Оксана Петрівна стояла біля вікна своєї старої хати в селі Зелена Долина і дивилася, як сонце сідає за гору. Руки її тремтіли, коли вона тримала чашку з чаєм, бо зуби — ой, ті зуби — боліли так, що сльози самі котилися.
Але гірше болю було те, що завтра-післязавтра весілля молодшої доньки Соломії, а вона, Оксана Петрівна, позичила в сусідки Марії Іванівни тридцять п’ять тисяч гривень на сукню, на стіл, на музику. І от тепер, за тиждень до весілля, зуби взяли й посипалися.
Спочатку один, потім другий, а потім і весь передній ряд — ніби хтось вирвав із щелепи. Лікар у районі сказав: «Треба протез, Оксано Петрівно, і то негайно, бо інакше й решта піде». А протез — це ще двадцять тисяч. Звідки взяти?
— Мамо, ти що, знову не спиш? — увійшла в хату Соломія, молодша, вісімнадцять років, очі сяють, як зірки. — Я ж казала, лягай раніше, завтра ж до швачки їхати, сукню приміряти.
— Та сплю я, сплю, — відмахнулася Оксана Петрівна, ховаючи обличчя за чашкою. — Іди, доню, спи, бо завтра гарна бути маєш.
Але сама не спала. Сиділа вночі, прикусивши губу, і думала: «Як же я на весіллі буду? Без зубів? Ще й усміхатися треба, фотографуватися. Люди ж бачитимуть. А Марія Іванівна чекатиме грошей. І Соломійка моя… як же я їй скажу?»
Соломія була молодшою, улюбленицею. Старший син, Іван, уже п’ять років як одружився, жив у місті, з невісткою Лілією. Вони рідко приїжджали — робота, дитина, справи. Але на весілля обіцяли бути. І Оксана Петрівна боялася саме їх. Бо Іван — той правду в очі скаже. А Ліля — розумна, все помітить.
— Мамо, — казала Соломія вранці, коли вони пили чай, — ти чого губу прикушуєш? Болить щось?
— Ні-ні, — відмахувалася Оксана Петрівна. — Просто… чай гарячий.
— А я чула, як ти вночі не спала.
— Та сон приснився. Поганий.
Соломія не повірила, але відстала. Бо в неї свої турботи — весілля ж!
А весілля готувалося гучне. Наречений, Богдан, син місцевого голови, хлопець добрий, хоч і трохи гордий. Батьки його хотіли, щоб усе було «як у людей» — і стіл, і музика, і фотограф.
Оксана Петрівна, удова вже десять років, пенсія маленька, город, кури — де ж узяти на все? От і позичила. У Марії Іванівни, бо та мала заощадження від продажу корови.
— Оксано, — казала Марія Іванівна, коли давала гроші, — я ж не на відсотки. Просто повернеш, коли зможеш. Але до осені б віддала.
— Віддам, Маріє, віддам, — клялася Оксана Петрівна. — Соломійка ж моя остання. Хай буде щаслива.
І от тепер — біда.
Зуби боліли так, що вона їла тільки суп, і то через соломинку. Дзеркало ховала подалі, щоб не бачити себе. А треба ж усміхатися, говорити, вітати гостей.
— Мамо, — сказала Соломія за два дні до весілля, — ти чого ходиш, як тінь? І не смієшся. І губу кусаєш.
— Та нічого, доню. Просто… втома.
— Мамо, ти скажи правду. Я ж бачу.
Оксана Петрівна хотіла було відмахнутися, але тут — стук у двері.
— Хто там? — гукнула Соломія.
— Це ми! — почувся голос Івана. — Мама, відкривай!
Оксана Петрівна мало не впала.
— Іван? Ліля? А ви ж казали, що в п’ятницю!
— Та вирішили раніше, — увійшов Іван, високий, у куртці, з валізою. — Думали, допоможемо. А то ти одна з усім пораєшся.
Ліля увійшла слідом, усміхнена, з торбинкою.
— Мамо Оксана, привіт! Ми вам гостинців привезли. І дитину залишили в бабусі, щоб не заважала.
Оксана Петрівна стояла, як укопана. Рот закритий, губи стиснуті. Як же тепер? Як приховати?
— Мамо, ти що, не радієш? — здивувався Іван.
— Радий… рада, — пробурмотіла вона, відвертаючись. — Проходьте, сідайте.
Соломія кинулася обнімати брата.
— Іване! Лілько! Ой, як добре, що ви приїхали! А я думала, ви в п’ятницю!
— Та ні, вирішили раніше, — сказав Іван. — Мама ж одна, весілля ж. Треба помогти.
Вони сіли за стіл. Оксана Петрівна наливала чай, відвертаючись, щоб не відкривати рота.
— Мамо, а чому ти не дивишся на нас? — спитала Ліля. — І чому не смієшся? Ти ж завжди раділа, коли ми приїжджали.
— Та… втома, — пробурмотіла Оксана Петрівна.
— Мамо, — сказав Іван строго, — ти щось приховуєш. Я ж бачу. Ти ходиш, як не своя. І губу кусаєш. І не їси нічого твердого. Я ж помітив, як ти суп через край чашки п’єш.
Оксана Петрівна не витримала. Сльози покотилися по щоках.
— Сину… Лілько… я… я зубів не маю.
— Як це — не маєш? — здивувалася Ліля.
— Отак. Посипалися. Усі передні. Лікар каже — протез треба. А грошей немає. Я ж позичила тридцять п’ять тисяч у Марії Іванівни на весілля. А тепер… як я піду на весілля? Без зубів? Люди сміятимуться. Соломійка моя… як же я їй у вічі дивитимуся?
Соломія ахнула.
— Мамо! Чому ти не сказала?
— Бо весілля ж твоє! Бо ти ж наречена! Бо я не хотіла псувати!
Іван насупився.
— Тридцять п’ять тисяч? У Марії Іванівни? Мамо, ти що, з глузду з’їхала? Де ж ти візьмеш?
— Та я думала… пенсія, город, кури… продам щось…
Ліля взяла її за руку.
— Мамо Оксана, не плач. Ми щось придумаємо.
— Ні-ні, — похитала головою Оксана Петрівна. — Ви не чіпайте. У вас дитина, квартира, кредит. А я… я якось. Тільки… Іване, обіцяй мені одне.
— Що, мамо?
— Не кажіть Соломії нічого поганого. Не пред’являйте претензій. У неї післязавтра весілля. А потім вона з Богданом поїде в подорож — на море, на тиждень. Хай буде щаслива. А я… я потім. Якось.
Іван мовчав. Ліля теж.
— Іване, — сказала Оксана Петрівна, — обіцяй.
— Добре, мамо. Обіцяю.
Вони посиділи ще трохи. Соломія пішла до сусідів, щось порадитися про квіти. А Іван із Лілією залишилися.
— Ліль, — сказав Іван, коли вони вийшли надвір, — ми ж готували на весілля п’ятдесят тисяч. У конверті. Хотіли подарувати Соломії з Богданом. На подорож, на подарунки.
— Так, — кивнула Ліля. — Я ще вчора поклала в конверт. З підписом: «Молодятам — на щасливе життя».
— А тепер… мамі ж треба. Протез — це ж двадцять тисяч. Плюс борг — тридцять п’ять. Це ж п’ятдесят п’ять. У нас немає стільки. Але п’ятдесят — це вже щось.
Ліля задумалася.
— Іване, а якщо ми віддамо мамі? Скажімо, що це на зуби. А Соломії… ну, щось інше придумаємо. Подаруємо сто доларів, чи що.
— Але ж весілля. Традиція. Конверт. Молодята чекають.
— А мама без зубів на весіллі — це краще?
Іван походив по двору.
— Ні. Але ж Соломія — моя сестра. Молодша. Я ж їй обіцяв, що буде все гарно. І Богдан… вони ж на море їдуть. Гроші потрібні.
— Іване, — сказала Ліля тихо, — а пам’ятаєш, як ми одружувалися? Мама ж тоді продала свою каблучку, щоб нам на стіл вистачило. І нічого не сказала. Тільки потім я побачила, що пальці голі.
Іван зупинився.
— Так… пам’ятаю.
— То може, тепер наша черга?
Вони мовчали.
— Але ж мама просила — не пред’являти претензій Соломії.
— Ми ж не пред’явимо. Просто… подаруємо мамі. А Соломії скажімо, що… що ми подарували мамі на зуби, бо вона захворіла. І що ми раді за них.
— А п’ятдесят тисяч — це ж наші заощадження. На машину хотіли.
— Іване, — сказала Ліля, — машина почекає. А мама… мама ж не чекатиме. Їй боляче. І соромно.
Іван зітхнув.
— Добре. Але як сказати?
— Просто. Віддамо мамі. І скажімо: «Мамо, це тобі. На зуби. І на борг. А Соломії ми щось інше подаруємо».
Вони повернулися в хату.
Оксана Петрівна сиділа за столом, голова в руках.
— Мамо, — сказав Іван, — ми з Лілією поговорили.
— І що? — підвела вона очі, повні сліз.
— Ми вирішили… ось. — Він дістав конверт. — Тут п’ятдесят тисяч. Тобі. На зуби. І на борг Марії Іванівні. А Соломії ми подаруємо… ну, щось інше. Поїдемо в місто, купимо подарунковий сертифікат у магазин. Чи путівку на море додамо. Але ти — головне.
Оксана Петрівна подивилася на конверт, потім на сина, потім на невістку.
— Іване… Лілько… ви що, з глузду з’їхали? Це ж ваші гроші! На весілля готували!
— Мамо, — сказала Ліля, — ти ж нам колись каблучку продала. Пам’ятаєш?
— То було давно…
— А тепер наша черга.
Оксана Петрівна заплакала.
— Сину… я ж не просила…
— Ти не просила. Але ми хочемо.
— А Соломія? Вона ж чекатиме…
— Ми їй скажімо правду. Що ти захворіла. І що ми раді за неї. І що подарунок буде інший.
Оксана Петрівна взяла конверт тремтячими руками.
— Дітки мої… як же я вас…
— Мамо, — сказав Іван, — ти ж на весіллі маєш усміхатися. Повними зубами. А не через соломинку суп пити.
Вони посміялися. Вперше за тиждень.
Наступного дня Іван із Лілією поїхали в район. До стоматолога. Записали Оксану Петрівну на завтра — на протез. А Марії Іванівні віддали тридцять п’ять тисяч.
— Оксано, — сказала Марія Іванівна, — а звідки в тебе гроші? Я ж не поспішала.
— Та син приїхав. Допоміг.
— Добрий син.
— Добрий.
А Соломії сказали ввечері.
— Соломійко, — почав Іван, коли всі зібралися за столом, — ми з Лілією вирішили… подарунок тобі буде інший.
— Як інший? — здивувалася Соломія. — А конверт?
— Конверт ми віддали мамі. На зуби. Бо в неї біда сталася. Зуби посипалися. І вона соромилася сказати.
Соломія подивилася на матір.
— Мамо… ти через мене мовчала?
— Доню, я ж не хотіла псувати тобі весілля.
— Мамо! — Соломія обняла її. — Ти ж головне! А гроші… Богдан із батьками допоможуть. І ми на море поїдемо. А ти… ти маєш бути з зубами!
Оксана Петрівна плакала.
— Доню… пробач.
— Нічого пробачати. Ти ж мама.
Весілля було через день.
Оксана Петрівна стояла в новій хустці, з новими зубами — білими, рівними. Усміхалася. Фотографувалася. Танцювала.
— Оксано Петрівно, — казали гості, — ви як дівчина!
— Та що ви, — сміялася вона. — То зуби нові.
А Іван із Лілією подарували Соломії сертифікат у ювелірний магазин — на десять тисяч. І ще путівку на море — на два дні додатково.
— Іване, — сказав Богдан, — дякую. За маму. За все.
— Та годі, — відмахнувся Іван. — Сім’я ж.
А Оксана Петрівна підійшла до сина й невістки.
— Дітки мої… я вам усю життя віддаватиму. По копійці.
— Мамо, — сказала Ліля, — ти вже віддала. Коли нас виростила. Коли каблучку продала. Тепер наша черга.
Вони обнялися.
А Марія Іванівна, сидячи за столом, шепотіла сусідці:
— Бачила, як Оксана Петрівна усміхається? Зуби нові! А я ж їй позичила… і не чекала, що так швидко поверне.
— Та то Іван допоміг, — відповідала сусідка. — Добрий син.
— І невістка добра.
— І Соломія щаслива.
— І весілля гарне.
— І зуби в Оксани Петрівни — як у дівчини.
Вони сміялися.
А Оксана Петрівна танцювала з Соломією.
— Мамо, — казала Соломія, — ти найгарніша.
— А ти — найщасливіша.
— Бо ти з зубами.
— Бо ти з Богданом.
— Бо Іван із Лілією — добрі.
— Бо сім’я — це сила.
І музика грала. І гості співали. І сонце сідало за гору, але в хаті було світло.
Бо зуби були. Бо борг повернули. Бо любов — не в грошах.
А в тому, щоб усміхатися. Повними зубами.
Валентина Довга
