У маленькому селі на Полтавщині, де поля золотяться пшеницею влітку, а взимку сніг ховає все під білою ковдрою, жив Дмитро Іванович.
Йому було вже за шістдесят, волосся посивіло, а руки загрубіли від важкої праці на землі. Батьків його, Іван та Марія, не стало один за одним.
Залишилася стара хата, побудована ще дідом, з глиняними стінами, солом’яним дахом, що протікав під час дощів, і маленьким подвір’ям, де росли яблуні та вишні.
Хата стояла на краю села, біля лісу, і здавалася забутою часом.
Але не все було так просто зі спадщиною. Мати Дмитра, Марія, мала трьох братів – Петра, Василя та Миколу. Вони жили в місті, і давно забули про село.
Кожен мав своїх дітей – Петро двох синів, Василь доньку та сина, а Микола трьох дочок. Коли батьків не стало, хата мала перейти Дмитру як єдиному сину, але за законом брати матері теж мали права на частку, бо це була родинна власність.
“Ми не претендуємо, Дмитре,” – казав Петро на поминках. “Живи собі, село нам не треба. Але якщо продаєш – дай знати, розділимо по-чесному.”
Дмитро кивнув тоді, але в душі знав: родичі – як вовки, приїдуть, коли запахне грошима. “Я не чіпатиму хату,” – вирішив він.
“Хай стоїть, як стоїть. Якщо почну ремонтувати чи продавати, то одразу набіжать дядьки з племінниками. Краще хай гниє, ніж сваритися.”
Він жив у своїй новій хаті неподалік, яку збудував з дружиною ще молодим, працюючи на заводі. Стара хата пустувала, вікна забиті дошками, двері на замку, а бур’яни росли по пояс.
Минали роки. Син Дмитра, Матвій, виріс, став міцним чоловіком, працював трактористом. Одного разу, на святі Івана Купала, познайомився з Ганною, гарною дівчиною з сусіднього села.
“Матвію, ти такий сильний, як дуб,” – сміялася вона. “А ти, Ганно, як квітка, яку хочеться берегти,” – відповідав він. Невдовзі вони одружилися.
Весілля було гучне: столи ломилися від вареників, сала, музика грала до ранку.
“Сину, де ж ви житимете?” – спитав Дмитро. “У старій хаті? Вона ж розвалюється.”
Матвій похитав головою. “Ні, батьку. Не хочу чіпати ту спадщину. Родичі ж заявлять права. Краще збудуємо нову, на нашому подвір’ї, з іншого боку.”
Ганна підтримала: “Так, Дмитре Івановичу, хай буде наш дім, свіжий, під черепицею. Я мрію про садок і дітей, які бігатимуть по траві.” Дмитро зітхнув, але погодився. “Добре, сину. Тільки не шкодуй. Стара хата – то як привид минулого.”
Будівництво почалося навесні. Матвій з друзями копали фундамент, клали цеглу, крили дах червоною черепицею. “Дивись, Ганно, тут буде кухня, велика, з вікном на ліс,” – казав Матвій, малюючи план на землі.
“А тут спальня для нас, і кімната для дітей,” – додавала вона. Дмитро допомагав, носив матеріали. “Гарний будинок виходить, сину. Новий, міцний. Не те що та стара халупа.”
Через півроку дім стояв: двоповерховий, з балконом, білими стінами і зеленими віконницями. “Це наш рай,” – шепотіла Ганна, обіймаючи чоловіка на порозі.
А стара хата стояла поруч, через подвір’я, все більше руйнуючись. Птахи гніздилися під дахом, миші гризли підлогу. Дмитро інколи заходив туди, згадуючи дитинство.
“Мамо, тату, вибачте, що не доглядаю,” – бурмотів він. Але страх перед родичами був сильніший.
Одного дня, через кілька років, подзвонив дядько Петро. “Дмитре, привіт, племіннику. Як справи в селі? Ми тут згадали про хату. Моя донька, Оксана, виходить заміж, думає про житло. Надішли фото, подивимося, в якому стані.”
Дмитро здивувався: “Дядьку Петре, хата стара, нічого не змінилося. Але добре, надішлю.” Він пішов до старої хати, сфотографував на телефон: потріскані стіни, провислий дах, бур’яни. “Ось, дивіться,” – відправив.
Після того – тиша. Ні дзвінків, ні повідомлень. “Мабуть, побачили, що не варта уваги,” – подумав Дмитро. “Хай так і буде.”
Матвій з Ганною тим часом привели в світ сина, маленького Іванка, назвали на честь діда. “Батьку, приходь частіше, Іванко тебе любить,” – казав Матвій. “Який він схожий на тебе в дитинстві,” – посміхався Дмитро, граючись з онуком.
Але одного сонячного осіннього дня, коли листя жовтіло на деревах, до подвір’я Дмитра під’їхала машина. З неї вийшла молода дівчина, років двадцяти п’яти, струнка, з довгим волоссям, у модному пальто.
Вона оглянулася, побачила новий будинок Матвія, і очі її засяяли. “Добрий день! Я Оксана, донька Петра, вашого дядька. Приїхала подивитися на свою спадщину,” – сказала вона, посміхаючись.
Дмитро вийшов з хати, здивований. “Оксана? Петрова донька? Давно не бачилися. Які вітри тебе принесли?” Вона підійшла ближче:
“Дядьку Дмитре, тато розповідав про хату бабусі. Я скоро виходжу заміж за Андрія, він інженер. Нам потрібно житло, а квартири дорогі. Тато сказав, що ми маємо частку. Ось, подивіться, документи.” Вона простягнула папери – копії свідоцтв про народження, спадщину.
Дмитро взяв, подивився. “Так, Оксанко, частка є. Але хата… Ти ж бачила фото, які я надсилав.”
Вона розсміялася: “Фото? Ой, дядьку, то ж, мабуть, жарт. Дивіться, який гарний будинок стоїть! Новий, під черепицею, з балконом. Це ж і є спадщина, правда? Ви нас обдурили, надіслали фото якоїсь розвалюхи, а насправді все відремонтували. Я рада, що приїхала! Андрій буде в захваті. ‘Оксанко, ми житимемо в селі, свіже повітря, сад,’ – каже він.”
Дмитро остовпів. Матвій, почувши голоси, вийшов з дому з Ганною. “Що тут відбувається, батьку?” – спитав він.
Оксана повернулася до них: “О, це ж Матвій, мій двоюрідний брат? Привіт! Який у вас чудовий дім! Це ж бабусина хата, перебудована? Я маю частку, тато казав. Ми розділимо, або я викуплю вашу частину. ‘Дядьку Петре, це шанс,’ – казала я татові.”
Дмитро похитав головою, намагаючись стримати сміх. “Оксанко, стоп. Ти помиляєшся. Цей будинок – не спадщина. Це Матвій збудував сам, на нашій землі, з іншого боку подвір’я. Своєю працею, цеглина за цеглиною. ‘Сину, ти молодець,’ – казав я йому. А бабусина хата – он там, за деревами. Ходи, покажу.”
Він повів її через подвір’я. Оксана йшла, все ще посміхаючись, але коли вони підійшли ближче, посмішка зникла. Стара хата стояла, як привид: дах провис, стіни потріскані, вікна розбиті, двері ледь трималися. Бур’яни ховали стежку, а з даху стирчали гілки.
“Ось твоя спадщина, Оксанко,” – сказав Дмитро. “Та сама, яку я фотографував. Нічого не змінювалося. ‘Не чіпай, бо родичі приїдуть,’ – думав я завжди.”
Оксана застигла, очі розширилися. “Це… це жарт? Дядьку, ви серйозно? Тато казав, що хата нормальна. ‘Оксанко, поїдь, подивися, може, відремонтуємо,’ – переконував він. А це… руїна! Як тут жити? Андрій ніколи не погодиться. ‘Ми ж не в печері житимемо,’ – скаже він.”
Вона підійшла ближче, штовхнула двері – вони скрипнули, і всередині запахло цвіллю. “Боже, тут миші, павутина… Ні, це не те, що я уявляла.”
Матвій підійшов, посміхаючись: “Кузинко, вітаю з приїздом. Але батько правду каже. Ми не чіпали стару хату саме через вас. ‘Хай стоїть, як є,’ – вирішили. А наш дім – наш, збудований за наші гроші.”
Ганна додала: “Оксанко, заходь до нас на чай. Розкажеш про себе. ‘Я Ганна, дружина Матвія. У нас синок Іванко, йому три рочки.'”
Але Оксана не слухала. Вона повернулася, обличчя червоне від гніву та розчарування. “Ви… ви нас обдурили! Надіслали фото, а ми подумали, що все погано, і не приїжджали. А тепер… Ні, я не хочу цю руїну! ‘Тату, це жах,’ – скажу я. Ми не претендуватимемо. Хай гниє далі.” Вона розвернулася, сіла в машину і поїхала, піднявши хмару пилу.
Дмитро дивився їй услід. “От і все, сину. ‘Не чіпай спадщину,’ – і мав рацію. Тепер вони відчепляться.” Матвій засміявся:
“Батьку, а може, тепер відремонтуємо? Для Іванка, хай буде літня дача.” Дмитро подумав: “Може, й так. Але спершу подзвоню дядькам, хай підтвердять, що не претендують.”
Він подзвонив Петрові: “Дядьку, Оксана була. Бачила хату. Розчарована.” Петро зітхнув: “Дмитре, вона молода, гаряча. ‘Тату, це жах,’ – кричала вона. Ми не хочемо. Хай буде твоя. Інші брати теж так кажуть.”
Василь додзвонився сам: “Племіннику, чув від Петра. Мої діти в місті, село не для них. ‘Забудь про хату,’ – кажуть вони.”
Микола підтвердив: “Так, Дмитре. Ми старі, не поїдемо. Хай твої онуки користуються.”
З того дня стара хата ожила. Дмитро з Матвієм почали ремонт: почистили, полагодили дах, пофарбували стіни. “Дивись, батьку, тепер як нова,” – казав Матвій.
“А ти, сину, молодець, що не пішов жити туди одразу,” – відповідав Дмитро. Ганна садила квіти: “Тут буде сад, для Іванка.” Малюк бігав: “Діду, це наша хата?”
Село шепотіло: “Дмитро нарешті взявся за спадщину.” Родичі більше не дзвонили, але на Різдво надіслали листівку: “Зі святами. Хай хата приносить радість.” Оксана вийшла заміж, жила в Полтаві, але одного разу написала: “Дядьку, вибач за той візит. ‘Була молода, дурна,’ – думаю тепер. Радію, що хата в добрих руках.”
Дмитро сидів на лавці біля нової-старої хати, дивлячись на онука. “Життя – як та хата, сину. Треба чекати, поки бур’яни відступлять.” Матвій кивнув: “Правда, батьку. А ми її оживили.”
Історія ця вчить: спадщина – не тільки стіни, а й терпіння. Родичі приходять і йдуть, але сім’я залишається.
Через роки Іванко виріс, одружився. “Діду, хата – моя улюблена,” – казав він.
Дмитро посміхався: “Бери, онучку. Тільки пам’ятай історію.”
Оксана приїхала з дітьми: “Дядьку, покажіть хату. ‘Мамо, це спадщина?’ – питають мої.”
Дмитро показав: “Ось, Оксанко, тепер як нова.” Вона зітхнула: “Шкодую, що тоді поїхала. ‘Була горда,’ – кажу собі.” Але все склалося: родина об’єдналася, хата стала символом миру.
Валентина. Довга
