— Мамо, ти взагалі себе чуєш? Який Павло? Які вистави? Йому тридцять вісім, він старший за мене! Це ж просто смішно! Ти потрібна нам тут, у Софійки скоро зуби підуть, у Максима завал на роботі… Ми на тебе розраховували! Ти не можеш просто так взяти і почати “жити для себе”! І взагалі – коли цей альфонс залишить тебе без копійки та квартири, хто все це буде розгрібати? Твої сентиментальні подруги, що зараз захоплено щебечуть про “другу молодість”?!
Марина стояла біля вікна кухні, спостерігаючи, як вечірні сутінки повільно ковтають обриси дитячого майданчика у дворі. У руках вона тримала стару керамічну чашку, від якої вже давно відколовся маленький шматочок емалі, але викинути її не піднімалася рука — це був подарунок доньки з першої стипендії. Колись ця чашка здавалася символом початку нового життя, але тепер вона була лише свідком нескінченного циклу обов’язків.
На плиті тихо булькотів бульйон — золотистий, прозорий, саме такий, як любила Аліна. Донька мала заїхати після роботи, щоб забрати контейнери з їжею на тиждень. Аліна, якій виповнилося двадцять дев’ять, працювала в маркетинговому агентстві, постійно скаржилася на “вигорання” і на те, що в неї абсолютно немає часу на приготування їжі.
— Мам, ну ти ж розумієш, у мене дедлайни, — часто казала вона, забігаючи в квартиру, як вихор, і навіть не знімаючи взуття. — Твоя гречка з телятиною — це єдине, що тримає мене на плаву. Ти ж у нас свята жінка, що б ми без тебе робили?
Марина усміхалася, пакувала пластикові бокси і відчувала дивне задоволення від того, що вона потрібна. Ця «потрібність» була її єдиною бронею проти порожнечі, яка оселилася в душі після того, як чоловік пішов до іншої. Тоді, п’ятнадцять років тому, світ Марини розлетівся на дрібні друзки. Вона пам’ятала кожну хвилину того дня: запах його нових парфумів, холодний блиск його очей і фразу, яка випалила все всередині: «Я просто хочу бути щасливим, Марино. Хіба це злочин?».
Вона не стала боротися. Вона просто вирішила, що її щастя тепер назавжди розчинене в успіхах її дітей. Вона стала професійною матір’ю. Максим тоді тільки вступив до університету, Аліна була підлітком з колючим характером. Марина працювала на двох роботах, вечорами перевіряла їхні курсові, прала, прасувала і слухала їхні нескінченні розповіді про перші розчарування. Вона була скелею. Але ніхто не питав, з чого зроблена ця скеля і чи не вкрилася вона глибокими тріщинами від постійних ударів вітру.
Почувся поворот ключа у замку. Максим повернувся з офісу. Він кинув сумку з ноутбуком прямо в передпокої, пройшов на кухню і, навіть не привітавшись, відкрив кришку каструлі.
— О, бульйон. Мам, а сухарики зробила? — запитав він, сідаючи за стіл.
— Зробила, Максиме. У духовці, — Марина підійшла і поклала руку йому на плече. — Як день? Ти виглядаєш втомленим.
— Та як… Начальник знову навантажив чужими звітами. Слухай, я завтра зранку заберу твою машину? Мені треба на об’єкт, а моя знову в ремонті.
— Але мені треба було поїхати до лікарні на плановий огляд… — почала було Марина. Максим підняв очі, в яких читалося щире здивування.
— Мам, ну це ж плановий. Перенесеш на наступний тиждень. А мені по роботі горить. Ти ж знаєш, як зараз важко з бонусами.
Марина промовчала. Вона знову кивнула. Це був її сценарій. Її діти виросли з глибоким переконанням, що час матері — це їхній спільний ресурс, яким можна розпоряджатися без жодного докору сумління. Вони не були злими. Вони просто ніколи не бачили в ній окремої особистості. Вона була функцією. Надійним програмним забезпеченням їхнього життя, яке не потребує оновлень, лише підтримки працездатності.
— До речі, — додав Максим, жуючи сухарик, — Аліна дзвонила. Вона каже, що ти обіцяла посидіти з Софійкою в суботу. Ми з хлопцями планували поїхати на риболовлю, а Ігор, її чоловік, каже, що йому теж треба розвіятися. Тож Софійка у тебе з ночівлею. Окей?
Марина відчула, як десь глибоко всередині щось легенько кольнуло. Вона згадала, що саме на суботу вона відклала книгу, яку купила нещодавно, і мріяла просто посидіти в тиші з чашкою чаю. Але Софійка… Софійка — це святе.
— Добре, Максиме. Нехай привозять.
Він задоволено кивнув і пішов у свою кімнату. Марина залишилася на кухні. Бульйон продовжував кипіти, випускаючи пару, яка затуманювала шибки. Вона раптом відчула, що ця пара — це все її життя: тепле, поживне для інших, але таке, що зникає в повітрі, не залишаючи по собі нічого, крім легкого запаху спецій.
Вона ще не знала, що наступний четвер змінить усе. Що звичайний похід до книгарні за подарунком для онучки стане початком кінця її «ідеальної» ролі. Що вона зустріне людину, яка не запитає про бульйон чи сухарики, а запитає про те, про що вона сама забула думати: «А що робить вас щасливою, Марино?».
А поки що вона просто вимкнула плиту, накрила каструлю рушником і пішла збирати розкидані речі сина. Адже завтра йому рано вставати, і він має виглядати бездоганно. Як і все життя, яке вона так дбайливо збудувала навколо них, не помічаючи, що сама залишилася за його межами.
Четвер видався дощовим. Місто затягнуло сірою пеленою, і Марина, закутавшись у свій старий, але теплий шарф, поспішала до книгарні. Вона любила ці дні — коли можна було сховатися від світу серед високих стелажів.
Книгарня «Слово» зустріла її дзвоником над дверима та густим ароматом паперової пилу та кави. Марина пройшла до дитячого відділу. Софійка обожнювала історії про далекі країни, і Марина хотіла знайти щось особливе.
Вона довго перебирала томи, аж поки її погляд не зупинився на книжці з дивовижною обкладинкою — глибокого синього кольору з золотим тисненням. Вона простягнула руку, але в ту ж мить інша рука торкнулася корінця з іншого боку.
— Ой, вибачте, — Марина швидко відсмикнула пальці.
— Ні, це ви мені вибачте, — відповів чоловік. — Я просто не міг пройти повз таку красу. Ці ілюстрації… вони нагадують мені моє дитинство в старому будинку дідуся.
Марина підняла очі. Перед нею стояв чоловік у сірому пальті. Його обличчя було молодим, але в ньому була якась внутрішня сила та спокій. Очі — теплі, з легким присмаком іронії та щирого інтересу.
— Ви теж шукаєте подарунок? — запитав він. — Так, для онучки. Вона любить казки, де добро перемагає не силою, а розумом.
— Тоді ви знайшли саме те, що треба. Цей автор пише саме про це. До речі, я Павло.
Марина знітилася. Вона вже й забула, як це — коли з тобою просто так починає розмову незнайомий молодий чоловік. Не про роботу, не про побут, а про книги.
— Я Марина.
— Дуже приємно, Марино. Знаєте, тут на другому поверсі є маленька кав’ярня. У них сьогодні дивовижний яблучний пиріг. Можливо… ви дозволите мені скласти вам компанію на десять хвилин? Мені здається, нам є про що поговорити, крім дитячих книжок.
Марина подивилася на годинник. У неї було ще пів години до того, як треба було починати готувати вечерю. Пів години. Лише її власного часу.
— Добре, Павле. Яблучний пиріг звучить дуже привабливо.
Вона ще не знала, що ці десять хвилин перетворяться на дві години, а потім — на ціле життя, за яке їй доведеться боротися з найріднішими людьми.
Кав’ярня на другому поверсі книгарні була схожа на затишне горище: низькі стелі, дерев’яні балки, м’які крісла, оббиті потертим оксамитом, і тихий шепіт сторінок, що перегорталися за сусідніми столиками. Павло замовив дві порції пирога та каву. Марина спостерігала за його рухами — вони були впевненими, але позбавленими тієї владної метушливості, яку вона щодня бачила у Максима.
— Знаєте, Марино, — почав він, акуратно розмішуючи цукор, — я рідко зустрічаю людей, які так довго й зосереджено обирають книжку. Зазвичай люди просто беруть те, що на видноті, або те, що порадив алгоритм у телефоні. А ви читали кожну анотацію, ніби обирали ліки.
Марина мимоволі всміхнулася.
— Мабуть, це професійна деформація. Я працюю в архіві. Звикла, що кожне слово має свій контекст, свою вагу. І Софійка… вона особлива дитина. Я не хочу дарувати їй щось випадкове.
— Ви дуже любите свою родину, — зауважив Павло. Це не було запитання, швидше констатація факту.
— Це моє життя, — просто відповіла вона. — Після розлучення діти стали моїм центром. Мабуть, це звучить банально, але я присвятила їм кожну вільну хвилину. Це був мій свідомий вибір.
Павло мовчав деякий час, розглядаючи візерунок на пінці кави.
— Вибір — це завжди добре. Але іноді ми так захоплюємося роллю охоронця чужого щастя, що забуваємо, як виглядає наше власне. Скажіть, Марино… а крім архіву та онучки, що приносить вам задоволення? Коли ви востаннє робили щось просто тому, що вам захотілося, а не тому, що це було потрібно комусь іншому?
Марина розгубилася. Це запитання вдарило її сильніше, ніж вона очікувала. Вона почала перебирати в пам’яті останні роки: свята, випускні, ремонти в квартирах дітей, допомога з онуками… Але де в цьому всьому була вона? Коли вона востаннє купувала собі сукню не для того, щоб піти на весілля племінника, а просто так? Коли вона гуляла парком без собаки Аліни?
— Я… я люблю театр. Колись я навіть грала у студентському гуртку, — несподівано для самої себе зізналася вона. — Але це було так давно. Тепер на це немає часу.
— Час — це не те, що ми маємо. Це те, що ми створюємо, — м’яко сказав Павло. — У суботу в театрі на Подолі дають чудову постановку. Я маю зайвий квиток. Можливо, це знак?
Марина відчула, як серце збилося з ритму. — У суботу? Ой, ні, вибачте… У суботу в мене онука. Аліна з чоловіком їдуть відпочивати, і Максим теж… Я обіцяла. — Розумію, — кивнув Павло, і в його очах промайнув легкий смуток, але не образа. — Обов’язки понад усе. Але якщо раптом ваш “центр світу” змістить свої координати — мій номер телефону на цій серветці.
Марина сховала серветку в сумочку, відчуваючи себе школяркою, яка отримала таємну записку. Вона повернулася додому пізніше, ніж зазвичай. У коридорі вже стояв Максим, нервово дивлячись на годинник.
— Мам, ти де була? Я вже хотів дзвонити в розшук. У нас вечеря о сьомій, а на плиті порожньо. І в мене сорочка не прасована на завтра.
Марина подивилася на сина. Вона бачила його втому, його роздратування, але вперше в житті вона також побачила в ньому здорового тридцятирічного чоловіка, який цілком здатний сам натиснути на кнопку праски.
— Я пила каву, Максиме. Каструля в холодильнику, рис звариться за п’ятнадцять хвилин. А сорочку… вибач, я зараз дуже втомлена. Зроби це сам, будь ласка.
Максим завмер із відкритим ротом.
— Сам? Мам, ти що, жартуєш? Я ж спалю її! Або зроблю стрілки не там! Ти ж знаєш, я маю виглядати солідно на зустрічі. Що з тобою? Ти якась дивна сьогодні.
Він підійшов ближче, заглядаючи їй в очі, ніби шукав там ознаки хвороби.
— Ти не захворіла? Може, тиск? Іди полеж, я замовлю піцу. Але з сорочкою це ти жорстоко, звісно.
Марина пішла у свою кімнату. Вона не лягла. Вона дістала серветку з номером телефону і довго дивилася на чіткі, розмашисті цифри. Вона згадала Павлові слова: “Охоронці чужого щастя”.
Ввечері подзвонила Аліна.
— Мамуль, привіт! Слухай, ми тут подумали з Ігорем… Може, ти забереш Софійку не в суботу вранці, а вже в п’ятницю ввечері? Ми хочемо виїхати раніше, щоб не стояти в заторах. Ти ж не проти? Погодуєш її, покладеш спати, нам так буде набагато зручніше.
Марина мовчала. У трубці було чути дихання доньки — впевнене, вимогливе. Аліна навіть не чекала на відповідь, вона вже сприймала згоду як факт.
— Аліно, — голос Марини звучав трохи хрипко. — У суботу ввечері я йду в театр.
— Куди? — Аліна засміялася, ніби почула чудовий анекдот. — Мам, який театр? Ти ж знаєш, що ми замовили готель! Гроші не повертаються! І Софійка вже налаштувалася на вихідні з бабусею. Хто тебе туди тягне? Тітка Люда знову вигадала якийсь культурний вихід? Скажи їй, що ти зайнята. Вона зрозуміє.
— Це не тітка Люда, Аліно. Це моє особисте рішення. Я можу посидіти з Софійкою до п’ятої вечора суботи, але потім мені треба йти.
— Мам, ти що, серйозно? Ти ставиш якийсь спектакль вище за інтереси своєї онуки і мій відпочинок? — голос Аліни миттєво змінився з лагідного на холодний і звинувачувальний. — Це на тебе не схоже. Ти завжди була надійною. А зараз ти поводишся як егоїстка.
“Егоїстка” — це слово вдарило Марину під дих. П’ятнадцять років вона не чула цього слова на свою адресу. Вона була “золотою”, “святою”, “найкращою”. І виявилося, що ціна цих епітетів — повна відсутність власних бажань. Варто було їй лише натякнути на власну суботу, як вона миттєво перетворилася на монстра.
— Мені шкода, що ти так думаєш, Аліно, — сказала Марина і вперше в житті першою натиснула на відбій.
Руки тремтіли. Вона сіла на ліжко, дивлячись на стіну, де висіли фотографії: Максим на випускному, Аліна з першим зубом Софійки… Вона любила їх. Любила безмежно. Але зараз, у цій тихій кімнаті, вона раптом зрозуміла: її діти не люблять її. Вони люблять те, що вона для них робить. І це була найболючіша істина, яку їй доводилося приймати.
Вона взяла телефон і набрала номер Павла.
— Павле? Це Марина. Ваш квиток на суботу… він ще вільний?
Субота почалася з напруження, яке можна було відчути шкірою. Аліна привезла Софійку о дев’ятій ранку. Вона не розмовляла з матір’ю, лише демонстративно голосно зітхала, розкладаючи речі дитини. Максим, який зазвичай по суботах спав до обіду, вийшов на кухню і з виглядом мученика почав сам варити собі каву.
— Мам, — сказав він, не дивлячись на неї. — Ти дійсно це робиш? Кидаєш дитину напризволяще? — Максиме, Софійці шість років, — спокійно відповіла Марина, наливаючи онуці какао.
— Вона не “напризволяще”. Я домовлюся з сусідкою, пані Ганною, вона з радістю посидить із нею дві години, поки я буду в театрі. Ви з Аліною робите з цього трагедію.
— Трагедія в тому, що ти почала змінюватися, — втрутилася Аліна. — Ти завжди була нашою опорою. А тепер… Хто цей чоловік, мамо? Ми ж не дурні. Ти вбралася сьогодні так, ніби тобі знову двадцять. Ця сукня… вона занадто коротка для твого віку.
Марина глянула на своє відображення. Темно-синя сукня до колін, яку вона купила три роки тому і жодного разу не вдягла. Вона виглядала в ній елегантно. Але в очах доньки вона бачила лише страх. Страх, що “опора” отримає власне життя і перестане бути зручною підставкою для їхнього побуту.
— Йому тридцять вісім, так? — Аліна примружилася. — Максим дізнався через знайомих, що тебе бачили в книгарні з якимось архітектором. Мамо, він же значно молодший за тебе! Ти розумієш, як це виглядає? Він просто шукає собі зручну жінку, яка буде його обслуговувати, або йому потрібна твоя квартира. Люди в такому віці не закохуються просто так. Це соромно. Наші друзі вже питають, що з тобою сталося.
Марина відчула, як всередині закипає праведний гнів, який вона пригнічувала роками.
— Мої друзі? Чи ваші друзі, Аліно? І що саме “соромно”? Те, що я хочу провести вечір не за прасуванням ваших речей, а в театрі? Чи те, що чоловік побачив у мені жінку, а не кухонний комбайн?
Аліна замовкла, вражена різкістю матері. Вона схопила сумку і вибігла з квартири. Максим пішов слідом, кинувши на прощання:
— Ти нас дуже розчарувала, мамо. Ми думали, родина для тебе — це все.
Коли двері зачинилися, Софійка підійшла до Марини і взяла її за руку.
— Бабусю, а ти будеш сьогодні красивою принцесою? Марина присіла біля онучки і обняла її.
— Так, Софійко. Принаймні, я спробую.
О шостій вечора біля під’їзду її чекав Павло. Він стояв із букетом дрібних білих хризантем — не пафосних троянд, а саме тих квітів, які пахли свіжістю та осінню.
— Ви виглядаєте чудово, Марино, — сказав він, відчиняючи дверцята машини. — Надіюся, ваша “фортеця” не надто сильно чинила опір?
— Стіни трохи похитнулися, Павле. Але я зрозуміла, що вони були з піску.
Вечір у театрі був чарівним. Але справжнє випробування чекало на Марину попереду. Коли вони з Павлом після вистави гуляли нічним містом, він раптом зупинився і взяв її за руки. — Я знаю, що ваші діти проти. Я знаю, що для них я — ворог, який краде їхній комфорт. Але я хочу, щоб ви знали: я не шукаю “зручну жінку”. Я шукаю вас. Ту дівчину, яка грала в театрі, яка любить Пруста і яка має такі сумні очі, що мені хочеться навчити їх знову сміятися.
Марина дивилася на нього і розуміла: це і є той самий момент істини. Момент, коли треба або повернутися в тінь і стати “святою матір’ю” назавжди, або зробити крок у світло, де будуть біль, конфлікти та осуд, але де буде життя.
— Я не боюся, Павле, — прошепотіла вона. — Мені п’ятдесят шість, і я занадто довго боялася чужої думки. Тепер я хочу боятися лише одного — так і не дізнатися, яка я насправді.
Наступний місяць став для Марини випробуванням, до якого не готує жоден життєвий досвід. Це було найболючіше — бачити, як дорослі, успішні люди перетворюються на маленьких маніпуляторів, аби тільки не втратити безкоштовний сервіс.
Одного вечора, коли Марина збиралася на виставку з Павлом, Максим перегородив їй шлях у коридорі.
— Мамо, ми з Аліною вирішили: це не може так тривати. Ти доросла жінка, і ми не можемо тобі заборонити зустрічатися з ким завгодно. Але давай будемо чесними: цей твій Павло — він просто користується тобою. Йому потрібні твої зв’язки в архіві для його проектів, або він просто хоче оселитися тут. Якщо ти введеш його в наш дім, я переїду. І Аліна більше не привозитиме Софійку. Ми не хочемо, щоб дитина бачила… це.
Марина відчула, як у грудях стає холодно.
— Що саме “це”, Максиме? Те, що твоя мати нарешті щаслива? Те, що вона вперше за п’ятнадцять років посміхається не тому, що ти здав екзамен, а тому, що їй подарували квіти?
— Те, що ти зрадила нашу пам’ять про сім’ю, про батька! — вигукнув він. — Ти була для нас ідеалом. Справжнєю Берегинею родини. А тепер ти просто… жінка в активному пошуку. У 56 років, це ж треба додуматися! Це принизливо!
— Ваш батько зрадив мені, а не навпаки. Нашої з ним сім’ї з того часу нема. А свою родину – тобто вас усіх, я не зрадила. Я ніколи не забороняла і не забороняю вам бачитися з батьком. Але ви з Аліною вже дорослі. І так, у мене є власне життя у будь-якому віці, подобається тобі це чи ні. — жорстко відповіла сину Марина.
Тієї ночі жінка не спала. Вона зрозуміла: діти не просто бояться втратити кухарку. Вони бояться втратити свій ідол. Стерильний образ «Матері-Берегині», який не має права на пристрасть, на помилку, на власне «Я».
Павло бачив, що Марина згасає під тиском родини. Він не тиснув, не давав порад, він просто був поруч — як теплий берег.
— Марино, я хочу запросити твоїх дітей на вечерю. У ресторан. Не вдома, щоб ніхто не відчував себе на своїй території. Я хочу просто подивитися їм в очі.
Вечеря була катастрофою. Максим прийшов у костюмі, з виглядом суворого прокурора. Аліна постійно перевіряла телефон, демонструючи повну байдужість. Павло поводився бездоганно. Він розповідав про свої проекти, про архітектуру Києва, намагався знайти спільні теми з Максимом щодо інвестицій. Але кожна його фраза наштовхувалася на стіну крижаної ввічливості.
— Скажіть, Павле, — раптом перебила його Аліна, — а де ви взагалі плануєте жити з мамою? У вас же є власна квартира? Чи ви віддаєте перевагу… просторим чотирьохімнатним квартирам у центрі, як у нашої мами? І жінкам набагато старшим за вас, які зі страху залишитися самотніми та нікому непотрібними перепишуть на вас все своє майно?
Павло спокійно поклав виделку.
— У мене є великий будинок у Фастові, який я сам спроектував і побудував. І я б дуже хотів, щоб ваша мама переїхала жити до мене. Не тому, що мені потрібна господиня, а тому, що я кохаю її. І хочу прокидатися поруч із нею, кожен ранок мого життя. І ваша мати в будь-якому випадку не має залишитися самотньою та нІкому не потрібною. У неї є двоє турботливих дорослих дітей, чи не так?
За столом запала тиша, яку можна було різати ножем.
— Переїхала до вас? Назовсім? — перепитав Максим, і його голос здригнувся. — А як же ми? Як же квартира? Хто буде стежити за порядком? Мамо, ти що, серйозно збираєшся покинути нас заради… будинку за містом?
Марина подивилася на Павла. Він тримав її за руку під столом, і це була єдина опора у світі, що хитався.
— Так, діти. Я серйозно. Павло запропонував мені стати його дружиною. І я сказала “так”.
Аліна вскочила зі стільця, перекинувши келих.
— Ти божевільна! Тобі майже шістдесят! Тм вже бабуся! Який новий шлюб? Який переїзд? Ти потрібна тут! Мені наступного місяця треба на курси підвищення кваліфікації, хто буде з Софійкою? Ти просто кидаєш нас у найважчий момент!
Вона вибігла з ресторану. Максим підвівся повільніше.
— Сподіваюся, ти знаєш, що робиш, мамо. Але не розраховуй, що ми будемо приїжджати в гості. Для нас ти сьогодні зробила вибір. І цей вибір — не ми.
Тиждень після вечері був схожий на траур. Діти не дзвонили. Марина збирала речі. Це було дивне відчуття — пакувати своє життя в коробки. Кожна дрібниця нагадувала про роки самотності, яку вона маскувала під самопожертву.
Вона знайшла в шухляді старий щоденник, який почала вести відразу після розлучення. Перший запис: «Сьогодні я вирішила, що моє життя закінчилося. Але майбутнє Макса та Алінки — має бути прекрасним». Вона плакала над цими словами. Яка жорстока помилка — вважати, що ти можеш дати комусь щастя, відмовившись від власного. Ти даєш їм лише милиці, які роблять їх калеками.
В день переїзду Павло приїхав на великій машині. Максим стояв у дверях своєї кімнати, склавши руки на грудях.
— Ти справді йдеш? — запитав він. У його голосі вже не було гніву, лише дитяча розгубленість. Марина підійшла до нього і міцно обняла.
— Максиме, я не йду від вас. Я просто йду до себе. У тебе є ключ від цієї квартири. Ти дорослий чоловік. Ти впораєшся. І Аліна впорається. Можливо, тепер ви нарешті дізнаєтеся, як це — бути господарями власного життя.
Вона залишила ключі на тумбочці в передпокої. Ті самі ключі, які п’ятнадцять років були її кайданами.
Коли машина Павла від’їжджала від будинку, Марина не озиралася. Вона дивилася вперед, де дорога втікала в золоту осінь.
— Тобі страшно? — запитав Павло, не відриваючи очей від дороги.
— Дуже, — зізналася вона.
Минуло пів року. Марина сиділа на терасі будинку Павла, загорнувшись у м’який плед. Перед нею розстилався сад, який вони разом почали приводити до ладу. На столі стояли два квитки на літак — вони летіли в Італію. Не тому, що це було потрібно для чийогось звіту, а тому, що Марина завжди мріяла побачити Флоренцію навесні.
Телефон задзвонив. Це була Аліна.
— Мам… привіт. Слухай, я тут… я приготувала запіканку. Сама. Ну, вона трохи підгоріла знизу, але Софійка з’їла. Ми… ми хотіли запитати, чи можна нам приїхати до вас у неділю? Просто на чай. Без ночівлі. Максим каже, що він теж скучив.
Марина відчула, як тепла хвиля розливається по тілу.
— Звісно, доню. Приїжджайте. Я спечу яблучний пиріг. Але тільки один, бо ввечері ми з Павлом йдемо на концерт.
Вона поклала слухавку і подивилася на свої руки. Вони були вільні. На безіменному пальці виблискувала тонка золота обручка. Вона більше не була «святою матір’ю» або «зручною тінню». Вона була Мариною. Жінкою, якій п’ятдесят шість, і чиє справжнє життя тільки-но почалося.
