Ярослава стояла посеред нової квартири, тримаючи в руках ключі, які ще вчора були лише мрією. Однокімнатна, затишна, з великим вікном у вітальні, що виходило на тихий двір із старими каштанами.
Район був престижним – недалеко від центру, з парком, аптеками, магазинами. Мама, Ольга Петрівна, посміхалася, обіймаючи доньку.
– Доню, це тобі. Я з татом вирішили: ви молоді, вам треба свій куточок. Ми з ним у своїй двокімнатній помістимося, а ти з Богданом нарешті вирветеся з того гуртожитку.
Ярослава не могла повірити. Вона обійняла маму міцно, відчуваючи, як сльози радості котяться по щоках.
– Мамо, ти серйозно? Це ж… це ж наша квартира? Богдане, чуєш? – крикнула вона в бік чоловіка, який саме роздивлявся балкон.
Богдан повернувся, усміхнувся своєю фірмовою посмішкою – трохи лукавою, трохи впевненою.
– Звісно, серйозно. Ольга Петрівна, дякую вам величезне. Це… це подарунок на все життя.
Вони всі троє – Ярослава, Богдан і Ольга Петрівна – сіли у вітальні на новий диван, який мама купила спеціально для них.
Квартира була невеликою, але все в ній дихало свіжістю: білі стіни, ламінат під деревом, кухня з гранітною стільницею. Ярослава пішла на кухню заварити каву і порізати торт – шоколадний, з вишнею, улюблений Богдана.
– Зараз, зараз, все буде! – гукнула вона, нарізаючи шматки.
Балкон був прочинений – літо стояло спекотне, і свіже повітря заповнювало кімнату. Богдан вийшов туди, дістав телефон і набрав номер. Ярослава, ставлячи чашки на тацю, почула його голос. Спочатку тихо, але вітер доніс слова.
– Мамо, слухай, – говорив Богдан приглушено, але чітко. – Збирай речі. З’їжджай з тієї кімнати в гуртожитку. Переїжджай до Ольги Петрівни. Ми з Ярославою перебираємось у нову цю квартиру, а ти будеш жити з її мамою. Там затишно, район хороший, і ти нарешті матимеш нормальні умови.
Ярослава завмерла . Торт лежав порізаний, кава булькотіла в турці, але слова чоловіка вдарили, як грім.
– Що? – прошепотіла вона сама до себе. – Він… він що, сам вирішив? Без мене? Щоб його мати жила з моєю мамою?
Вона поставила тацю, серце калатало. Тамара Андріївна, свекруха, була жінкою… непростою. Голосна, як сирена, завжди скаржилася на життя, на сусідів, на погоду.
“Ой, Богданчику, як же мені важко в тій кімнаті, стіни тонкі, сусіди шумні…” – згадала Ярослава її вічні нарікання. А мама, Ольга Петрівна, тиха, спокійна, любила читати книжки ввечері, пити чай з м’ятою і відпочивати в тиші. Як вони уживуться?
Ярослава взяла тацю і повернулася до вітальні. Богдан саме заходив з балкона, ховаючи телефон у кишеню.
– Каву несемо! – весело сказала вона, але голос тремтів.
Вони сіли. Ольга Петрівна взяла шматок торта.
– Смакота, доню. Богдане, а ти що мовчиш? Радієш?
Богдан кивнув, але Ярослава не витримала. Вона поставила чашку і повернулася до чоловіка.
– Богдане, я щойно чула твою розмову на балконі. З мамою. Ти сказав їй збирати речі і переїжджати до моєї мами? Сам вирішив? Без мене, без консультації?
Вітальня завмерла. Ольга Петрівна підняла брови, але мовчала. Богдан почервонів.
– Ярославо, ну що ти… Я ж пошепки говорив…
– Пошепки, але я чула! – голос Ярослави піднявся. – Ти уявляєш, як Тамара Андріївна буде жити з мамою? Вона ж голосна, постійно скаржиться, телевізор на повну гучність! А мама любить тишу! Ти чому не спитав мене? Це моя мама, моя квартира – ні, наша, але подарунок мені!
Богдан потер скроні.
– Слухай, Ярославо, мама всю життя по чужих кутках. Гуртожиток той – жах. Стіни картонні, сусіди… Ти ж знаєш. А тут район хороший, квартира затишна. Ольга Петрівна ви проти, правда ж?
Він повернувся до тещі. Ольга Петрівна спокійно пила каву.
– Я не проти, якщо Ярослава погодиться. Але доню, ти кажеш – ні?
Ярослава кивнула рішуче.
– Категорично ні! Я знаю Тамару Андріївну. Вона добра, але… вона буде заважати мамі відпочивати. Мама після роботи хоче спокою, а не концертів про те, як усе погано. Богдане, ти не подумав про нас усіх!
Богдан зітхнув.
– Добре, добре. Не сваримося при Ользі Петрівні. Я… я помилився. Не переїжджатиме. Мамі скажу, що поки ні.
Ярослава заспокоїлася трохи, але в очах стояла образа. Ольга Петрівна посміхнулася.
– Діти, головне – мир у сім’ї. Пийте каву.
Вечір минув тихо. Вони обговорювали ремонт, меблі, як облаштувати балкон. Богдан був уважним, допомагав мамі Ярослави донести сумки до машини. Але Ярослава знала: він не змирився. Він думав, що вона пом’якне.
Наступного ранку, коли Ярослава ще спала в гуртожитку (вони вирішили переїжджати поступово), пролунав дзвінок у двері нової квартири. Ольга Петрівна відкрила – і отетеріла. На порозі стояла Тамара Андріївна з двома великими валізками, сумкою через плече і посмішкою від вуха до вуха.
– Ольго Петрівно, добрий день! Богданчик сказав, щоб я переїжджала! Ось я зібралася, швидко, бо кімнату в гуртожитку треба здавати. Дозвольте ввійти?
Ольга Петрівна блимнула очима, але пропустила.
– Заходьте, Тамаро Андріївно. Але… Богдан не попереджав.
В цей момент подзвонив Богдан – він був на роботі, але Ярослава вже розповіла йому про вчорашнє.
– Мамо, ти вже там? – почувся його голос у слухавці, коли Тамара Андріївна набрала сина.
Ярослава, яка саме приїхала до мами допомогти з речами, увійшла і побачила свекруху.
– Тамаро Андріївно? Ви що, вже приїхали?
Свекруха розвела руками.
– Аякже, доню! Богдан сказав: “Мамо, збирайся, переїжджай до Ольги Петрівни, вони з Ярославою в нову квартиру, а ти тут поживеш”. Я ж не могла чекати! Речі зібрала за ніч, сусіди допомогли. Ой, яка квартира гарна! Балкончик, кухня – мрія!
Ярослава подивилася на маму. Ольга Петрівна знизала плечима.
– Доню, я не проти. Якщо треба…
– Ні! – вигукнула Ярослава. – Богдане, ти де? Приїжджай негайно!
Богдан примчав через годину. Обличчя винувате, але впевнене.
– Ярославо, ну що ти. Мама вже тут. Давай не виганяти її назад. Вона ж всю ніч збиралася.
– Ти обіцяв! – кричала Ярослава. – Вчора при всіх сказав, що ні! А сам подзвонив і сказав їй їхати! Ти мене не поважаєш?
Тамара Андріївна сіла на диван, зітхнула голосно.
– Ой, діти, не сваріться через мене. Я ж не назавжди. Поживу трошки, допоможу Ользі Петрівні по господарству. Я ж умію і борщ варити, і прибирати. А в гуртожитку тому… ой, не згадувати. Сусіди п’ють, кричать ночами. Богданчику, ти ж знаєш, як мені важко.
Богдан кивнув.
– Мамо, звісно. Ярославо, ну подивися: мама всю життя в нужді. Батько помер рано, вона по родичах, по гуртожитках. Нехай хоч на старості в нормальній квартирі. Район хороший, тихо. А ми з тобою в своїй – щастя.
Ярослава трясла головою.
– Ні, Богдане. Я знаю твою маму. Вона добра, але… вона не дасть мамі спокою. Постійно скаржитиметься, телевізор на повну, гості якісь. Мама після пенсії хоче тиші! Вона мені казала: “Доню, я люблю самотність увечері”. А з Тамарою Андріївною – це буде пекло!
Ольга Петрівна втрутилася м’яко.
– Ярославо, доню, я справді спокійна. Якщо Тамара Андріївна не заважатиме…
– Заважатиме! – перебила Ярослава. – Пам’ятаєш, як на весіллі вона кричала на весь зал? Або коли в гостях у нас у гуртожитку – сусіди скаржилися на шум?
Тамара Андріївна образилася.
– Ярославо, ти що, мене виганяєш? Я ж для вас старалася! Богдана виростила одна, без копійки. А тепер – на вулицю?
– Не на вулицю, а назад у кімнату! – відповіла Ярослава. – Богдане, обирай: або мама повертається, або… або я не знаю!
Богдан зітхнув важко.
– Добре. Мамо, вибач. Ярослава проти. Повертайся поки в гуртожиток. Я придумаю щось.
Тамара Андріївна заплакала голосно, як завжди – на весь будинок.
– Ой, Богданчику, як же так? Я ж зібралася, сусідів попередила… Ольго Петрівно, ви ж не проти були?
Ольга Петрівна обняла її.
– Тамаро, не плачте. Але Ярослава права – треба згода всіх.
Свекруха зібрала валізи, Богдан викликав таксі. Ярослава стояла осторонь, серце боліло, але рішення було тверде.
– Вибачте, Тамаро Андріївно. Але так не можна.
Коли двері зачинилися, Богдан повернувся до дружини.
– Ти задоволена? Маму образила, мене принизила при тещі.
– Ти сам почав! – відповіла Ярослава. – Сам вирішив за всіх!
Того вечора вони не говорили. Богдан спав на дивані в гуртожитку, Ярослава – в ліжку. Наступні дні – мовчанка. Богдан ходив на роботу, вечеряв окремо. Ярослава плакала ночами.
– Він хоче розлучитися, – шепотіла вона мамі по телефону. – Сказав: “Якщо ти маму мою не поважаєш, то нам не по дорозі”.
Але Богдан не йшов. Куди? У гуртожиток до мами? Чи на вулицю? Він мовчки збирав речі для переїзду в нову квартиру.
Через місяць вони переїхали. Квартира сяяла: нові шпалери, кухонний гарнітур, ліжко з ортопедичним матрацом. Ярослава намагалася миритися.
– Богдане, давай забудемо. Люблю тебе.
Він кивав, але очі холодні.
– Добре. Але маму ти образила назавжди.
Жили як сусіди. Ярослава працювала дизайнером, Богдан – інженером. Вечори – телевізор окремо, вечеря окремо.
А потім сталося лихо. Ольга Петрівна занедужала. Потрібен догляд.
– Доню, не переживай, – шепотіла мама по телефону. – Я сама впораюся. Ліки п’ю.
Але Ярослава бачила: мама слабка, ледве ходить. Квартира велика для однієї, а допомогти нікому – сусіди старі, родичів небагато.
Одного вечора Ярослава сіла на кухні і набрала номер Тамари Андріївни.
– Тамаро Андріївно, добрий вечір. Це Ярослава.
На тому кінці – здивування.
– Ярославо? Ти? Що сталося?
– Мама захворіла. Їй важко самій. Ви… ви не могли б приїхати? Пожити з нею, доглянути? Будь ласка.
Тиша. Потім голос свекрухи, вже не голосний, а теплий.
– Доню, звісно. Я ж не зла на тебе. Ти молода, гаряча. Збираюся зараз же. Таксі викличу.
Ярослава заплакала.
– Дякую. Вибачте за той раз.
– Та що ти, дитинко. Родина – це родина.
Тамара Андріївна приїхала наступного дня. З валізками, але вже не з образою. Ольга Петрівна лежала в ліжку, бліда.
– Ольго Петрівно, не хвилюйтеся. Я борщ зварю, ліки нагадаю, прибиру.
Вона справді змінилася. Тихо ходила, телевізор на мінімум, варила легкі супи. Доглядала, як рідну.
Ярослава приїжджала щодня.
– Тамаро Андріївно, ви героїня. Мама каже, ви її врятували.
Свекруха посміхалася.
– А ти думала, я тільки скаржитися вмію? Ні, доню. Життя навчило.
Богдан, почувши, приїхав.
– Мамо, вибач. І тобі, Ярославо. Я тоді погарячкував.
Ярослава обняла його.
– І ти вибач. Я була жорсткою. Але тепер усе добре.
Ольга Петрівна одужала через місяць. Тамара Андріївна залишилася жити з нею – вже за згодою всіх.
– Ми ж подруги тепер, – казала вона. – Ввечері чай п’ємо, серіали дивимося тихо.
Ярослава з Богданом у своїй квартирі мирилися по-справжньому. Вечори – обійми, розмови.
– Бачиш, – сказав якось Богдан, – іноді плани Бога кращі за наші.
Ярослава кивнула.
– Так. І подарунок мамин став подарунком для всіх.
Вони сиділи на балконі, дивилися на каштани. Життя повернулося в нормальне русло, але з новим розумінням: родина – це не тільки кров, а й компроміси, прощення і любов.
Валентина Довга
