— Мамо, сюрприз! Ми вирішили, що тобі треба відпочити від городу. Ніякої картоплі цього літа! Ми веземо тобі… італійські канікули! — вигукнув син Максим, вивантажуючи з машини три валізи та трьох онуків. — Ой, синку, а квитки де? В Рим чи в Мілан? — сплеснула руками Марія Степанівна. — Квитки — це дорого, ма. Тому Італія приїхала до тебе. Ось діти: Марко, Лука і маленька Софія. Вони вчать італійську, їдять тільки пасту і не знають, що таке сапати кабачки. Влаштуй їм “белла віта” на свіжому повітрі!
Марія Степанівна стояла посеред свого двору, заціпеніло дивлячись на «італійську делегацію». Максим, поцілувавши маму в щоку, шмигнув у машину, пообіцявши «забрати всіх у серпні», і залишив її наодинці з майбутнім.
Онуки — десятирічний Марко, восьмирічний Лука та п’ятирічна Софійка — стояли в рядку. Вони були одягнені так, ніби щойно зійшли з обкладинки журналу: білі шорти, ідеальні футболки та сонцезахисні окуляри.
— Бабусю, — почав Марко, гидливо дивлячись на курку, що пробігала повз. — А де тут зона Wi-Fi? І чому тут так… пахне органікою?
— Органіка, синку, це те, що ми взимку будемо їсти, — зітхнула Марія. — А Wi-Fi у нас на груші. Чим вище залізеш — тим краще ловить.
Психологічна драма розпочалася вже під час першого обіду. Марія Степанівна приготувала те, що вміла найкраще: наваристий борщ зі сметаною та пампушки з часником.
— Ми не їмо суп з буряком, — заявив Лука, відсуваючи тарілку. — Наш дієтолог каже, що це занадто багато вуглеводів і пігментів. Нам потрібна паста аль-денте з морепродуктами.
— І базилік! — додала Софійка. — Без базиліка я не можу відчути смак життя.
Марія Степанівна відчула, як її внутрішня італійська матрона починає закипати сильніше, ніж борщ. Вона глянула на своїх онуків, яких виховали в елітних приватних садках, і зрозуміла: класичними методами тут не перемогти. Треба грати за їхніми правилами.
— Ваша правда, синьйори, — раптом з усмішкою сказала вона, забираючи борщ. — Пробачте стару. Я зовсім забула, що у нас сьогодні день «Сицилійського вигнанця». В Італії, знаєте, коли мафія ховалася в лісах, вони їли тільки те, що дає земля. — Справжня мафія? — очі Марка загорілися. — Справжнісінька. Одягайте панами, ми йдемо збирати «італійські чорні трюфелі».
Вона повела їх на город. «Трюфелями» виявилася молода картопля, яку треба було власноруч викопати з землі.
— Хто назбирає більше — той сьогодні буде «Капо ді тутті капі», — підморгнула Марія.
Діти, які раніше боялися забруднити руки, з азартом кинулися в землю. Через годину білі шорти були безповоротно втрачені для високої моди, але на обличчях сяяли посмішки. На вечерю була та сама картопля («трюфелі»), посипана кропом («середземноморська зелень») і полита олією. Діти наминали так, що аж за вухами тріщало.
Проте ніч принесла нові виклики. Софійка почала плакати, бо їй не вистачало «шуму міста» для сну. Вона звикла до звуків машин, а тиша жмеринської ночі, перервана лише сюрчанням цвіркунів, здавалася їй загрозливою.
Марія Степанівна сіла на край ліжка.
— Софійко, чуєш цей звук? Це не просто тиша. Це оркестр Ла Скала. Коник-скрипаль грає соло для маленької принцеси. А он там, за вікном, світлячки — це живі італійські ліхтарики, які охороняють твій сон.
Вона розповідала їм про Рим, який вона ніколи не бачила, але про який читала у старих журналах. Вона описувала вузькі вулички, які так нагадували її садові стежки, і фонтани, які були дуже схожі на її стару колонку, якщо заплющити очі.
Так минув перший тиждень. Марія Степанівна зрозуміла головну психологічну деталь: діти не були вередливими, вони були просто відірваними від коріння. Вони жили в світі пластику та симулякрів.
Одного дня Марко запитав:
— Бабусю, а чому ти ніколи не була в Італії насправді? Тато каже, ти завжди мріяла. Марія замовкла, перебираючи квасолю.
— Знаєш, Марко… спочатку я будувала хату, щоб вам було куди приїхати. Потім вчила вашого тата в університеті. Потім лікувала дідуся… Життя — це не тільки подорож на літаку. Іноді найбільша подорож — це виростити людину.
До середини літа «італійці» змінилися до невпізнання. Вони засмагли до шоколадного кольору, навчилися бігати босоніж і зрозуміли, що найкраща «паста» — це локшина, яку бабуся розкачує на весь стіл.
Але Марія Степанівна вирішила піти далі. Вона оголосила «Фестиваль італійської кухні в Жмеринці».
— Ми будемо готувати піцу в печі! — оголосила вона.
Це була справжня психологічна операція. Кожна дитина отримала завдання. Марко був відповідальний за вогонь (під наглядом бабусі), Лука — за розкочування тіста, а Софія — за «декор» з томатів та сиру.
— Бабусю, а де моцарела? — запитав Лука, розглядаючи шматок домашнього сиру.
— Це спеціальна жмеринська моцарела, — серйозно відповіла Марія. — Вона витримується в погребі при особливій температурі і має аромат степових трав.
Вони готували весь день. Піч пахла димом і хлібом. Коли перша піца на лопаті виїхала з вогню — з хрусткою скоринкою, розплавленим сиром та свіжим базиліком (який Марія таки виростила в горщику на підвіконні) — діти заплескали в долоні.
— Це смачніше, ніж у ресторані на віа дель Корсо! — вигукнув Марко, обпікаючись гарячим сиром.
Але справжня драма сталася, коли до сусідів приїхав такий самий міський хлопчик, Микита. Він вийшов за паркан у новому одязі, з планшетом у руках і почав насміхатися з онуків Марії.
— Фу, ви такі брудні! У вас навіть планшетів немає. Що ви тут робите в цьому селі?
Марко спочатку знітився. Він глянув на свої босі ноги, на замурзане борошном обличчя. Марія Степанівна спостерігала за цим через вікно, затамувавши подих. Вона хотіла вийти і захистити онука, але стрималася. Це був його іспит.
Марко випрямився, відкусив величезний шматок піци і спокійно сказав:
— Ми не в селі. Ми в італійській резиденції. У нас тут гастротур. Ми самі печемо піцу, ми самі добуваємо трюфелі і вчимо мову природи. А ти просто тиснеш на кнопки. Тобі не нудно бути таким… нудним?
Микита онімів. Планшет у його руках раптом здався йому маленьким і нецікавим порівняно з величезним вогнищем і запахом піци, що розносився на всю вулицю. Через годину Микита вже сидів разом з ними, відмиваючи руки в тазу, щоб теж спробувати «трюфельну піцу».
Марія Степанівна зрозуміла: вона виконала свою місію. Вона дала їм не просто розваги, а внутрішній стрижень. Впевненість у тому, що справжня цінність — у тому, що ти робиш сам, і в людях, які поруч.
Кінець серпня підкрався непомітно. Коли Максим приїхав забирати дітей, він не впізнав своїх «італійців». Замість випещених міських дітей до нього вибігли троє міцних, засмаглих і галасливих розбишак.
— Тату, дивись! — Софія простягнула йому банку з варенням. — Це конфітюр із сонячних ягід. Ми самі збирали!
— А я навчився розрізняти п’ять видів базиліка по запаху! — хвалився Лука.
— Тату, — серйозно сказав Марко, — наступного року ми знову сюди. Жодної Італії. Там занадто багато туристів, а тут — справжнє життя.
Максим дивився на маму, яка стояла біля хвіртки, трохи втомлена, але з неймовірним миром в очах.
— Мамо, я бачу, ти зовсім не відпочила… Пробач, що ми так навалилися.
— Що ти, синку, — посміхнулася Марія Степанівна. — Я нарешті побувала в Італії. Виявилося, що вона завжди була тут, у моєму дворі. Просто мені потрібні були гості, щоб це помітити.
Коли машина від’їхала, Марія повернулася в порожню хату. Було незвично тихо. Вона сіла за стіл, на якому все ще залишилися сліди борошна. На серці було легко. Вона знала, що в міській квартирі, серед бетону і скла, тепер живуть троє маленьких людей, які знають: де б вони не були, вони завжди можуть влаштувати собі «белла віта».
Вона дістала телефон — старий, кнопковий. Прийшло повідомлення від Максима (мабуть, Марко допоміг написати): «Синьйора Марія, ви — найкращий шеф-кухар у світі. Дякуємо за канікули. Чао, бабусю!»
Марія Степанівна вимкнула світло і вийшла на ґанок. Над Жмеринкою сходив величезний, теплий місяць — точно такий самий, як над Римом. Вона вдихнула нічне повітря, пахнуче матіолою та скошеною травою, і прошепотіла: — Чао, мої золоті. Чао.
Через багато років Марко, ставши дорослим архітектором, збудує в передмісті будинок. Він не буде схожий на ультрамодні скляні куби. Це буде будинок з великою піччю в центрі, з садом, де малина росте як захоче, і з терасою, де завжди пахне базиліком. І коли його запитають, де він навчився так відчувати простір і життя, він відповість: — В Італії. У маленькому містечку Жмеринка, на кухні моєї бабусі.
