Усе почалося з однієї фрази, сказаної в півтемряві, перед сном.
— Мамо, ти спиш на великому ліжку, а я з твоєю онучкою тулимся на дивані. Може, обміняємся?
Марта аж підскочила в ліжку.
— З ким? — перепитала вона крізь напівсон.
— З твоєю онучкою. Вона обвивається, перевертається, ногами лізе. Я не витримую.
— Соломіє, не починай. Вже північ.
— Ну а що мені робити?! Я з нею вже третій тиждень тулюся на дивані, який розкладається через раз. Ти хоча б бачила, як вона спить? В позі ластівки. На спині, з руками вгору
— Не перебільшуй.
— Я двічі ляпас від неї зловила. А минулої ночі вона мені на голову наступила. Я думала, що це вже занадто.
Марта мовчки втупилась у стелю. Ідея переселити Злату з донькою була чистим компромісом. Але, здається, не зовсім вдалим.
Коли Злата з’явилася в їхньому домі — з торбами, валізою й улюбленим кактусом, — Марта сказала одне:
— Тільки не кажи, що ти надовго.
— Не знаю, мамо, — відповіла Злата. — Чоловік вигнав. Нам нема куди йти.
— А гуртожиток подруг закрився?
— Не жартуй. У тебе добре серце. Дай нам шанс.
Марта зітхнула, все ще втупившись у стелю. Півтемрява спальні не давала їй розгледіти виразу обличчя Соломії, але вона й без того знала, що донька стоїть у дверях, схрестивши руки, із тим самим виразом напівжарту, напівсерйозності.
Злата, її онучка, спала в іншій кімнаті, і, судячи з розповідей Соломії, спала вона не просто активно, а як справжній акробат.
Марта потерла скроні, відчуваючи, як втома від дня бореться з бажанням уникнути чергової сімейної дискусії.
— Соломіє, — почала вона, намагаючись звучати спокійно, — я розумію, що тобі незручно. Але ти ж бачила, що в нас не палац. Велике ліжко — це єдина річ, яка тримає мою спину в нормальному стані. Ти хочеш, щоб я спала на підлозі?
— Мамо, я не кажу про підлогу, — Соломія підійшла ближче, її голос став тихішим, але наполегливішим.
— Я просто хочу, щоб ми якось це вирішили. Злата росте, їй п’ять, вона не може спати зі мною вічно на цьому вузькому дивані. Він скрипить, він вузький, і я щоночі прокидаюся з відчуттям, що мене хтось побив.
Марта сіла в ліжку, поправляючи подушку за спиною. Вона знала, що Соломія має рацію, але визнати це означало б піти на поступки, а поступки в їхній родині завжди мали свою ціну.
— Добре, — сказала вона нарешті. — Давай так: завтра подумаємо, як переставити меблі. Може, купимо ще одне ліжко. Але зараз, Соломіє, я благаю, дай мені поспати.
Соломія фиркнула, але все ж кивнула.
— Завтра, мамо. Але я серйозно. Я не жартую.
Марта не втрималася від легкої посмішки.
— Гаразд. Йди спати.
Соломія зникла за дверима, і Марта знову відкинулася на подушки. Вона знала, що це не кінець розмови. Злата, її маленька онучка, принесла в їхній дім не лише кактус і хаос, але й цілу низку питань, на які ніхто не мав відповідей.
Чому її вигнав чоловік? Чому вона не може повернутися? І головне — як довго вони залишаться тут?
Наступного ранку кухня була наповнена запахом кави й звуками дитячого сміху. Злата сиділа за столом, тримаючи в руках ложку, якою вона намагалася “побудувати замок” із вівсянки.
Соломія, з темними колами під очима, різала хліб, а Марта стояла біля плити, смажачи яєчню.
— Бабусю, дивись, у мене башта! — Злата гордо показала ложку, з якої вівсянка повільно стікала на стіл.
— Чудова башта, — відповіла Марта, намагаючись не звертати уваги на безлад. — Але краще їж, а не балуйся.
— Вона не слухає, — пробурмотіла Соломія, кидаючи хліб на тарілку. — Як і ти вчора.
Марта кинула на доньку швидкий погляд.
— Я слухала. Просто вночі я не вирішую глобальні проблеми.
— То що, ми справді будемо переставляти меблі? — Соломія повернулася до матері. — Бо я вже думала про те, щоб поставити розкладушку в твоїй кімнаті. Для Злати.
— У моїй кімнаті? — Марта підняла брову. — Ти серйозно?
— А що? Ти ж сама казала, що твоє ліжко — єдина річ, яка тримає твою спину. То нехай Злата спить поруч, а я нарешті висплюся на дивані. Сама.
Злата, почувши своє ім’я, підняла голову.
— Я хочу спати з бабусею! — вигукнула вона, розмахуючи ложкою так, що вівсянка впала на підлогу.
— О, ні, — Марта підняла руки, наче здаючись. — Ніхто не спить у моїй кімнаті, крім мене. І крапка.
Соломія закотила очі.
— Мамо, ти ж бачиш, що так не може тривати. Ми мусимо щось вирішити. Я не можу спати з Златою, вона… — Соломія знизила голос, щоб онучка не почула, — вона не просто спить, вона влаштовує цирк. Я прокидаюся з її ногою на обличчі.
— Я ж казала, що це тимчасово, — Марта повернулася до плити, перевертаючи яєчню. — Ми щось придумаємо. Може, Злата звикне спати спокійніше.
— Звикне? — Соломія розсміялася. — Мамо, вона не звикне. Вона як торнадо.
Злата, почувши слово “торнадо”, радісно закричала:
— Я торнадо! Вжух! — Вона закрутилася на стільці, мало не впавши.
Марта зітхнула і вимкнула плиту.
— Гаразд, Соломіє. Сідай, їж. Після сніданку підемо в меблевий. Подивимося на ліжка.
Меблевий магазин виявився справжнім випробуванням. Злата бігала між диванами й ліжками, стрибаючи на них, ніби це був батут.
Соломія намагалася її вгамувати, але без особливого успіху. Марта, озброєна записником і ручкою, ходила між рядами, придивляючись до цінників і бурмочучи собі під ніс.
— Ти бачила ці ціни? — вона зупинилася біля одного з ліжок, яке виглядало досить компактно. — За ці гроші я могла б купити машину.
— Мамо, ти не купуєш машину вже двадцять років, — відповіла Соломія, тримаючи Злату за руку. — А ліжко нам потрібне зараз.
— А це що? — Злата показала на двоярусне ліжко в кутку. — Воно як будиночок!
Марта і Соломія перезирнулися. Двоярусне ліжко? Це могло б вирішити проблему. Злата спала б нагорі, Соломія — внизу. Або навпаки. І ніяких ляпасів уночі.
— Хм, — Марта підійшла ближче, оглядаючи конструкцію. — Виглядає міцно. Але чи не замале для тебе, Соломіє?
— Я не така вже й велика, — відповіла Соломія, хоча в її голосі чулася нотка сумніву. — Головне, щоб Злата не впала звідти.
— Я не впаду! — Злата вже видерлася на верхній ярус і гордо дивилася вниз. — Я як принцеса в замку!
— Принцеса, яка наступає на голову, — пробурмотіла Соломія, але посміхнулася.
Продавець, молодий чоловік із надто широкою посмішкою, підійшов до них.
— Чудовий вибір! — сказав він, показуючи на ліжко. — Двоярусне, міцне, з натурального дерева. Є навіть захисні бортики, щоб дітки не падали.
— А знижка є? — одразу запитала Марта, звузивши очі.
Продавець трохи зам’явся.
— Е-е, можемо обговорити. Якщо берете сьогодні, скинемо п’ять відсотків.
— Десять, — твердо сказала Марта.
— Мамо, — прошипіла Соломія, — не починай.
— Я не починаю, я торгуюся, — відповіла Марта, не відводячи погляду від продавця.
Після кількох хвилин переговорів вони домовилися на сім відсотків знижки. Ліжко обіцяли доставити наступного дня. Злата була в захваті, Соломія — обережно оптимістична, а Марта вже підраховувала, як це вдарить по її бюджету.
Наступного вечора, коли ліжко вже стояло в кімнаті Соломії, сім’я зібралася, щоб “обкатати” нову покупку. Злата наполягала спати на верхньому ярусі, і Соломія, хоч і зітхала, погодилася. Марта спостерігала за цим усім із крісла, тримаючи в руках чашку чаю.
— Ну що, принцесо, — сказала вона, дивлячись на Злату, яка вже влаштувалася нагорі. — Як тобі твій замок?
— Супер! — вигукнула Злата, висунувшись із-за бортика. — Але я хочу, щоб бабуся спала зі мною!
Марта мало не поперхнулася чаєм.
— Ні-ні, люба, бабуся спить у своєму ліжку. Ти ж не хочеш, щоб у мене спина боліла?
— Хочу, щоб усі спали разом! — наполягала Злата.
Соломія розсміялася, лягаючи на нижній ярус.
— Злато, якщо ми всі спатимемо разом, то це буде не замок, а цирк. І ти знову наступиш мені на голову.
— Я не наступлю! — обурилася Злата. — Я тепер принцеса!
Марта похитала головою, але в її очах блиснула теплота. Вона знала, що ці моменти — Злата, яка сміється, Соломія, яка бурчить, але посміхається, — це те, заради чого варто терпіти весь цей хаос.
Але питання про те, чому Злата опинилася тут, усе ще висіло в повітрі.
— Соломіє, — тихо сказала Марта, коли Злата вже заснула. — Ми ще не говорили про… ну, ти знаєш. Про її батька.
Соломія напружилася, її пальці стиснули край ковдри.
— Мамо, не зараз, — прошепотіла вона. — Я не готова.
Марта кивнула, хоч усе в ній кричало, що цю розмову не можна відкладати. Але вона знала свою доньку — Соломія відкриється, коли буде готова.
А поки що в їхньому домі було нове ліжко, маленька принцеса-торнадо і надія, що все якось налагодиться.
Минуло кілька тижнів. Двоярусне ліжко стало справжнім порятунком. Злата обожнювала свій “замок”, а Соломія нарешті могла спати без нічних ляпасів. Але напруга в домі не зникала.
Марта помічала, як Соломія уникає розмов про своє минуле, про Златиного батька, про те, що буде далі. Щоразу, коли Марта намагалася завести цю розмову, Соломія або змінювала тему, або знаходила привід піти.
Одного вечора, коли Злата вже спала, Марта вирішила, що досить. Вона постукала у двері кімнати Соломії.
— Можна? — запитала вона, зазираючи всередину.
Соломія сиділа на нижньому ярусі, гортаючи щось на телефоні. Вона підняла голову і зітхнула.
— Мамо, якщо це знову про ліжко…
— Ні, не про ліжко, — Марта сіла на краєчок стільця. — Соломіє, нам треба поговорити. Серйозно.
Соломія відклала телефон і подивилася на матір. Її очі були втомленими, але в них було щось ще — страх, можливо, чи сором.
— Я знаю, що ти не хочеш про це говорити, — продовжила Марта. — Але я не можу дивитися, як ти ховаєшся. Що сталося? Чому ти тут? І чому Злата не з батьком?
Соломія довго мовчала, дивлячись у підлогу. Нарешті вона заговорила, тихо, майже шепотом.
— Він… він змінився, мамо. Після того, як Злата появилася, він став… холодним. А потім почалися сварки. Він казав, що я не справляюся, що я погана мати. А потім… — вона зупинилася, її голос тремтів. — Потім він просто сказав, щоб ми йшли.
Марта хотіла обійняти доньку, але знала, що Соломія зараз цього не прийме.
— Чому ти не розповіла? — запитала Марта м’яко.
— Бо мені соромно, — Соломія підняла очі, і в них блищали сльози. — Я думала, що впораюся сама. Думала, що зможу дати Златі все, що їй потрібно. Але я не можу. Я не знаю, як.
Марта встала і сіла поруч із донькою, обережно поклавши руку їй на плече.
— Ти не сама, Соломіє. У тебе є я. І Злата. Ми впораємося. Разом.
Соломія кивнула, витираючи сльози. Вона знала, що це не кінець їхніх проблем, але вперше за довгий час відчула, що не несе весь тягар сама.
Наступного дня Марта запропонувала влаштувати “сімейний день”. Вони з Соломією і Златою пішли в парк, де Злата бігала по дитячому майданчику, а Марта з Соломією сиділи на лавці, спостерігаючи за нею.
— Знаєш, — сказала Соломія, — я думала, що все втрачено. Але, може, ти права. Може, ми справді впораємося.
— Звісно, впораємося, — відповіла Марта, посміхаючись. — І знаєш що? Якщо Злата знову наступить тобі на голову, я сама її втихомирю.
Соломія розсміялася, і вперше за довгий час це був щирий, легкий сміх. У той момент, під теплим осіннім сонцем, здавалося, що все можливо. Навіть якщо попереду ще багато розмов, рішень і, можливо, нових ліжок.
Віра Лісова
