Олена стояла посеред кухні, тримаючи в руках список на дванадцять сторінках А4. Це вже був четвертий варіант списку.
Попередні три Тетяна Андріївна повернула з червоними правками, коментарями на полях і одним разу навіть з маленькою приклеєною стікер-ноткою «Це несерйозно».
– Мамо, ти мене чуєш? – донька підняла очі від телефону. – Я серйозно. Тетяна Андріївна – це не просто весільний організатор. Це… як сказати… це як головний архітектор твого життя на наступні три дні, тільки замість будинків вона будує свято. І в неї дуже чітке бачення.
Марія Петрівна, мати нареченої, повільно поставила чашку з ромашковим чаєм на стіл. Чашка тихо клацнула об тарілку – звук вийшов гучнішим, ніж хотілося.
– Тобто я, твоя рідна мати, яка тебе, вигодувала, три роки поспіль шила тобі костюми Зайчика на ранок, яка продала свою золоту каблучку, щоб ти могла поїхати на той табір у Карпати… я маю приходити і не плутатися під ногами?
Софія зітхнула.
– Мамо. Ти знаєш, що я тебе люблю. Але Тетяна Андріївна сказала, що в неї був випадок, коли мама нареченої намагалася замінити весь букет півоній на троянди, бо «півонії – це для бабусь». І знаєш, що сталося?
– Що?
– Наречена в істериці. Наречений в істериці. Тетяна Андріївна забрала маму на «екскурсію локаціями» на три з половиною години. Коли вони повернулися – все вже було готове, мама навіть не встигла нічого зіпсувати.
І тепер та мама дякує Тетяні Андріївні щомісяця в інстаграмі публічними сторіз з хештегом #моярятівниця.
Марія Петрівна мовчала цілих сім секунд. Це для неї був абсолютний рекорд.
– Тобто я маю сидіти тихо, як мишка під віником?
– Краще – як кішка на підвіконні. Гарна, елегантна, спостерігає, але нічого не чіпає.
– Софійко…
– Мамо, я благаю. Просто… довірся професіоналам. Ти ж сама казала, що хочеш, щоб усе було красиво.
– Я казала, що хочу, щоб усе було по-людськи. А не щоб якась Тетяна з баченням керувала моїм життям, як режисерка на зйомках «Санта-Барбари»!
Софія підійшла ближче, обійняла маму ззаду за плечі.
– Ти будеш найгарнішою мамою нареченої. Обіцяю. Тільки дай їй три дні. Три маленькі дні. А потім… потім ти зможеш сказати їй все, що захочеш. Навіть можеш сказати, що в неї смак як у стоматологічного кабінету 1998 року.
Марія Петрівна пирхнула.
– Це вже цікавіше звучить.
– От і чудово. То домовились?
– Домовились. Але якщо вона спробує змусити мене надіти той бежевий костюм, який виглядає, ніби його шили для лікарні я за себе не відповідаю.
– Дякую, мамо. Ти найкраща.
– Я знаю, – буркнула Марія Петрівна. – Але нікому не кажи, бо ще загордяться.
Наступного ранку Тетяна Андріївна приїхала рівно о 7:42.
Вона була в ідеально відглаженому чорному костюмі-оверсайз, біла сорочка, один тонкий золотий ланцюжок на шиї, волосся зібране в низький тугий пучок, на обличчі – вираз людини, яка вже три роки не спить більше п’яти годин на добу і пишається цим.
– Доброго ранку, Маріє Петрівно, – сказала вона так, ніби вже знала, що та зараз подумає щось недобре. – Ви чудово виглядаєте.
Марія Петрівна подивилася на свій домашній халат з вишитим півником і відповіла максимально солодко:
– Дякую. А ви виглядаєте так, ніби щойно зійшли з обкладинки журналу «Як керувати людьми, які вас ненавидять».
Тетяна Андріївна навіть не кліпнула.
– Дякую за комплімент. Ходімо на кухню, там уже чекає мій асистент з макетом розсадки.
– Макетом розсадки? – перепитала Марія Петрівна. – А що, ми тепер у парламенті місця розподіляємо?
– Майже. Тільки з набагато більшим ризиком скандалів.
На кухонному столі лежала величезна схема ресторану, зроблена на ватмані. Кожне місце позначене маленьким кружечком з фото обличчя людини. Були навіть стрілочки «потенційний конфлікт» і «алергія на горіхи – НЕ садити біля десертного столу».
Марія Петрівна мовчки розглядала схему.
– А це що за червоний хрестик на моєму місці?
– Це означає, що вас тимчасово перенесуть за другий стіл на перші півтори години. Там буде більш… спокійна атмосфера.
– Тобто ви мене фактично виганяєте зі столу батьків нареченої?
– Я вас рятую від нервового зриву, Маріє Петрівно. Ваш кузен Віталій уже зателефонував тричі і повідомив, що якщо побачить пана Ігоря (батька нареченого) – то «не ручається за збереження сервізу».
Марія Петрівна глибоко вдихнула.
– Тетяно Андріївно. Я розумію, що ви професіонал. Але я теж професіонал. Я тридцять два роки працювала вчителькою математики в сільській школі. Повірте, я вмію гасити конфлікти краще, ніж ви вмієте складати таймінг.
Тетяна Андріївна вперше за весь ранок посміхнулася – дуже тонко, тільки кутиками губ.
– Тоді давайте укладе компроміс. Ви сидите на своєму місці. Але якщо за п’ятнадцять хвилин до тосту батьків я побачу, що Віталій дістає телефон і починає показувати Ігорю старі фото з риболовлі… ви дозволите мені вас… тимчасово евакуювати під приводом «підправити макіяж».
– А якщо я скажу «ні»?
– Тоді я просто скажу Софії, що ви самі наполягали на своєму місці. І нехай потім розбирається з двома батьками, які будуть кидати в один одного шматками торта.
Марія Петрівна довго дивилася на організаторку.
– Ви жорстка.
– Я ефективна.
– Гаразд. Але якщо ви мене виведете – я влаштую вам екскурсію по всій залі з коментарями «от бачиш, тут я б поставила троянди, а не ці ваші півонії-аристократки».
Тетяна Андріївна простягнула руку.
– Угода?
– Угода, – Марія Петрівна потисла руку. Дуже міцно.
День весілля почався о 5:17 ранку, коли Софія прокинулася від паніки, що забула сказати мамі, щоб та не надягала золоті сережки з гранатами, бо вони «не вписуються в кольорову палітру».
Марія Петрівна спокійно відповіла:
– Доню, якщо я зніму ці сережки, то разом з ними зніму і півжиття. Тож нехай краще Тетяна Андріївна адаптує свою палітру під мої гранати.
О 11:43 на локації почалася тиха суперечка.
Тетяна Андріївна хотіла, щоб усі гості стояли під час першої частини церемонії.
Марія Петрівна тихо сказала флористці:
– Дитино, принеси ще п’ять стільців для бабусь. Бо якщо хоч одна з них впаде – я особисто буду тримати Тетяну Андріївну за волосся, поки вона їхатиме на колінах просити пробачення.
Флористка принесла стільці за вісім хвилин.
О 14:22 Віталій таки дістав телефон і почав показувати Ігорю фото тридцятирічної давнини з коропом на п’ять кілограм.
Тетяна Андріївна миттєво опинилася біля Марії Петрівни.
– Час макіяжу.
– Я в курсі. Але я йду сама. І повернуся через п’ять хвилин. І якщо за ці п’ять хвилин хтось із них хоч пальцем один одного торкнеться – я вам не заздрю.
Вона повернулася через чотири хвилини п’ятдесят дві секунди.
Віталій і Ігор сиділи мовчки. Віталій тримав телефон долонею вниз. Ігор дивився в тарілку, ніби там був сенс життя.
Марія Петрівна сіла на своє місце.
Тетяна Андріївна тихо, майже пошепки:
– Як?
– Сказала, що якщо вони зараз не заспокояться, я розповім усім гостям, як вони в 1996 році разом застрягли в ліфті на шостому поверсі універмагу і співали «Ой у лузі червона калина», щоб не панікувати.
Тетяна Андріївна вперше за весь день розсміялася – тихо, але щиро.
– Ви небезпечна людина, Маріє Петрівно.
– А ви ще не бачили, як я співаю караоке.
Останній тост виголошував дідусь нареченої – дев’яносто один рік, голос як у молодого козака.
– Діти! – прогримів він. – Я вам скажу одну річ. Шлюб – це як добра риболовля. Інколи клюне, інколи ні. Інколи треба просто сидіти тихо і чекати. А інколи… інколи треба знати, коли вдарити підсічкою, а коли просто дати спокій. Головне – не плутатися під ногами в один одного. І тоді… тоді буде вам щастя.
Він підняв келих.
– За те, щоб ви вміли давати один одному простір. І щоб ваші мами вміли інколи… просто посидіти гарно збоку.
Весь зал вибухнув сміхом і оплесками.
Марія Петрівна підняла келих і подивилася прямо на Тетяну Андріївну.
Та ледь помітно кивнула.
Після банкету, вже близько півночі, коли гості розійшлися, а молодята поїхали фотографуватися на світанок, дві жінки залишилися в майже порожньому залі.
Марія Петрівна підійшла до Тетяни Андріївни.
– Ну що, головна архітекторко? Вижила?
– Ледве. Ви страшніша за будь-яку наречену в істериці.
– Це комплімент?
– Це факт.
Марія Петрівна простягнула їй келих.
– За гарний смак. І за те, що інколи все-таки можна трохи заплутатися під ногами. Але тільки трошки.
Тетяна Андріївна взяла келих.
– За математику. І за те, що інколи навіть найточніший таймінг можна зламати одним поглядом вчительки.
Вони цокнулися.
Надворі починався новий день.
А всередині ще пахло півоніями, гранатами, риболовними історіями і чимось дуже схожим на примирення двох сильних жінок, які просто по-різному люблять одну й ту саму дівчину.
Тетяна Макаренко
