Старий приміський автобус заскрипів ресорами і зупинився біля розбитої зупинки. Ірина вийшла у вогке надвечірнє повітря, притискаючи до грудей потерту сумочку.
У гаманці лишалося рівно сімдесят гривень, а на банківській картці рахунок уже три дні висів на позначці нуль. Роботу в місті вона втратила два тижні тому, коли їхню фірму раптово ліквідували без виплати заборгованості. Орендодавець дав термін до кінця тижня, а в орендованій квартирі з їжі лишалися тільки пів пачки перловки та олія з гіркуватим присмаком.
Мати, Марія Василівна, знала про ці труднощі. Учора під час короткої телефонної розмови вона сказала приїхати на вихідні. Мати тоді запевняла, що в селі льох тріщить від заготовок, що м’яса наморожено на пів року вперед, що в коморі є все необхідне для нормального життя.
Вона прямо обіцяла спакувати цілі торби провізії, мовляв, дитина в біді не залишиться, треба лише трохи допомогти по господарству, бо самій важко давати раду з городом.
Ірина пішла знайомою вулицею повз похилені паркани. Будинок матері стояв на краю села, охайний, побілений, за високою металевою огорожею, яка з’явилася тут після того, як Марія Василівна вийшла на пенсію та зосередилася на продажу сільської продукції.
Мати вже чекала на порозі. Її обличчя виражало суворе заклопотання, хустка була туго зав’язана під підборіддям, а на ногах стояли високі гумові чоботи.
— Ти запізнилася на двадцять хвилин, — промовила мати замість привітання, навіть не ступивши назустріч. — Автобус приходить о десятій сорок п’ять, а зараз уже одинадцята з копійками. Сонце високо, робота стоїть.
— Мамо, доброго дня, — стомлено мовила Ірина, намагаючись обійняти жінку, але та відсторонилася, підбираючи поли робочого халата. — Автобус довго стояв біля переїзду, водій міняв колесо.
— Вічно у тебе якісь виправдання, — відрізала Марія Василівна. — Переїзд, колесо, дощ, вітер. Людина, яка хоче встигнути, планує заздалегідь. Перевдягайся швидше. Старий халат висить на цвяху в літній кухні. Черевики візьми мої запасні, щоб свої міські ганчірки не вимазати. Роботи по горло, а ти прохолоджуєшся.
— Я з ранку нічого не їла, — тихо сказала донька, відчуваючи знайоме стискання в шлунку. — Можна хоча б чаю випити зі шматочком хліба.
— Чай потім поп’єш, — категорично відповіла мати. — Тільки день почався, а ти вже про їжу думаєш. Хто не працює, той не їсть, так завжди казали. Якщо ми зараз сядемо чаювати, пів дня піде намарно. Картопля на городі сама себе не викопає, буряки не вирвуться, а ще треба з повітки дрова переносити. Рухайся жвавіше.
Ірина мовчки зітхнула, пішла до літньої кухні й натягнула важку, просмолену куртку та незграбні чоботи, які натирали п’яти ще до першого кроку.
На городі земля була важка, волога після нещодавньої зливи. Марія Василівна вручила доньці важку копаницю, а сама взялася сортувати те, що викопувалося. Працювали без перерви майже чотири години. Спина Ірини незабаром заніміла, руки вкрилися пухирями через грубий держак, але мати не дозволяла навіть розігнутися на хвилину.
— Чому ти так мілко береш, — вичитувала мати щоразу, коли лопата черкала по картоплині. — Ти ж її ріжеш навпіл. Це чистий збиток. Хіба можна так недбало ставитися до плодів праці. У місті зовсім розум утратили, тільки й знаєте, що кнопки на комп’ютерах натискати.
— Я намагаюся обережно, земля дуже збита, — виправдовувалася Ірина, витираючи спітніле чоло брудною рукавицею. — Ти сама казала, що треба впоратися до вечора, я поспішаю, щоб усе встигнути.
— Спішити треба з розумом, а не абияк, — парирувала Марія Василівна, відкидаючи пошкоджену картоплину в бік для худоби. — Через твоє поспішання половина врожаю піде курям. Дивися під ноги, не топчи гребені. Ти рухаєшся, як сонна муха. Якби я так робила в твої роки, ми б з голоду попухли.
— Я працюю з усіх сил, мамо. Я взагалі-то приїхала допомогти тобі, бо ти скаржилася, що руки відвалюються і тиск піднявся.
— Звісно, тепер ти виставляєш це так, ніби робиш мені велику послугу, — скривилася жінка. — Рідній матері допомогти для тебе вже подвиг. Інші діти щотижня приїжджають, сумками гроші везуть, ремонти роблять. А від тебе ні грошей, ні помочі путящої, одне ниття.
— Ти ж прекрасно знаєш мою ситуацію, — голос Ірини затремтів, але вона стримала сльози. — Мене скоротили. Останні гроші пішли на ліки минулого місяця. Мені буквально нічим платити за кімнату наступного тижня, і холодильник порожній. Ти ж сама сказала приїхати, обіцяла допомогти харчами, щоб я могла протриматися, поки шукаю іншу роботу.
— Обіцяла, бо думала, що ти приїдеш як нормальна дочка, а не як пані на відпочинок, — обірвала її мати. — Бери відро і не базікай. Язиком картоплю не збереш.
До третьої години дня вони нарешті закінчили з полем. Тіло Ірини тремтіло від виснаження, пальці на руках не розгиналися. Проте відпочинку не було. Марія Василівна відчинила двері комори й наказала носити мішки з цукровими буряками до хліва, а потім складати дрова під навіс.
— Мамо, я дійсно більше не можу, — промовила Ірина, прихилившись до одвірка. — У мене голова паморочиться від голоду. Дай мені хоча б миску супу. Я чую, як у хаті пахне тушкованим м’ясом.
— М’ясо на завтра, коли приїдуть свати, — холодно зауважила жінка. — Воно розраховане. А суп треба розігрівати, зараз немає часу палити газ. Ось тобі окраєць черствого хліба та огірок із банки, перекуси на ходу і берися за дрова. До сутінків треба скласти всю повіточку, інакше піде дощ і все замочить.
Ірина зжувала сухий хліб, запивши холодною водою з-під крана. Усередині все кипіло від образи, але вона переконувала себе перетерпіти. Зрештою, думала вона, мати літня людина зі складним характером, вона завжди була такою скупою на емоції та тепло, проте вона ж мати. Вона обіцяла їжу.
У селі повно свинини, птиці, є сало, консервація, сир, сметана. Якщо вона привезе до міста хоча б дві повні сумки, це дасть їй змогу не голодувати цілий місяць, зекономити копійки на співбесіди та оплату житла. Заради цього можна перетерпіти один важкий день.
Вона тягала поліна до сьомої вечора. Кора дряпала долоні крізь тонкі рукавиці, пил забивався в горло, поперек пронизував гострий біль. Марія Василівна весь цей час ходила слідом, вказуючи, яке саме поліно куди треба класти, і без упину бурчала:
— Криво кладеш. Воно ж завалиться від першого вітру. Ти зовсім не дивишся на кути. Хто так складає стіс. Усе треба переробляти за тобою.
— Якщо все так погано, чому ти не зробиш це сама, — нарешті не витримала Ірина, кинувши поліно на землю з глухим стукотом.
— Як ти смієш так розмовляти з матір’ю, — спалахнула Марія Василівна, підібгавши губи. — Я тебе виростила, вивчила, а ти мені хамиш у моєму ж дворі. Тільки й чекаєш моєї смерті, мабуть. Ніякої поваги до старості.
— Я цілий день горбачуся без перепочинку, — сказала Ірина, важко дихаючи. — Я не почула жодного доброго слова. Тільки докори і зауваження. Я виснажена.
— Праця ще нікого не зруйнувала, — фиркнула мати. — Тобі корисно порухатися, а то сидиш у своєму задушливому місті, бліда, як поганка. Закінчуй із цим рядом і йди змивай багнюку. Останній автобус о дев’ятій годині. Треба зібрати тобі пакунок, як домовлялися.
Слово пакунок трохи заспокоїло Ірину. Вона зціпила зуби й доклала решту дров. Сонце вже сіло за вербами, коли вона змила крижаною водою землю з рук та обличчя і зайшла до літньої кухні.
Там пахло старим ганчір’ям, сушеними травами та мишами. На столі не було жодних приготованих торбин, тільки посеред дощатої підлоги стояв великий картонний ящик, перев’язаний шпагатом. Ящик був важкий, з нього стирчали сухі зелені листки.
Марія Василівна стояла біля вікна, схрестивши руки на грудях. Її обличчя мало неприступний і водночас якийсь підозріло урочистий вигляд.
— Ось, бери, — показала вона пальцем на ящик. — Тут усе, що тобі потрібно. Натурпродукт, без хімії. Сама виростила.
Ірина підійшла ближче, зазирнула всередину через надірваний верхній клапоть картону і застигла. У ящику щільними рядами лежали качани кукурудзи. Вони були грубі, з твердими пожовклими зернами, призначеними хіба що для відгодівлі свиней чи курей. Більше в ящику не було абсолютно нічого. Ні шматочка сала, ні десятка яєць, ні банки тушонки, ні бодай кілограма тієї картоплі, яку вони копали цілий день.
— Що це, — повільно запитала Ірина, відчуваючи, як у горлі росте важкий клубок.
— Кукурудза, — спокійно відповіла мати. — А ти що, не бачиш. Обірвала на тому тижні, ще свіжа. Варитимеш собі й матимеш обід.
— Кормова кукурудза, — уточнила донька, піднявши очі на матір. — Ти даєш мені ящик твердої кормової кукурудзи, якою годують свиней.
— Не вигадуй дурниць, — насупилася Марія Василівна. — Яка різниця, який сорт. Це зерно. Його поварити дві-три години, посолити, і можна їсти. У нас сусіди варять і не скаржаться. У часи моєї молодості люди за таку кукурудзу спасибі казали і руки цілували, а тобі вже панські делікатеси подавай.
— Мамо, ти серйозно, — голос Ірини зірвався на хрип. — Я приїхала сюди на останні копійки, які відклала на хліб. Я орала на твоєму городі сім годин без їжі та відпочинку. Ти вчора по телефону обіцяла мені допомогти з продуктами. Ти говорила про заморожене м’ясо, про масло, про крупи. Де це все.
— А ти думала, що я розкрию тобі свої запаси за один день легкої роботи, — роздратовано кинула мати. — М’ясо мені самій потрібне. Скоро зима, хто знає, які будуть ціни. Я що, повинна роздавати все направо й наліво тільки тому, що ти не здатна втриматися на роботі. Я на це м’ясо цілий рік горбатилася, сама свиней доглядала, гній виносила. А ти приїхала, помахала сапкою пару годин і хочеш усе забрати.
— Я не просила все, — заперечила Ірина, відчуваючи, як гнів витісняє втому. — Я просила хоч якусь підтримку. Пару банок консервації, кілограм картоплі, шматок сала, щоб не померти з голоду наступного тижня. Ти ж на власні очі бачила, як я працювала. Я дрова переносила, картоплю вибирала.
— Ти допомагала матері, — підвищила голос жінка. — Ти що, вимагаєш від мене платні. З рідної матері хочеш гроші чи харчі здирати за те, що виконала свій дочірній обов’язок. Який сором. Якби люди в селі почули, вони б на тебе пальцями тикали.
— Це не обов’язок, це знущання, — випалила Ірина, підійшовши впритул до столу. — Ти покликала мене обманом. Ти знала, що я не маю за що купити поїсти. Ти заманила мене обіцянками, вичавила з мене всі сили, які в мене лишалися, а тепер пхаєш мені цей непотріб, який навіть варити треба довше, ніж у мене є газу на орендованій квартирі. Ти знаєш, скільки коштує варити це каміння три години.
— Ти невдячна, — холодно відповіла Марія Василівна, склавши руки на грудях і відвернувши погляд. — Просто невдячна егоїстка. Я зібрала тобі цілий ящик, надривалася, пакувала, тягла сюди з сараю. Це чисті вітаміни, ситна їжа. Інша донька подякувала б, обійняла матір і повезла додому. А ти стоїш і торгуєшся, ніби на базарі. Свинячий харч їй не підходить. Бачте, яка царівна знайшлася.
— Сама це їж, — сказала Ірина, дивлячись прямо в очі матері. — Якщо це така чудова їжа, якщо це ситно й корисно, вари собі щодня і частуй своїх сватів замість того тушкованого м’яса, яке ти від мене сховала.
— Не чіпай моє м’ясо, — різко обірвала Марія Василівна. — Я його заробила. А ти нічого не заробила. Ти все своє життя спускаєш у прірву. Вчилася не на те, роботу нормальну знайти не можеш, сім’ю не створила. Ти невдаха, Ірино. І тепер ти приходиш до мене і вимагаєш, щоб я оплачувала твою безпорадність своїми запасами.
— Я ніколи нічого в тебе не просила просто так, — гірко мовила Ірина. — Коли в мене були гроші, я привозила тобі нову пральну машину, я купувала ліки, я оплачувала твій паркан. Ти тоді не казала, що я невдаха. Ти брала все і мовчала. А коли мені вперше за тридцять років знадобилася елементарна допомога, ти кинула мені ящик фуражного зерна.
— Бо гроші треба цінувати, — уперто стояла на своєму мати. — Пральна машина — це техніка, вона стоїть. А м’ясо з’їси і немає. Ти з’їси мої припаси і знову прийдеш із протягнутою рукою. Я вчу тебе економити і виживати. Кормова кукурудза якраз навчить тебе цінувати кожне зернятко.
— Вона навчить мене тільки одному, — тихо сказала Ірина. Її голос став зовсім глухим, з нього зникли всі емоції, залишилася тільки порожнеча. — Вона навчить мене тому, що в мене більше немає матері. Є стороння чужа жінка, яка використовує мене як безкоштовного наймита.
— Замовкни, — прошипіла Марія Василівна, її щоки взялися червоними плямами. — Не смій таке говорити під цим дахом. Забирай свій ящик і забирайся геть. Автобус буде за п’ятнадцять хвилин. Якщо запізнишся, ночуватимеш на зупинці, я тебе в хату більше не впущу з такими розмовами.
Ірина подивилася на важкий картонний ящик. Вона уявила, як тягне цю непотрібну вагу через усе село до автобуса, як надриває надірвані на городі руки, як заносить його в салон під здивовані погляди людей, а потім пре темними міськими вулицями на четвертий поверх без ліфта, тільки щоб викинути на смітник біля під’їзду. Бо варити це каміння вона все одно не буде, та й не зможе.
Вона зробила крок уперед і з усієї сили штовхнула ящик ногою.
Картон тріснув. Важкі жовті качани з глухим гуркотом покотилися по фарбованій підлозі літньої кухні, забиваючись під лаву, під шафу, в кутки біля газового балона. Кілька сухих листків піднялися в повітря й повільно опустилися на брудні чоботи господині.
Марія Василівна ойкнула від несподіванки й відсахнулася до стіни.
— Ти з глузду з’їхала, — закричала вона, дивлячись на розкиданий врожай. — Що ти наробила. Це ж праця. Це ж хліб. Ти розкидала добро по підлозі. Ану збирай негайно. Збирай до останнього зернятка.
— Збирай сама, — сказала Ірина, навіть не глянувши вниз. — Це твоє багатство. Ти його виростила, ти його й бережи. Годуй ним своїх свиней, сусідів чи саму себе. Мені від тебе більше нічого не треба. Ні сьогодні, ні завтра, ні взагалі коли-небудь.
Вона повернулася до дверей, шарпнула ручку і вийшла в холодну темряву подвір’я.
Позаду чулися приглушені прокльони та шерех качанів, які мати поспіхом збирала з підлоги, але Ірина не зупинялася. Вона швидко дійшла до хвіртки, перевзувшись у свої старі міські черевики ще на ходу, скинула чужу куртку прямо на поріг і хряснула важкими металевими дверима.
Вулиця була абсолютно темною, ліхтарі в селі не горіли. Холодне вересневе повітря обпалювало легені. Руки нили, спину зводило спазмом, а в животі бурчало від голоду. У кишені лежали все ті ж сімдесят гривень, яких ледве вистачить на зворотний квиток і буханець найдешевшого хліба на вокзалі.
Ірина йшла до зупинки швидким, рішучим кроком. Дорога під ногами ледь проглядалася, але вона не спотикалася. Дивне відчуття полегшення раптом витіснило весь біль і образу.
Вона нарешті побачила все без ілюзій, без дитячих сподівань на батьківську любов і підтримку. Попереду був порожній холодний дім, пошуки роботи і невизначеність, але цей шлях вона тепер торуватиме сама, знаючи напевно, що повертатися сюди більше ніколи не доведеться.
Далеко на повороті блимнули тьмяні жовті фари старого автобуса. Вона підійшла до краю дороги, підняла руку і зробила крок назустріч гуркоту мотора.
Юлія Хмара
