Коли не стало Степана, Лариса Михайлівна ніби зменшилася в зрості. Вони прожили душа в душу сорок років, і порожня трикімнатна квартира в центрі міста раптом перетворилася на холодний склеп, де кожен куток відлунював його кроками.
Її донька, Оксана, не могла дивитися на те, як мати тане на очах. Одного вечора, після чергового візиту, де Лариса Михайлівна навіть чай заварити забула, Оксана рішуче заявила чоловікові:
— Артур, я забираю маму до нас. Вона там просто збожеволіє від самотності.
Артур, чоловік спокійний і практичний, лише кивнув, відкладаючи планшет:
— Звісно, Ксюш. Куди ж їй самій? Перевеземо речі, у нас місця вистачить, та й дітям веселіше буде.
Спочатку нове співжиття здавалося ідеальною мозаїкою. Лариса Михайлівна, вдячна за порятунок від гнітючої тиші, з головою поринула в побут молодої родини. Вона розвантажила Оксану так, як та й мріяти не могла.
— Мамусю, ти просто золото! — вигукувала Оксана, забігаючи після роботи на кухню, де вже пахло свіжим борщем та пампушками. — Я б нічого не встигла. А як там Павлик?
— Нагодований, англійську зробили, на тренування я його відвела і забрала, — лагідно посміхалася Лариса Михайлівна. — Мені ж тільки в радість, доню. Поки рухаюся — доти й живу.
Артур теж не міг нарадуватися: в хаті спокій, діти під наглядом, дружина не смикається від вічних дедлайнів. Але цей затишний, передбачуваний світ проіснував рівно три місяці.
Був звичайний вівторок. Оксана повернулася додому трохи раніше, плануючи сімейну вечерю. Вона заходилася накривати на стіл, очікуючи, що мати, як завжди, вийде допомагати.
Проте двері кімнати Лариси Михайлівни відчинилися, і на порозі з’явилася зовсім інша жінка.
Замість звичного сірого халата чи домашнього костюма на ній була елегантна темно-синя блузка, волосся вкладене в акуратну зачіску, а на губах грала легка, забута помада кольору стиглої вишні.
Оксана аж рушник із рук випустила:
— Мамо? Ти кудись збираєшся? На ніч дивлячись?
— Чому ж на ніч, Ксюшенько? Тільки сьома година, — спокійно відповіла мати, поправляючи срібні сережки перед дзеркалом у коридорі. — Я йду на зустріч.
— На яку ще зустріч? До тітки Валі? Так вона ж на іншому кінці міста живе.
— Ні, не до Валі. Це вечір для тих, кому за… Ну, словом, клуб «Друге дихання». Для самотніх людей. Поспілкуватися хочу, розвіятися.
Оксану всередині ніби окропом обпекло. Вона зсунула брови:
— Мамо, яке «Друге дихання»? Тобі що, занять мало? У тебе онуки! Ти забула, що Павлика треба з басейну о восьмій забрати? Артур сьогодні на нараді, я тільки з роботи!
— Один раз забереш сама, нічого страшного не станеться, — м’яко, але напрочуд твердо відрізала Лариса Михайлівна. — Я маю право хоч раз на тиждень вийти в люди?
— Та які люди, мамо? — вигукнула Оксана навздогін, але двері ліфта вже зачинилися.
Цей вечір став першим у ланцюжку тих, які повністю зруйнували звичний графік родини. Лариса Михайлівна ніби з ланцюга зірвалася.
За тиждень вона пішла знову. Потім записалася на курси бальних танців для літніх людей, потім — на якісь екскурсії вихідного дня.
Якось Оксана прийшла додому втомлена, голодна, а в холодильнику — порожньо. Діти гризуть печиво перед телевізором, Артур намагається посмажити яєчню. Лариса Михайлівна з’явилася ближче до дев’ятої — щоки рум’яні, очі блищать.
— Де ти ходиш?! — не стрималася Оксана прямо в коридорі, навіть не давши матері роззутися. — Телефон поза зоною! Вдома шаром покоти, діти без вечері!
— Оксано, не підвищуй на мене голос, — тихо, але суворо сказала Лариса Михайлівна. — Я не на допиті. Мобільний просто сів.
— Ти взагалі пам’ятаєш, що в тебе є родина? Онуки? Ми тебе забрали, щоб допомогти, а ти…
— А я що, нянька безплатна чи кухарка найнята? — Лариса Михайлівна вперше подивилася на доньку з неприхованим обуренням. — Я приїхала сюди жити з вами, а не обслуговувати ваш комфорт двадцять чотири на сім!
Оксана аж оніміла від такої відсічі.
Суботній ранок приніс новий скандал. Оксані потрібно було терміново потрапити до лікаря, про що вона попередила ще з вечора. Проте, вийшовши зі своєї кімнати, вона знову застала матір у повній бойовій готовності: нові парфуми, шлейф яких уже огортав увесь коридор, і вигадливе намисто.
— Мамо, ти пам’ятаєш, що ти сидиш із меншою, Марійкою? Мені в поліклініку на десяту!
— Не можу, Оксано. У мене плани. Мене чекають.
— Які ще плани у суботу вранці?! Хто тебе чекає? — Оксана майже кричала, перегороджуючи шлях до дверей. — Ти стала сама на себе не схожа! Телефон постійно ховаєш, есмески якісь у кутку читаєш, як підліток! Що це за таємниці?
— Це моє особисте життя, і воно тебе не стосується! — Лариса Михайлівна рішуче відсунула доньку вбік.
— Особисте життя?! Мамо, татові ще й року немає! Як тобі не соромно?! Що люди скажуть?
— Мені байдуже, що скажуть люди, які не жили моїм болем! — крикнула у відповідь мати, і двері за нею зачинилися з гучним гуркотом.
Оксана стояла посеред коридору, важко дихаючи. Її трясло від образи. Вона була впевнена: матір просто використовує їхній дім як безкоштовний готель, абсолютно начхавши на пам’ять про батька.
Розв’язка наступила через кілька днів. Лариса Михайлівна сама попросила Оксану сісти за стіл після вечері. Вигляд у неї був серйозний, але в очах світилася якась дивна, затята рішучість.
— Доню, нам треба поговорити. Серйозно.
Оксана сіла, склавши руки на грудях, усім своїм виглядом демонструючи скепсис:
— Ну і що сталося? Твій танцювальний гурток закрили?
— Ні, — Лариса Михайлівна глибоко вдихнула. — Я виходжу заміж.
У кухні повисла така тиша, що було чути цокання настінного годинника. Оксана відчула, як земля буквально пливе з-під ніг.
— Ти… що? Ти жартуєш? Скажи, що це такий дурний жарт
— Я цілком серйозно. Його звати Ігор. Він колишній військовий інженер, теж удівець. Ми познайомилися в клубі. Він хороша, чуйна людина.
— Та ти при своєму розумі?! — Оксана схопилася зі стільця, її голос зірвався на крик. — Мамо, ти здуріла на старість років?!
Тато ще на тому світі не заспокоївся, року не минуло, а ти вже під вінець зібралася з першим зустрічним дідом?
— Не смій так про нього говорити! — Лариса Михайлівна теж підвелася. — Твій батько помер, Оксано! Помер! І я тужила за ним так, що вити хотіла! Але я жива! Мені шістдесят два роки, і я не хочу решту віку провести біля твоєї плити, дивлячись у стелю й чекаючи, коли ви мені дозволите слово сказати!
— То ми тебе, виходить, ущемляли?! Ми тебе з депресії витягли, до себе взяли! А ти нас проміняла на штани?! На чужого мужика?! Дітей проміняла?!
Лариса Михайлівна зблідла. Вона міцно стиснула губи, стримуючи сльози.
— Я думала, ти зрозумієш… Думала, ти захочеш, щоб твоя мати знову посміхалася.
— Я не хочу бачити, як моя мати ганьбить пам’ять мого батька! — відрізала Оксана.
Лариса Михайлівна більше не сказала жодного слова. Вона розвернулася, пішла до своєї кімнати і почала діставати з шафи валізи. Оксана ходила за нею по п’ятах, продовжуючи сипати звинуваченнями:
— І куди ти підеш? До нього? Отак просто? Зібрала манатки і вперед?
— Я не звикла, щоб мене тримали за прислугу і водночас вичитували, як дівчисько, — глухим голосом відповіла мати, складаючи блузки.
— Та ти просто зрадниця! Зрадила тата, зрадила нас, зрадила онуків
Лариса Михайлівна застебнула валізу, взяла сумку і викликала таксі через телефон. Коли вона йшла до дверей, Павлик і
Марійка перелякано дивилися на неї з дитячої кімнати. Вона хотіла підійти до них, але Оксана заступила дорогу:
— Не треба до них лізти. Раз ідеш — іди. У них тепер немає бабусі.
Двері зачинилися. Лариса Михайлівна пішла в ніч, лишивши по собі лише тонкий аромат нових парфумів.
Минув місяць. Спілкування між матір’ю та донькою повністю припинилося. Оксана випадково дізналася від спільних знайомих, що Лариса Михайлівна та Ігор уже подали заяву до РАЦСу.
Весілля планувалося скромне, і Оксану туди, звісно ж, ніхто не запрошував.
Ця ситуація щодня отруювала атмосферу в домі. Оксана ходила чорніша за хмару, постійно прокручуючи в голові образи. Проте найбільшим ударом для неї стала позиція власного чоловіка.
Одного вечора, коли діти вже спали, Артур застав Оксану на кухні — вона плакала над старим фотоальбомом.
— Досі караєш себе? — тихо запитав він, сідаючи поруч.
— Я не себе караю, Артуре! Я просто не можу збагнути, як вона могла так вчинити. Нормальні, порядні матері так не роблять. Вони присвячують себе дітям, онукам, бережуть пам’ять про чоловіка. А вона… викреслила нас, як непотрібний мотлох, щойно знайшла якогось діда.
Артур зітхнув, обняв її за плечі й м’яко сказав:
— Ксюш… Мені здається, ти не права.
Оксана аж відсахнулася від нього:
— Що?! І ти туди ж? Ти її виправдовуєш?
— Я не виправдовую, я намагаюся зрозуміти. Твоя мама не зобов’язана ставити на собі хрест тільки тому, що твого тата не стало. Вона жива людина. Так, можливо, все відбулося занадто швидко. Але згадай, якою вона приїхала до нас — живою мертвою. А потім у неї з’явився стимул жити далі. Ми ж насправді завантажили її своїми проблемами, побутом, дітьми. Вона відчула себе просто безкоштовною нянькою.
— Вона була частиною нашої родини! — крізь сльози вигукнула Оксана. — А тепер вона чужа людина. Вона перейшла всі межі моралі й пристойності! Я ніколи цього не зрозумію і не пробачу.
Артур лише сумно похитав головою, розуміючи, що в цій війні образи та гордості переможців не буде.
Світлана Малосвітна
