГО РОЗУМУ».
Вона почала вести конспекти, як першокласниця.
- «Мишка — це продовження руки. Куди вона, туди і я. Ліва кнопка — для згоди, права — для роздумів».
- «Курсор — це маленька стріла Амура. Куди поцілиш, там відкриється вікно».
- «Інтернет — це велика комунальна квартира, де всі кричать одночасно».
Коли вона вперше наважилася написати онуку Денису в Telegram, вона витратила на це сорок хвилин. Повідомлення звувало так: «Шановний Денисе! Це твоя бабуся. Повідомляю, що я освоїла цифрову передачу сигналів. Сподіваюся, ти вдягнув теплий шарф, бо за даними сайту “Синоптик”, сьогодні вітер 5 метрів на секунду. З повагою, М. С.»
Відповідь прийшла через секунду: «Ба, круть! Тільки не пиши так офіційно, це ж месенджер, а не доповідна директору. І лови стікер з котом!»
Побачивши анімованого кота, який крутить хвостом, Маргарита Степанівна спочатку обурилася («Що за дитячий садок?»), а потім… посміхнулася. Вперше за довгі місяці вона відчула, що відстань між нею та онуком-підлітком почала скорочуватися. Цифровий міст виявився міцнішим за реальні розмови по телефону, які зазвичай закінчувалися через дві хвилини.
Справжній прорив стався, коли Маргарита Степанівна шукала в мережі спосіб боротьби з борошнистою росою на аґрусі. Вона натрапила на форум «Садівники-фанати», де якийсь «Експерт-99» радив поливати кущі розчином хлорки.
Гнів вчительки біології вибухнув, як наднова зірка. — Хлоркою?! Аґрус?! Та він же спалить коріння, невіглас! — кричала вона на монітор.
Тієї ночі вона не спала. Вона створила свою сторінку у Facebook. На аватарку поставила фото, де вона у 1982 році на польовій практиці — молода, з гербарієм у руках і палаючим поглядом. Назву придумала провокативну: «Нотатки Божевільної Травниці».
Її перший пост був нищівною рецензією на поради «Експерта-99». Вона розписала хімічний склад ґрунту, фізіологію рослин та дала рецепт на основі молочної сироватки та йоду. Вона писала так, як колись читала лекції — захоплено, з цитатами класиків біології та тонким вчительським гумором.
На ранок пост мав триста репостів. Люди в коментарях писали: «Нарешті хтось адекватний!», «Бабусю, пишіть ще!», «Це краще, ніж підручник!».
Маргарита Степанівна читала ці коментарі і плакала. Вона зрозуміла, що її знання, які вона вважала нікому не потрібними після виходу на пенсію, знову мають попит. Вона більше не була «старою вчителькою», вона стала «Інфлюенсером».
Через місяць кухня Маргарити Степанівни перетворилася на міні-студію. Вона навчилася ставити лампу так, щоб не було видно зморшок («Це називається м’яке світло, Ганно Петрівно!» — пояснювала вона подрузі), і монтувати короткі відео.
Онук Денис, побачивши успіх бабусі, взяв на себе роль її продюсера.
— Ба, треба більше «хайпу»! Давай знімемо ролик про те, як зробити енергетик із кульбаб. Це зараз «залетить» у ТікТок!
— Денисе, кульбаба — це сечогінне, а не енергетик. Ми не будемо обманювати аудиторію заради «лайків». Ми несемо просвіту!
Але драма чекала на неї в коментарях. Один хейтер (той самий «Агроном-77», з яким ми знайомилися раніше) почав методично переслідувати її під кожним постом. Він писав, що її поради застаріли, що вона «динозавр», і що місце вчителів — на лавці біля під’їзду, а не в мережі.
Маргарита Степанівна була розчавлена. Її вчительська честь була зачеплена.
— Наталю, я йду з інтернету, — сказала вона доньці.
— Там занадто багато злоби. Я не можу викладати, коли мені в обличчя кидають такі слова.
Наталя подивилася на маму.
— Мамо, а пам’ятаєш Сєрьожу Петрова з 8-Б, який тобі в сумку жаб підкидав? Ти тоді пішла зі школи?
— Ні, я змусила його вивчити дихальну систему земноводних.
— То чому ти здаєшся зараз? Цей «Агроном» — це той самий Петров, тільки в мережі.
Це було прозріння. Маргарита Степанівна витерла сльози, сіла за ноутбук і написала «Агроному» в приватні повідомлення: «Пане, я бачу, ви дуже наполегливо критикуєте мою методику. Запрошую вас на публічну дискусію в прямому ефірі. Давайте з’ясуємо істину перед обличчям науки».
«Агроном» замовк на добу. А потім погодився.
Прямий ефір зібрав рекордну кількість глядачів — майже дві тисячі. Денис допоміг налаштувати зв’язок. Маргарита Степанівна сиділа перед камерою у своїй найкращій блузці з бантом. «Агроном-77» виявився дідусем у розтягнутому светрі на фоні полиць із книгами. Його звали Степан Ілліч, і він був колишнім агрономом колгоспу, який теж відчував себе самотнім і нікому не потрібним.
Дискусія тривала годину. Вони сперечалися про азотні добрива, про терміни посадки помідорів та про корисність кропиви. Це не була сварка — це була розмова двох професіоналів, які розмовляли однією мовою.
В кінці ефіру Степан Ілліч зняв окуляри і сказав:
— Пробачте мені, Маргарито Степанівно. Я просто… я просто хотів, щоб мене хтось почув. Ви чудова вчителька.
— А ви, Степане Іллічу, дуже впертий агроном, — посміхнулася вона. — Але ваші знання про ґрунти — це скарб. Може… може, зробимо спільний ефір наступного тижня?
Глядачі в чаті вибухнули сердечками та аплодисментами. Це був тріумф людяності над алгоритмами.
Зараз Маргарита Степанівна — зірка свого району. Вона більше не боїться ноутбука. Більше того, вона веде безкоштовні онлайн-уроки для своїх однолітків. — Дівчата, — каже вона своїм подругам у Скайпі.
— Комп’ютер — це не коробка. Це вікно. І тільки від вас залежить, чи будете ви в це вікно дивитися на смітник, чи на квітучий сад.
На її 61-й день народження Денис подарував їй професійний мікрофон і штатив.
— Для найкращого блогера країни, — сказав він. А Маргарита Степанівна, замість того, щоб читати моралі, просто зробила селфі з онуком, наклала фільтр «Ретро» і виставила в сторіз із підписом: «Сім’я — це коли твій Wi-Fi ловить навіть без пароля».
Життя триває. І воно прекрасне, особливо коли ти знаєш, як натиснути кнопку «Refresh» не тільки на екрані, а й у власній душі.
