— Мамо, це моя спадщина! Бабуся заповіла її мені! — Катя стояла посеред вітальні у квартирі свекрухи, стискаючи в руках пожовклий конверт із заповітом, і відчувала, як усередині неї щось страшне закипає.
Свекруха Людмила Петрівна сиділа у своєму улюбленому кріслі, оббитому зеленим оксамитом, і посміхалася. Посміхалася тією самою посмішкою, від якої у Каті завжди холонуло всередині. Посмішкою доброї, розуміючої жінки, яка зараз пояснить дурній дівчинці, як влаштований світ.
— Катенько, люба, — голос свекрухи був м’яким, як олія. — Ти ж розумієш, що ця квартира належить усій родині. Бабуся Віра хотіла, щоб ми всі тут жили дружно. А ти зараз говориш якісь дурниці про спадщину.
Катя відчула, як у неї перехоплює подих. Вона прожила з чоловіком Андрієм п’ять років. П’ять років вони орендували житло, економили на всьому, мріяли про свій куточок. А три місяці тому бабуся Андрія, Віра Миколаївна, покликала Катю до себе. Літня жінка доживала свої останні дні, але свідомість її залишалася ясною.
— Донечко, — прошепотіла вона тоді, стискаючи Катіну руку своїми тонкими пальцями. — Я бачу, як ти стараєшся. Як піклуєшся про Андрюшу. Моя Людка його зіпсувала, виростила слабким. А ти його любиш по-справжньому. Я залишаю тобі свою квартиру на Садовій. Нотаріус усе оформить. Це буде твоє. Тільки твоє.
Катя тоді плакала, цілувала зморшкувату руку, не розуміючи ще, що цей подарунок стане для неї не порятунком, а прокляттям.
Віра Миколаївна пішла тихо, уві сні. На похороні Людмила Петрівна ридала так голосно, що заглушала священника. Притискала до грудей хустку, хиталася з боку в бік, причитала. А коли всі розійшлися, витерла сухі очі й сказала Каті:
— Завтра йдемо до нотаріуса. Треба розібратися із спадщиною.
У нотаріуса Людмила Петрівна сиділа з кам’яним обличчям, поки молода жінка в окулярах зачитувала заповіт. Двокімнатна квартира на Садовій, загальною площею п’ятдесят вісім квадратних метрів, заповідана онучці Катерині Сергіївні Морозовій. Повністю. Без права проживання третіх осіб.
— Це помилка, — сказала тоді свекруха голосом, що не терпить заперечень. — Моя мати не могла такого написати. Вона була хвора, не розуміла, що робить.
Нотаріус поправила окуляри.
— Заповіт складено два роки тому, коли Віра Миколаївна була абсолютно дієздатною. Він засвідчений належним чином. Набирає чинності через шість місяців після відкриття спадкової справи.
Людмила Петрівна встала і вийшла, не попрощавшись. Катя тоді злякалася цієї мовчанки більше, ніж будь-якого крику.
А потім почалося. Почалося не одразу, а поступово, як затягувальне багно. Спочатку свекруха просто почала частіше заходити в гості. Приносила пироги, цікавилася здоров’ям, розповідала про сусідів. Катя, вихована у простій родині, де старших поважали, раділа, що стосунки налагодилися. Вона готувала чай, слухала, кивала.
Потім Людмила Петрівна ніби випадково обмовилася:
— Катрусю, а може, мені ключі від бабусиної квартири даси? Я там квіти поллю, пил протру. Не можна ж пусте житло так кидати.
Катя віддала ключі. Їй і на думку не спало відмовити. Минув тиждень. Катя подзвонила свекрусі, сказала, що хоче поїхати на Садову, подивитися квартиру, почати робити там ремонт. У слухавці повисла тиша.
— Навіщо тобі туди їхати? — нарешті запитала Людмила Петрівна, і в її голосі пролунало щось нове. Щось холодне. — Я все зробила. Квартира в порядку.
— Але це ж моя квартира, — розгублено сказала Катя. — Я хочу її побачити.
— Звісно, твоя, — погодилася свекруха надто швидко. — Приїжджай у суботу, разом подивимося.
У суботу Катя приїхала на Садову одна. Андрій мав бути з нею, але вранці йому подзвонила мати і попросила допомогти з чимось терміновим. Він поїхав, пообіцявши повернутися за годину. Не повернувся.
Катя піднялася на третій поверх і завмерла. Двері квартири були відчинені. З-за них долітали голоси. Жіночий голос Людмили Петрівни та незнайомий чоловічий. Катя штовхнула двері й увійшла.
Свекруха стояла посеред вітальні поруч із чоловіком років сорока у робочому комбінезоні. Навколо валялися шматки шпалер, банки з фарбою, стояла драбина.
— А, Катю, — свекруха навіть не зніяковіла. — Ось, вирішила трохи освіжити ремонт. Все одно шпалери старі були.
— Який ремонт? — Катя відчула, як усередині неї щось стискається. — Людмило Петрівно, це моя квартира. Ви не можете тут просто так робити ремонт без мого дозволу.
— Не можемо? — свекруха присіла на підлокітник дивана й подивилася на Катю з легким здивуванням. — Донечко, я мати Андрія. Ця квартира — сімейна. Бабуся була моєю матір’ю. Я тут виросла. І я маю повне право подбати про те, щоб усе було в порядку.
— Але заповіт…
— Заповіт — це просто папірець, — перебила її Людмила Петрівна, і тепер у її голосі не було ніякої м’якості. — Ти думаєш, суддя стане на твій бік? Молода дівчина, якій вдалося виманити квартиру у вмираючої старенької? Ти взагалі розумієш, як це виглядає збоку?
Катя відсахнулася, наче її вдарили.
— Виманити? Я нікого не…
— Я не кажу, що ти спеціально, — свекруха встала і підійшла ближче. Вона була на голову вищою за Катю і зараз дивилася на неї зверху вниз. — Але суд може вирішити інакше. Суд може вирішити, що заповіт був складений під тиском. Що мати була не при собі. Що ти скористалася її слабкістю.
— Це неправда!
— А хто повірить? Тобі? Чи мені, рідній доньці? — Людмила Петрівна усміхнулася. — Катю, давай без істерик. Я пропоную розумне рішення. Квартира оформляється на Андрія. Він мій син, законний спадкоємець. Ми робимо тут хороший ремонт, а ви з Андрюшою в’їжджаєте й живете. Усі щасливі. Навіщо нам сваритися?
— Оформляється на Андрія? — Катя відчула, як усередині неї піднімається хвиля гніву. — А де гарантія, що…
— Гарантія? — свекруха розсміялася. — Ти про гарантії мені говориш? Катю, ти дружина мого сина. Ми одна родина. Які можуть бути гарантії між рідними людьми?
Катя розвернулася і вийшла, не сказавши більше ні слова. Вона спустилася сходами, вийшла на вулицю і тільки там, притулившись до холодної цегляної стіни будинку, дозволила собі задрижати. Руки тремтіли так сильно, що вона не могла набрати номер Андрія. З третього разу вийшло.
— Де ти? — її голос був чужим, що зривався.
— Я в мами, — відповів він винуватим тоном. — Вибач, тут затягнулося. Вона попросила шафу пересунути, потім виявилося, що кран на кухні тече, я його підтягнув…
— Андрію, приїжджай на Садову. Негайно.
Він приїхав за сорок хвилин. Катя увесь цей час стояла біля під’їзду, не в змозі піти і не бажаючи підніматися назад. Коли чоловік вийшов із машини, вона мовчки взяла його за руку і повела нагору.
Людмила Петрівна все ще була в квартирі. Вона сиділа в кріслі, перегортала журнал про дизайн інтер’єрів. Робітник кудись пішов.
— Андрію, поясни матері, що ця квартира моя, — сказала Катя, намагаючись зберегти спокій. — Поясни їй, що вона не може тут розпоряджатися.
Андрій подивився на матір, потім на дружину. Обличчя його було розгубленим.
— Мам, ну ти справді… Може, не треба було без Каті нічого починати?
— Андрюш, — свекруха відклала журнал і подивилася на сина так, наче він був семирічним хлопчиком. — Я роблю це для вас. Для вашої родини. Щоб ви жили в чистоті й красі. Невже ти не розумієш?
— Я розумію, мам, але…
— Але що? — її голос став жорсткішим. — Ти на чиєму боці? Дружини, яка в нашій родині всього п’ять років, чи матері, яка народила тебе й все життя тобі присвятила?
Катя дивилася на чоловіка і бачила, як він повісно здувається, як із нього виходить повітря. Вона знала цей погляд. Знала, що зараз станеться.
— Кать, ну давай не сваримося, — пробурмотів він. — Мама хоче як краще. Може, справді, оформимо на мене? Все одно ми ж разом…
Ось тоді щось остаточно зламалося в Каті. Вона не закричала. Вона просто дуже тихо, виразно промовила:
— Ви обоє вийдіть з моєї квартири. Зараз же.
— Що? — Андрій вирячився на неї.
— Я сказала — вийдіть. — Катя підійшла до дверей і розчинила їх. — Це моя квартира. Я не давала дозволу на ремонт. Я не давала дозволу на вашу присутність тут. Виходьте.
Людмила Петрівна підвелася з крісла. На її обличчі був вираз холодної зневаги.
— Дивись, Андрюшу, — сказала вона неголосно. — Дивись, яка в тебе дружина. Виганяє матір із квартири, яку моя мама…
— Ваша мама залишила її мені! — перебила Катя, і в її голосі пролунала сталь. — І вона знала, що робить! Вона сказала мені: «Людка зіпсувала Андрія, виростила слабким». Це її слова! Вона знала, що ви спробуєте забрати квартиру! Тому й написала заповіт!
Свекруха поблідла. Андрій завмер, наче його вдарили.
— Вона так сказала? — тихо запитав він.
— Так, — Катя дивилася йому в очі. — Вона бачила, що ти не можеш протистояти своїй матері. Що ти завжди обираєш її, а не мене. І вона хотіла дати нам шанс. Шанс жити окремо.
— Брешеш! — викрикнула Людмила Петрівна. — Моя мати такого б ніколи не сказала!
— Запитайте в нотаріуса, — Катя все так же тримала двері відчиненими. — У заповіті є приписка. «Без права проживання третіх осіб». Це означає, що ваша мати не хотіла, щоб ви, Людмило Петрівно, тут жили. Вона хотіла, щоб ми з Андрієм були вільні від вас.
Тиша була оглушливою. Андрій дивився на матір, і в його очах повільно, дуже повільно, почало проступати щось нове. Розуміння. Запізніле, гірке розуміння.
— Мам? — запитав він хрипло. — Це правда? Бабуся справді…
Людмила Петрівна схопила сумку і стрімко прямувала до виходу. Біля порога вона обернулася.
— Пожалкуєш, — сказала вона Каті крижаним голосом. — Ще пожалкуєш, що зв’язалася з нашою родиною.
— Я вже жалкую, — відповіла Катя. — Але ця квартира залишиться моєю.
Свекруха вийшла, гучно грюкнувши дверима. Андрій стояв посеред кімнати, розгублений, наче прокинувся від довгого сну.
— Кать, я…
— Не зараз, — вона втомлено притулилася до стіни. — Будь ласка, не зараз.
Він хотів щось сказати, але в підсумку теж вийшов. Катя зачинила за ним двері й повільно осіла на підлогу, просто в передпокої. Вона сиділа серед чужих банок з фарбою, серед слідів ремонту, який хтось почав робити в її квартирі без її дозволу, і плакала. Плакала від образи, від втоми, від того, що виграла битву, але не знала, чи виграла війну.
Телефон задзвонив за годину. Андрій.
— Я поговорив з мамою, — сказав він. — Вона… вона згодна. Квартира твоя. Вона більше не втручатиметься. Прости мене.
— За що саме ти просиш вибачення? — Катя витерла сльози. — За те, що не підтримав мене? Чи за те, що не бачив, як твоя мати намагається мене зламати?
— За все, — його голос тремтів. — За те, що був слабким. Бабуся мала рацію. Я завжди обира́в маму, а не тебе. Але я хочу змінитися. Хочу, щоб ми жили тут. Удвох. Без неї.
Катя заплющила очі. Вона не знала, вірити йому чи ні. Але вона знала одне: вона перемогла. Квартира була її. І ніхто, ніхто не зможе її відняти.
— Приїжджай, — сказала вона тихо. — Нам треба багато про що поговорити.
Він приїхав з квітами і зі списком будівельних бригад. Вони сиділи на підлозі в порожній квартирі, пили чай з термоса і планували майбутнє. Андрій говорив про те, які шпалери вибрати, про те, що треба замінити сантехніку, про те, що його мати більше ніколи не переступить порога цього будинку без запрошення.
Катя слухала і вірила. Хотіла вірити. Що людина може змінитися. Що любов сильніша за звичку коритися матері. Що їхня родина витримає це випробування.
Минали дні. Ремонт почався наново, тепер уже з майстрами, яких обрала Катя. Людмила Петрівна дзвонила Андрію щодня, але він не брав слухавки. Через тиждень вона приїхала сама.
Катя відчинила двері й побачила свекруху на порозі. Та тримала в руках паску і баночку меду.
— Можна увійти? — запитала вона майже покірно.
Катя подивилася на неї довгим поглядом. Потім відступила вбік.
— Заходьте. Але це мій дім. І тут мої правила.
Людмила Петрівна увійшла, озираючись по сторонах. Андрій вийшов із кімнати з дрилем у руках. Побачивши матір, він завмер.
— Я прийшла вибачитися, — сказала свекруха, і в її голосі не було колишньої впевненості. — Я була неправа. Ця квартира твоя, Катю. Моя мати зробила свій вибір, і я повинна його поважати.
Катя не відповіла. Вона просто кивнула. Вона знала, що це ще не кінець. Що будуть інші битви, інші спроби влізти в їхнє життя. Але вона також знала, що тепер у неї є своя територія. Свій дім. Своя фортеця.
— Дякую, що зайшли, — сказала вона спокійно. — Але зараз ми зайняті ремонтом.
Людмила Петрівна поставила паску на столик у передпокої та вийшла. Без скандалу. Без погроз. Просто вийшла.
Андрій підійшов до Каті й обійняв її.
— Вона пішла, — прошепотів він. — Просто пішла.
— Так, — Катя притулилася до його плеча. — Бо нарешті зрозуміла: тут її більше не чекають.
Вони закінчили ремонт за два місяці. В’їхали у світлу, затишну квартиру, де пахло свіжою фарбою та новим життям. Катя поставила на підвіконні фотографію бабусі Віри й тихо подякувала їй. Дякувала за те, що побачила правду. За те, що подарувала не просто квартиру, а свободу.
Людмила Петрівна більше не приходила без запрошення. Вона дзвонила заздалегідь, питала, чи можна зайти. І коли приходила, поводила себе як гість. Не як господиня.
А Катя навчилася головному: відстоювати своє. Не боятися. Не відступати. Бо іноді єдиний спосіб врятувати родину — це провести межі. Чіткі, залізні межі, через які не можна переступити.
І тоді любов отримує шанс вижити.
