– Мамо, це ви віддали мене у шість років бабусі. Ну, я, мовляв, заважала Танюшці спати. Хоча в мене інша версія: я заважала вашому сімейному щастю
Мама прийшла ввечері. Ліля вже збиралася йти в душ і лягати спати. Та що, має ж право лягти раніше, адже зранку треба рано вставати.
Мама сиділа на кухні, від чаю відмовилася, жувала губу й говорила про ніщо.
Ліля відверто позіхала. Вказати родичці на двері не дозволяло сумління, але й сидіти, переливаючи з пустого в порожнє, теж не дуже хотілося.
— Мам, — не витримала Ліля, — щось трапилося?
— Ні. А щось мало трапитися?
— Не знаю. Ти так пізно прийшла.
— Я що, до дочки в гості не можу прийти? — спалахнула мама. — Ти й так від нас віддаляєшся, наче ми тобі не рідні.
— Я віддаляюся? Мамо, навіщо ти так говориш? Ми ж знову посваримося.
— А хіба ні? — мама піджала губи. — Усе сама, тобі подруги дорожчі за родину.
— Та-а-ак, — Ліля подивилася на матір. — Мабуть, добром це не скінчиться. Ну, давай, висловлюй свої претензії.
— А що висловлювати? Ти й так усе чудово знаєш.
— Давай, говори, а я послухаю, — мовила Ліля, і сон мов рукою зняло.
— З Тетяною ти не дружиш, уся зі своїми подружками.
— Та-а-ак, далі.
— Тато просив тебе відвезти бабусю на дачу, а ти, бач, була зайнята…
— Хто просив? Кого відвезти?
— Не кепкуй, ти чудово чула, хто й кого.
— Угу, далі.
— А що далі? Ти живеш, немов вареник у маслі, на відпочинок двічі на рік мотаєшся, гроші дівати нікуди?
— Ну, чому ж, є куди. Я їх відкладаю, мамо, — Ліля єхидно усміхнулася. — Заробляю і відкладаю.
— Відкладаєш, — знизила голос мати. — А у нас ремонту п’ятнадцять років не було, якщо не більше. Могла б і виділити на ремонт у батьківській квартирі.
— Да-а-а? Ага, цікавенько. Що далі?
Ліля вже відверто хамила матері, та й та розходилася не на жарт.
— А те, що Тетяна б’ється, як риба об лід, а в тебе ані дитини, ані кошеняти. Могла б і сестрі допомогти.
— Хм, як цікаво? Віддавати зароблені мною гроші? Чи що? Взяти на абордаж і тягти сестрицю, її чоловічка та діточок? Так, мамо?
– А що, ми з татом маємо це робити?
— А я звідки знаю, мам? — запитала у відповідь Ліля.
— Ми — родина, — уперто мовила мама. — Ми повинні допомагати одне одному.
— Ви — родина, от ви й допомагайте. А я до чого?
— Знущаєшся, так? Звичайно, тобі все на тарілочці дісталося. І квартира в неї трикімнатна, а сестра з сім’єю в одній кімнаті тісниться. І машина, знаєш лиш, непогана, навіть у Таніного Діми такої нема, а він, між іншим, чоловік, дорога моя.
— Ага, а я до чого, що він чоловік, і що в нього немає машини, як у мене? І житло для своєї сім’ї він не може придбати, тісняться в одній кімнаті, у вашій двокімнатній квартирі, зате діточок роблять — ото добре. Ти ще в ту ж купу мою роботу причепити — вона мені дуже-дуже гідні гроші приносить. Правда, я працюю, як віл. Ось завтра мені, наприклад, треба рано вставати, тому згортаємо нашу марну розмову й ідемо по ліжках.
— Ти мене виганяєш? — процідила мати.
— Ні, чому ж? Можеш у мене переночувати, у мене ж є гостьова кімната.
— Значить, допомогти сестрі ти відмовляєшся?
— Відмовляюся.
— І Ромку Таніного з собою на море не візьмеш?
— Не візьму.
— Безсовісна.
— Так, уся в тебе.
— Моєї ноги тут більше не буде!
— І слава Богу.
— Ти… ти… і ти…
— Що, мам? Більше не приходити? Так я й так до вас не ходжу. Востаннє була, коли мене твій чоловік за шиворот викинув. Нагадай мені, коли це було? А, так… коли бабуся лежала, а мені самій її не підняти було. Я потім сусідів покликала, так, вони мені допомагали її мити. І в останню путь вони мені її збирали, у неї ж, окрім мене, нікого не було. Мій батько був єдиним сином.
А ще, мам, ти, мабуть, забула: ви мене у шість років віддали своїй мамі. Ну, я, мовляв, заважала Танюшці спати. Хоча в мене інша версія: я заважала вашому сімейному щастю, я нагадувала тобі про мого батька, правда? А твій чоловік, як істинний самець, не міг бачити потомство від минулого самця, так?
А потім, коли тобі знадобилася допомога з Тетяною, твоєю улюбленою дочкою, ти відправила мене до татової бабусі, до речі, до зовсім незнайомої мені людини.
І твоя мама, а моя, мовляв, бабуся, з легкістю відвела мене в чужу квартиру, наче непотрібну іграшку. Вона не згадувала про те, що є старша онука, багато років. А тепер раптом знадобилося на дачу їхати — згадала про Лілю. Ну, звісно.
Мені пощастило, що моя рідна бабуся відігріла мені серце. У мої вісім років воно вже було замерзле, адже мене, найближча людина, мама, зрадила.
— Що ти говориш! Ти сама хотіла жити у бабусі!
— Серйозно, мам? Тобі самій не смішно? Я навіть не знала про її існування, поки ви мене не віддали їй.
Ні, ти мене, звичайно, брала на сімейні свята — з Тетяною ж хтось мав возитися. Ти навіть не додумувалася мене нагодувати, а я, дурна, не їла вдома, бо ж іду до мами на святкування. До мами… Ти хвалилася перед гостями, як я обожнюю сестричку, і вони милувалися нашою любов’ю. А як тільки гості розходилися, ти садила мене в таксі й відправляла до бабусі, так і не нагодувавши…
Ти хотіла поговорити? Давай поговоримо. Розкажи мені, як так вийшло, що я стала тобі не потрібна.
Я ж пам’ятаю, Як ти мене любила, мамо. Як заплітала мені коси, такі, як у твоєму дитинстві, шукала по всьому місту банти й атласні стрічки, щоб заплітати мені справжні коси, а не перев’язані резиночками.
Як ти любила зі мною пустувати, читала мені казки, розповідала історії й переказувала тихенько дорослі фільми про кохання, на які ходила без мене.
А пам’ятаєш, як трясла за шиворіт хулігана Петьку? Пам’ятаєш? За те, що він мене ображав. А потім ви з його мамою довго сміялися. Вдома ти мені пояснила, що я йому подобаюся, ось він таким чином виражає свою симпатію до мене.
А потім ти зустріла чоловіка, який став тобі мужем, і ми втрьох ходили скрізь, і я так раділа, що в мене теж є тато. Пам’ятаєш, мамо?
Я розуміла, що це не мій тато, але він був такий хороший, я так його полюбила. Я підходила й притискалася щокою до його руки, я лягала й шепотіла, щоб таточко завжди був здоровий.
А пам’ятаєш, пам’ятаєш, у нього був такий мохеровий шарф, у смужку? Коли тата не було вдома, я брала той шарф із шафи й нюхала татовий запах.
А потім народилася Таня, і я стала зайвою. Вам так добре було: тобі, татові, а тоді він для мене ще був татом, і вашій дитині.
Ви розстилали на підлозі теплу ватну ковдру, пам’ятаєш, мамо? Таку червону? І лягали на неї по краях, а посередині лежала й ціпала ніжками Таня. Для мене місця не було.
Я одного разу теж захотіла з вами, полежати з краєчку, хоч би з краєчку, просто полежати.
Твій чоловік грубо мене відштовхнув і сказав, що я, мовляв, здорова, уляглася до дитини. А ти промовчала, мамо, вся поглинена розгляданням своєї прекрасної дочки, народженої від коханого чоловіка.
А потім ти віддала мене своїй матері. Вона називала мене відроддям мого непутящого тата, мабуть, від великої любові, правда ж, мамо? І з яким задоволенням вона відвела мене до бабусі, до тієї, яку я ніколи не бачила.
Ти виконувала батьківські обов’язки, так. Наприклад, ходила на батьківські збори, щоб тебе там похвалили.
Я старалася вчитися, думала, ви побачите, яка я розумна, і полюбите мене, кликатимете до себе додому, ми знову будемо родиною…
Моєю родиною була моя бабуся, а подруги — це мої сестри. Вони завжди зі мною. Це їхні мами витирали мені сльози, це їхнім мамам я довіряла свої дівочі секрети й страждання.
Мені тридцять років, мамо, і я не заводжу сім’ю. Знаєш чому? Я боюся стати, як ти.
А раптом це якось передається? А раптом я не зживуся з чоловіком і залишуся з дитиною на руках, потім зустріну іншого чоловіка, народжу від нього дитину, а старшу віддам… ні, не тобі, його бабусі.
А раптом вона не виявиться такою, як моя…
Мені страшно, мамо… Я все ще люблю тебе, тому що ти моя мама, тому що в кожної людини є така потреба — любити.
Ось чому я досі спілкуюся з тобою, розумієш? Терплю всю ту нісенітницю, що ти твориш.
Я не люблю твою матір, вона мені ніхто. Я не люблю твого чоловіка й твою дочку, вже вибач, для мене це чужі люди.
Згадай, я намагалася подружитися з твоєю дочкою. З цього нічого путнього не вийшло, вона просто егоїстка. Думала, що я буду дарувати їй дорогі подарунки, возити за кордон, а коли зрозуміла, що цього не буде, вона викреслила мене зі свого життя.
Я перевірила її тоді, сказавши, що цього разу ми посидимо вдома, походимо на річку…
Я все сказала, мамо… Іди, якщо хочеш. Залишся, я притулюся до тебе, ми забудемо всі образи, і я обіцяю, що стану найкращою донькою…
— Вибач, мені треба йти…
Мати встала й мовчки вийшла. Ліля сиділа спустошена на кухні. Мама повернулася. Очі Лілі спалахнули й засяяли щастям.
— Я не зрозуміла, — сказала мама. — Так ти візьмеш Романа Таніного з собою на море? Хлопцеві п’ять років, а він ніде не був… І що там щодо ремонту?
— Іди, — прошепотіла Ліля. — Іди, чуєш…
Мати знизала плечима й зникла за дверима.
