— Мамо, подивися на цей папірець. Тут стоїть моє прізвище, але кожна оцінка в ньому належить тобі. Я витратила п’ять років, щоб задовольнити твої амбіції. Тепер твій борг сплачено. Я йду вчитися музиці, і мені байдуже, чи принесе це “хліб”. Головне, що це принесе мені мене саму.
Ранок в квартирі Олени Віталіївни завжди починався з тиші. Це була дисциплінована тиша жінки, яка все життя звикла виносити вироки. Катерина, її єдина донька, була головним проектом Олени Віталіївни. Вона мала бути ідеальною: від випрасуваної комірчини до майбутнього місця в престижній адвокатській конторі.
Але у Катерини була таємниця, яку неможливо було приховати за параграфами кодексів. У неї були «музичні» пальці — довгі, тонкі, з чутливими пучками. З семи років вона спала зі скрипкою під ліжком. Музика була для неї не звуками, а способом дихати.
Конфлікт вибухнув у день подачі документів до вузів.
— Катю, я вже домовилася з деканом юридичного. Тебе чекають на співбесіду, — Олена Віталіївна поклала перед донькою папку з грамотами.
— Мамо, я подала документи в консерваторію. Вчора був перший тур, я пройшла.
Олена Віталіївна не кричала. Вона просто сіла навпроти, і її голос став схожим на лід.
— Скрипалька? Ти хочеш грати по весіллях чи сидіти в останньому ряду оркестру за копійки? Ти — Ковальчук. Ти маєш розум, логіку і моє прізвище. Музика — це ефемерна нісенітниця. Якщо ти підеш туди — ти підеш у нікуди. Я не фінансуватиму твоє самогубство як особистості.
— Це не самогубство, мамо. Це моє життя.
— Поки ти живеш у цьому домі і їси мій хліб — ти будеш робити те, що забезпечить тобі майбутнє. Отримуй диплом юриста, а потім грай хоч на барабанах. Це моя остання умова.
Катерина подивилася на свою скрипку. Вона зрозуміла: або вона зламає матір, або матір зламає її. В той день вона обрала третій шлях — довгий, виснажливий шлях підкорення, щоб отримати право на свободу.
Навчання в юридичній академії стало для Катерини щоденним актом акторської майстерності. Вона була ідеальною студенткою. Вона вчила цивільне право так, ніби це була партитура Баха. Вона запам’ятовувала статті законів, але замість логіки права бачила в них лише грати клітки.
Олена Віталіївна була щаслива. Вона бачила доньку з кодексами, чула, як вона дискутує про криміналістику, і серце матері сповнювалося гордістю.
— Бачиш, Катю, — казала вона за вечерею. — Ти вже мислиш як юрист. Музика вже й не згадується, правда?
Катерина посміхалася. Вона не казала матері, що кожної суботи, коли Олена Віталіївна їхала на дачу, вона витягала скрипку. Вона грала до болю в плечах, до крові на пальцях. Вона не вчила класику — вона писала свою музику. Темну, агресивну, повну невисловленого гніву.
Вона працювала на півставки в нічній кав’ярні офіціанткою, потайки від матері, щоб відкладати гроші. Кожна гривня була внеском у її майбутню втечу. Вона не купувала одяг, не ходила в кіно. Вона збирала на професійну скрипку і на оренду приміщення.
На четвертому курсі Катерину запросили на стажування в одну з найвпливовіших юридичних компаній міста. Це був пік мрій Олени Віталіївни.
— Це твій квиток у життя, Катю! — сяяла мати. — Ти будеш заробляти тисячі доларів. Ти будеш в еліті.
Катерина сиділа в офісі зі скляними стінами. На ній був дорогий костюм, який купила мати. Вона складала позови про поділ майна, про стягнення боргів, про банкрутство. Навколо неї були люди, які вимірювали щастя кількістю квадратних метрів.
Одного разу до неї прийшов клієнт — літній чоловік, який судився за маленьку майстерню з виготовлення музичних інструментів. Рейдери хотіли знести її під торговий центр. Катерина вивчила справу. Юридично — шансів не було. Але вона побачила в його очах те саме, що було в її дзеркалі щоранку — відчай людини, у якої забирають душу.
Вона виграла цю справу. Вона знайшла дрібну зачіпку в документах сорокарічної давнини. Клієнт плакав і хотів віддати їй старий альт у подарунок. Катерина відмовилася. Вона зрозуміла: вона може бути геніальним юристом. Але кожна її перемога в суді була поразкою для неї як для людини.
Червень. Спека. Зал академії заповнений випускниками в мантіях. Олена Віталіївна сидить у першому ряду, її обличчя випромінює тріумф. Коли викликають Катерину Ковальчук, оголошують: «Диплом з відзнакою!».
Мати аплодує стоячи. Вона вже бачить візитки: «Катерина Ковальчук, адвокат».
Після офіційної частини вони повертаються додому. На столі — святкова вечеря. Олена Віталіївна дістає пляшку дорогого вина.
— Ну, за твій успіх, доню. Тепер ти міцно стоїш на ногах. Я можу спокійно відпочивати.
Катерина підходить до матері. Вона тримає в руках червону папку.
— Мамо, — каже вона тихим, але напрочуд твердим голосом. — Вітаю тебе. Ти отримала те, що хотіла.
Вона кладе диплом на стіл перед Оленою Віталіївною.
— Це твій диплом. Ти його виборола своїми ультиматумами. Ти його вистраждала своїм контролем. Візьми його. Він мені не потрібен. Я виконала твою умову — я отримала «хліб». Але я не збираюся його їсти.
Олена Віталіївна застигла. Посмішка повільно сползла з її обличчя.
— Що ти верзеш, Катю? Це твій документ! Твоє майбутнє!
— Ні, мамо. Це моє минуле. Останні п’ять років я була твоєю тінню. Я вивчила закони і зрозуміла одне: ніхто не має права на законне рабство, навіть батьки. Завтра я подаю документи на вступ до магістратури консерваторії. Гроші на навчання я заробила сама. Квартиру я зняла вчора. Мої речі вже зібрані.
Катерина вийшла в коридор, взяла футляр зі скрипкою та валізу, яка стояла біля дверей.
— Ти повернешся! — крикнула мати їй у спину. — Ти приповзеш, коли зрозумієш, що твої скрипки нікому не потрібні!
— Можливо, — обернулася Катерина. — Але я приповзу сама собою, а не твоєю копією.
Перший рік був пеклом. Катерина працювала на трьох роботах. Вона грала в переходах, вона викладала в приватній музичній школі за мізер, вона грала на похоронах. Були дні, коли вона їла лише яблука.
Але кожної ночі, коли вона брала в руки скрипку в своїй маленькій орендованій кімнаті, вона була щаслива. Її пальці знову ожили.
Через два роки вона відкрила власну студію. Вона назвала її «Смичок і Серце». Це не була просто музична школа. Це був простір для дітей, чиї батьки теж хотіли «юристів». Катерина вчила їх не просто нотній грамоті — вона вчила їх захищати свою мрію.
Вона виявилася блискучим менеджером. Юридична освіта, яку вона так ненавиділа, раптом стала її зброєю. Вона сама складала договори, вона вигравала гранти, вона знала, як захистити свій бізнес від бюрократії.
Її школа стала популярною. Люди стояли в чергах, щоб потрапити до «тієї самої скрипальки з юридичним минулим».
Минуло п’ять років від дня вручення диплома. Катерина готувала великий звітний концерт своїх учнів у філармонії. Вона стояла за лаштунками, перевіряючи налаштування інструментів маленьких вихованців.
— До вас гостя, — шепнув адміністратор.
У двері зайшла Олена Віталіївна. Вона дуже постаріла. В її руках не було папок чи документів. Вона тримала лише скромний букет білих лілій.
Вони довго мовчали. Катерина чекала чергового повчання або критики.
— Я бачила твій інтерв’ю в журналі, — нарешті сказала мати. — Ти там сказала, що знання законів допомогло тобі не дати закрити школу під час карантину.
— Так, мамо. Твій диплом став мені в пригоді. Як бронежилет.
Олена Віталіївна підійшла ближче і поклала квіти на футляр скрипки.
— Я прийшла послухати. Не юриста. А тебе.
Концерт був неймовірним. Катерина вийшла на сцену останньою. Вона грала свою власну композицію. В ній був біль п’ятирічного мовчання і тріумф знайденого голосу.
Після концерту вони сиділи в порожній гримерці.
— Знаєш, — тихо сказала Олена Віталіївна. — Я весь цей час думала, що ти робиш себе нещасною. Я боялася, що ти будеш голодувати. Я хотіла захистити тебе від бідності.
— Ти хотіла захистити мене від життя, мамо. Але життя — це і є право бути нещасним у своїй справі, а не щасливим у чужій.
Мати кивнула. Вона вперше подивилася на доньку не як на проект, а як на рівну собі особистість.
— Твоя скрипка… вона звучить переконливіше за будь-якого прокурора. Я не можу сказати, що я згодна з твоїм вибором до кінця. Але я поважаю твою здатність боротися за своє нещастя. Бо воно зробило тебе сильнішою, ніж я коли-небудь була.
Вони вийшли з філармонії разом. На вулиці була тепла ніч. Катерина знала, що завтра вона знову буде боротися за оренду, за гранти, за кожного талановитого учня. Але тепер їй не треба було ховати скрипку під ліжком.
Вона була вільною. І в цій свободі було місце навіть для матері, яка нарешті зрозуміла: диплом — це лише папір, а душа — це музика, яку неможливо втиснути в жоден кодекс.
