– Мамо, ти що, з глузду з’їхала? – Оля стояла посеред кухні, розставивши ноги, руки в боки, наче збиралася захищати останній форпост цивілізації. – Ти реально забрала наш холодильник до себе в кімнату?
Марія Іванівна спокійно чистила картоплю над відром, навіть не піднімаючи очей.
– Ага. Забрала. І замок повісила. І ключ собі сховала, щоб твій принц на білому коні не дістав.
– Мамо!!!
– Що «мамо»? – нарешті підняла погляд. – Я два роки терпіла, як твій Сергій щоночі о пів на другу робить «легкий перекус». Знаєш, що таке «легкий перекус» о пів на другу ночі в виконанні твого чоловіка?
Оля мовчки чекала продовження, бо знала – воно буде епічним.
– Це коли він виймає цілу каструлю борщу, ставить на стіл, бере ложку-супермен і починає: «Ох, як смачно, ну просто божественно…» – Марія Іванівна театрально закотила очі.
– А потім за п’ятнадцять хвилин та каструля стає порожньою. Порожньою, Олю! Як моя душа після того, як я цілий день варила той борщ на всіх!
– Ну… він же працює, – пробувала захищати Оля, але вже без особливого запалу.
– Працює? – мати пирхнула так, що шматок картопляної шкірки полетів через пів кухні. – Робочий, який за день наїсться тричі в їдальні на роботі, а потім приходить і з’їдає все, що не прибито цвяхами до столу!
Я вчора поставила сирники – пам’ятаєш, ті, з родзинками, які ти просила на ранок? Так от. Ранок настав. А сирників нема. Знаєш, що він мені сказав, коли я його спитала?
– Що?
– «А я думав, то для мене спеціально». Спеціально! Для нього одного! П’ятнадцять штук!
Оля прикрила очі долонею.
– Мамо, ну ти ж могла просто сказати йому…
– Я казала. Тиждень тому. Два тижні тому. Місяць тому. Він кивав, посміхався, обіцяв «більше так не буду», а наступної ночі знову . Тому я перейшла до активних дій.
– І вирішила, що найкраща активна дія – це винести холодильник у свою спальню?
– А що ти пропонувала? Засаду? Собачий нашийник з електрошоком на дверцята? Я людина мирна. Тому холодильник спить зі мною.
З коридору долинув сонний голос:
– Дівчата, чого кричите? Я ще поспати хочу…
В дверях з’явився Сергій – з заспаним обличчям і слідами подушки на щоці.
– О, привіт, мамин захисник, – солодко привіталася Марія Іванівна. – Як спалося на порожній шлунок?
– Та нормально… – він потягнувся, зиркнув на порожнє місце, де раніше стояв холодильник, і раптом завмер. – А… де… де він?
– Хто? – невинно перепитала теща.
– Холодильник.
– Аааа, – протягнула Марія Іванівна. – Він тепер у мене живе. У моїй кімнаті. З новим режимом харчування: сніданок о 8:00, обід о 13:00, вечеря о 19:00. Перекуси тільки після узгодження зі мною особисто. І тільки якщо я буду в доброму гуморі.
Сергій повільно перевів погляд з тещі на дружину.
– Олю… це жарт, правда?
Оля зітхнула так, ніби на її плечі щойно поклали шось важке.
– Вона не жартує. Я вже пробувала. Вона навіть подушечку під холодильник поклала, щоб «йому не було холодно на підлозі».
Сергій почухав потилицю.
– Ну… клас. А якщо я захочу… наприклад… молока випити?
Марія Іванівна підійшла ближче, ласкаво поплескала його по щоці.
– Молочко в мене, зайчику. У маленькій пляшечці. На нічному столику. Під замком. Хочеш – буди мене о третій ночі, скажеш
«Мамо, я хороший хлопчик, дайте молочка». Я подумаю.
– Ви серйозно? – в голосі Сергія вже бриніла образа.
– Абсолютно. Я навіть новий графік наклеїла на двері своєї кімнати. Хочеш почитаю?
Вона дістала з кишеня халата аркуш А4, розгорнула з гордістю.
– Ось. «Понеділок – середа – п’ятниця: можна кефір 1%, не більше 300 мл. Вівторок – четвер – субота: йогурт натуральний, 150 г. Неділя – день відпочинку для шлунку, тільки вода».
Сергій дивився на неї так, ніби вона щойно оголосила йому виклик.
– Тобто ви тепер офіційно мій… дієтолог?
– Ні, зайчику. Я твій новий холодильник-охоронець. І я дуже сувора.
Оля не витримала і розсміялася.
– Вибач, Сергіюа, але ти сам довів маму до цього. Пам’ятаєш, як ти вночі з’їв цілу запіканку, яку я готувала на ювілей тьоті Галі?
– То була маленька запіканка!
– Вона була розміром з противень духовки, Серьожа.
– Ну… я був голодний.
– Ти завжди голодний! – хором крикнули обидві жінки.
Запала тиша.
Сергій обвів поглядом кухню, ніби шукав бодай крихту підтримки.
– І що… тепер взагалі нічого не можна їсти?
– Можна, – лагідно відповіла Марія Іванівна. – У мене є спеціальний кошичок «Для Сергія». Там лежить: дві моркви, огірок, пів яблука і три галети. Якщо дуже хочеться – можеш з’їсти все це за один раз. Я навіть не буду лаяти.
– Ви .. жорстока, – тихо сказав Сергій.
– Ні, милий. Я просто хочу дожити до пенсії без постійного відчуття, що я годую ціле стадо слонів.
Він повернувся до Олі.
– Ти з цим згодна?
Оля розвела руками.
– Я тебе люблю. Але я також люблю спати вночі без звуків «хрум-хрум» і без того, щоб прокидатися від запаху смаженої ковбаси о четвертій ранку.
Сергій важко зітхнув.
– Добре. Я зрозумів. Я буду боротися.
Марія Іванівна підняла брову.
– О, це цікаво. Яким чином?
– Я куплю собі окремий маленький холодильник. У кімнату. На столик біля ліжка.
– Спробуй, – посміхнулася теща. – Тільки попереджаю: я вже замовила сигналізацію на двері своєї кімнати. Якщо ти спробуєш пограбувати мою спальню серед ночі – буде сирена, сусіди збіжаться, я в халаті вибіжу з ключем від холодильника в зубах і буду кричати «Грабіжник прийшов за моїм йогуртом!».
Сергій похитав головою.
– Ви страшна жінка.
– Дякую, зайчику. Це найкращий комплімент, який я чула за останні п’ять років.
Сергій демонстративно купив пакет моркви і жував її на кухні, дивлячись Марії Іванівні прямо в очі. Вона у відповідь діставала з кишені шоколадку і їла її повільно, з насолодою, дивлячись на нього.
Оля бігала між ними, як миротворець.
На четвертий день Сергій зробив несподіваний хід.
Він прийшов додому з великою коробкою.
– Що це? – насторожилася Марія Іванівна.
– Мирний договір, – Сергій відкрив коробку.
Там лежав… маленький холодильник на 46 літрів. Білий. З прозорою дверцятами. І з наклейкою «Сергій. Особисте. Не чіпати. небезпека».
– Ого, – сказала Оля. – Ти серйозно?
– Абсолютно. Тепер кожен їсть своє. Я не чіпаю ваш великий холодильник. Ви не чіпаєте мій малий.
Марія Іванівна підійшла, оглянула техніку з усіх боків, наче оцінювала коня на ярмарку.
– І що ти збираєшся туди складати?
– Ковбасу. Сир. Пляшки. Нічні бургери. Все те, від чого у вас починається алергія на мою присутність.
– І ти будеш готувати вночі?
– Ні. Я буду готувати вдень. І ховати в цей холодильник. А вночі просто брати і їсти тихо.
Марія Іванівна довго мовчала.
Потім повернулася до Олі.
– Доню, ти вийшла заміж за стратега. Я це визнаю.
Вона підійшла до Сергія, простягнула руку.
– Давай ключ від великого холодильника. Я повертаю його на місце. Але якщо хоч раз ти з’їси щось з наших полиць без дозволу – я його знову заберу. І наступного разу поставлю в підвалі. А ти знаєш, що там живуть павуки розміром з мою долоню.
Сергій потиснув руку тещі.
– Угода.
– І ще одне, – додала вона, уже м’якше. – Якщо ти колись захочеш просто поговорити… а не красти їжу… я завжди на кухні до одинадцятої вечора. З чаєм і з вухами. Може, тобі просто не вистачає розмови?
Сергій зніяковів.
– Можливо.
– От бачиш, – тихо сказала Марія Іванівна. – Інколи люди крадуть борщ не тому, що вони свині. А тому, що їм сумно.
Запала тиша. Тепла, незвична.
Оля підійшла, обійняла маму ззаду.
– Мам, ти найкраща божевільна теща у світі.
– А ти найкраща донька, яка терпить і мене, і цього проглота.
Сергій посміхнувся – вперше за тиждень щиро.
– Знаєте… я, мабуть, залишу цей маленький холодильник. Але буду ним користуватися.
– От і чудово, – підморгнула Марія Іванівна. – А тепер давай, герою, допоможи занести мого красеня назад на кухню. Бо я вже скучила за тим, як він гуде мені пісеньку о третій ночі.
І вони втрьох потягли холодильник назад – важкий, холодний, але вже не ворожий.
А на полиці в маленькому холодильнику Сергія так і залишився один йогурт.
Той самий, який Марія Іванівна поставила туди зранку.
Просто так.
На всяк випадок.
Наталія Веселка
