— Мамо, це якась помилка! Я не бачив Світлану два роки, це не може бути мій син! Не здумай відчиняти двері! — кричав у слухавку син Віктор, поки за дверима квартири Марії Іванівни плакало немовля.
Вечір п’ятниці для Марії Іванівни обіцяв бути спокійним: серіал, в’язання та чай із м’ятою. Але різкий, вимогливий дзвінок у двері все змінив. На килимку не було нікого — лише великий плетений кошик, накритий блакитною ковдрою. Марія Іванівна схилилася, і серце її впало: з-під ковдри на неї дивилися два круглих, темно-сірих ока.
Дитині було на вигляд місяців три. Поруч лежав конверт із коротким текстом: «Маріє Іванівно, передайте Віктору — я більше не можу. Я вигораю. Він знає, що це його кров. Тепер нехай виховує сам. Світлана».
Світлана була колишньою дівчиною Віктора, сина Марії Іванівни. Вони розлучилися зі скандалом ще до того, як він одружився з нинішньою дружиною, Оленою. Віктор завжди казав, що Світлана — «істеричка, яка хоче від нього лише грошей».
Віктор і Олена приїхали через годину. У квартирі стояв запах дитячої присипки — Марія Іванівна вже встигла помити і переодягнути малюка в старі сорочечки, що залишилися ще від Віктора.
— Це шантаж! — Олена металася по кімнаті, її ідеально нафарбоване обличчя спотворилося від люті. — Вікторе, ти казав, що між вами все скінчено! А тепер на порозі з’являється цей… цей бастард?
— Олено, заспокойся! — Віктор був білим як стіна. — Мамо, навіщо ти його занесла? Треба було одразу викликати поліцію і опіку. Це чужа дитина! Світлана могла нагуляти його від кого завгодно. Я не збираюся руйнувати свою сім’ю через чиїсь фантазії.
Марія Іванівна заколисувала малюка. Він заснув, міцно вхопивши її за палець.
— Чужа, кажеш? — вона підняла погляд на сина. — Подивися на його вуха. У нього «дарвінів горбик» точно такий самий, як у тебе і у твого батька. Це рідкісна штука, Вітю. Ти можеш обманювати дружину, можеш обманювати себе, але кров не обдуриш.
— Або він іде в дитячий будинок завтра вранці, або я подаю на розлучення! — Олена гримнула кулаком по столу. — Маріє Іванівно, ви не розумієте, що ви робите? Ви стаєте на бік тієї жінки, яка хоче зруйнувати життя вашого сина!
Марія Іванівна мовчала. Вона знала, що Олена не може мати дітей — вони витратили п’ять років на клініки, але марно. Це була болюча тема. І ось тепер перед нею — живий, здоровий доказ того, що Віктор може бути батьком, але з іншою.
— Я нікуди його не віддам, — спокійно сказала Марія Іванівна. — Поки Світлану не знайдуть, дитина буде тут. Вікторе, якщо ти чоловік — ти зробиш тест на батьківство. Якщо він не твій — я сама викличу опіку. Але якщо твій… ти будеш платити аліменти і дбати про нього, як твій батько дбав про тебе.
Віктор лише злісно глянув на матір:
— Тоді живи з ним сама. Але на мою допомогу не розраховуй. Жодної копійки на «подарунок від колишньої» я не дам.
Минуло два тижні. Світлана зникла — телефон відключений, за адресою прописки її не було. Марія Іванівна, якій вже було 62, згадала все: безсонні ночі, коліки, суміші за розкладом. Їй було важко — спина боліла, ноги набрякали, але кожного разу, коли маленький Денис (так вона назвала його за свідоцтвом, знайденим у кошику) посміхався, вона відчувала неймовірну силу.
Син не дзвонив. Олена заблокувала її номер. Але одного дня Олена прийшла сама. Вона виглядала втомленою. Вона мовчки сіла на кухні і довго дивилася, як Марія Іванівна годує дитину з пляшечки.
— Знаєте, що найстрашніше? — прошепотіла Олена. — Я його ненавиджу за те, що він є. І водночас я ненавиджу себе за те, що хочу його взяти на руки. Віктор каже, що дитина — це проблема. Він навіть не хоче робити тест, бо боїться відповідальності. Він просто хоче, щоб усе було «як раніше».
— «Як раніше» вже не буде, Оленочко, — сказала Марія Іванівна. — Дитина — це не проблема. Це людина. Якщо Віктор боїться відповідальності перед власним сином — подумай, чи не побоїться він відповідальності перед тобою, коли ти станеш старою чи хворою?
Віктор таки здав тест — під тиском адвоката, якого найняла Світлана (вона знайшлася через місяць у реабілітаційному центрі — жінка була в глибокій післяпологовій депресії і просто не витримала).
Результат прийшов поштою: 99.9%. Батьківство підтверджено.
Марія Іванівна чекала, що Віктор прийде з повинною. Але він прийшов з пропозицією:
— Мамо, ми з Оленою поговорили. Ми заберемо його. Але за однієї умови — ми переїдемо в інше місто. Світлана відмовиться від прав за певну суму, а ми оформимо його як наше всиновлення. Ніхто ніколи не дізнається, чий він. Олена готова виховувати його як свого, але… ти не повинна йому казати правду.
Марія Іванівна подивилася на сина. Вона побачила чоловіка, який намагався «купити» спокій ціною брехні.
— Ні, Вітю. Дитина — це не товар. Ти не можеш стерти його матір, якою б вона не була. І ти не можеш будувати сім’ю на обмані. Ви або приймаєте його таким, як він є — з його історією, або залиште його мені. Я виховаю його як свого сина. Другого сина, який, сподіваюся, буде чеснішим за першого.
Справа закінчилася важко. Світлана, пройшовши лікування, почала боротися за дитину. Віктор платить аліменти, але бачить сина раз на місяць під наглядом Марії Іванівни. Олена пішла від Віктора — вона зрозуміла, що чоловік, який так легко хотів відмовитися від первістка, ніколи не стане їй надійною опорою.
Марія Іванівна тепер гуляє в парку з візочком. Сусідки шушукаються: «Дивись, Марія на старості літ сина народила!». Вона лише посміхається. Вона знає: цей «подарунок від колишньої» врятував не малюка, він врятував її саму від нудної та порожньої старості. А Денис підростає. І коли він питає: «Бабусю, а хто мене найбільше любить?», вона завжди відповідає: «Той, хто не побоявся залишитися з тобою в найтемнішу ніч».
