Максим стояв посеред кухні старого батьківського будинку в маленькому містечку, тримаючи в руках порожній гаманець, який щойно витрусив на стіл.
Йому було тридцять два, високий, широкоплечий, з вічною триденною щетиною і втомленими очима водія-дальнобійника.
Перед ним сиділа його дружина Світлана, двадцять дев’ять років, з русявим волоссям, зібраним у хвіст, і схудлим обличчям після недавніх пологів. На руках у неї спав шестимісячний Артемко, загорнутий у теплу ковдру.
Бабуся Олена, мама Максима, шістдесят п’ять років, сивочола, з гострим поглядом і руками, загрубілими від городньої роботи, саме мила посуд у раковині. Вона повернулася різко, витерла руки рушником.
«Що ти сказав, Максиме? Повтори!» – голос її був тихий, але в ньому відчувалася сталь.
Максим кинув гаманець на стіл із гучним стуком.
«Я сказав: мамо ти з бабусею зовсім від жадібності очманіли? Ми з Світланою вже третій місяць у вас живемо, бо квартиру свою здали, щоб борги закрити.
Я в рейси їжджу по Європі, гроші привожу, ледве сплю за кермом, а ви… Ви навіть на памперси для онука шкодуєте! Світлана вчора просила сто гривень на молочну суміш – ти сказала: «Почекай до зарплати». Яка зарплата, мамо? Ти ж на пенсії! І баба Марта теж! Ви ж обидві копійки рахуєте, наче ми вам на шию сіли!»
Баба Марта, мама Світлани, вісімдесят один рік, маленька, суха, з хусткою на голові, сиділа в кутку за столом і мовчала, але очі її блищали. Вона повільно встала, сперлася на паличку.
«Максиме, хлопчику… Ти нас старих жадібними називаєш? Ми ж вас прийняли без жодного слова, коли ви на вулицю ледь не пішли. Квартиру вашу здали – правильно зробили, борги страшна річ, лихварі не жартують. Але звідки ти знаєш, скільки в нас грошей? Ми ж не скаржимося, не просимо.»
Світлана тихо заплакала, притискаючи дитину сильніше.
«Мамо, не треба… Максиме, тихо, Артемко прокинеться…»
Але Максим уже розпалився.
«Та я все бачу! Мама ховає гроші в банку з-під огірків у коморі, баба Марта – у старій Біблії між сторінками. Ви продукти ділимо на чотири частини, щоб «економити».
М’яса раз на тиждень по сто грамів, яйця рахуємо штуками! А я привозжу п’ять тисяч євро за рейс – і куди вони діваються? На що ви їх тримаєте? На похорон собі готуєте, надгробки золоті?»
Олена підійшла ближче, склала руки на грудях, подивилася синові прямо в очі.
«На надгробки? Ні, синку. На ваше майбутнє. На квартиру вам нову. Ми зібрали вже шістдесят вісім тисяч гривень. Хочемо додати до твоїх заощаджень, щоб ви першого внеску вистачило на двокімнатну. Бо ви ж знову візьмете кредит під шалені відсотки – і знову в боргах потонете, як минулого разу.»
Максим завмер, наче його водою холодною облили.
«Що… що ти сказала?»
Баба Марта кивнула, сіла назад.
«Правда твоя мама каже. Ми з Оленою ще взимку домовилися. Кожну копійку відкладаємо. Пенсія моя – три з половиною тисячі, Оленина – п’ять. Комуналка, ліки мої на тиск, на цукор – платимо. А решту – у скарбничку. Для вас троьох. Для
Артемка, щоб у нього свій куток був.»
Світлана підняла заплакані очі, голос тремтів.
«Мамо… бабусю Олено… Ви ж мовчали весь цей час… Ми думали…»
Олена зітхнула важко, сіла за стіл навпроти сина.
«Бо знали, що ти, Максиме, гордий. Сказали б – ти б образився: «Я сам забезпечу сім’ю!» А ти в рейсах по три тижні, спиш по чотири години, здоров’я гробиш. Ми ж бачимо. От і вирішили тихо допомогти. Не для похвали.»
Максим сів на табуретку, голову опустив на руки.
«Господи… Я ж кричав на вас… Думав, ви нас терпите через дах над головою… Вибачте…»
Баба Марта підійшла, поклала стару долоню йому на плече.
«Не дурень, хлопче. Втомлений. І молодий ще. Ми в твої роки теж гарячі були. Пам’ятаю, як твій дід Петро на мене кричав, що я копійки рахую. А я на трактор йому відкладала – щоб не на старому гробу працював.»
Світлана витерла сльози, посміхнулася крізь них.
«То виходить… ми не дармоїди?»
Олена засміялася тихо.
«Та які дармоїди? Ти, Світланко, з дитиною весь день на ногах, готуєш, переш, гуляєш. А Максим гроші заробляє. Ми просто… старі, звикли економити. Війну пам’ятаємо, голод дев’яностих… Копійка до копійки – і гора виростає.»
Максим підняв голову.
«Покажіть цю скарбничку.»
Олена пішла до комори, принесла велику трилітрову банку з-під огірків, повну згорнутих купюр. Баба Марта дістала з шухлядки Біблію – між сторінками Псалмів акуратно лежали п’ятсотки й тисячі.
«Ось, – сказала Олена. – Шістдесят вісім тисяч триста сорок гривень. І ще в ощадкнизі двадцять тисяч – то баба Марта всю пенсію за два роки не чіпала.»
Максим узяв банку, подивився на гроші, очі в нього стали мокрі.
«Мамо… бабусю… Я ж на вас кричав…»
«Та годі, – махнула рукою Олена. – Ми старі, переживемо. Головне – щоб ви зрозуміли: ми не проти вас, ми за вас.»
З того вечора все в домі змінилося.
Максим перестав їздити в далекі рейси – перейшов на місцеві перевезення, щоб додому щовечора повертатися. Гроші відкладали вже всі разом, відкрито.
Світлана знайшла підробіток – шила на дому дитячий одяг, бо руки золоті мала.
Через рік зібрали на перший внесок. Купили двокімнатну квартиру в новобудові – не розкішну, але свою.
У день переїзду зібралися всі за столом – той самий старий стіл у батьківському будинку.
Олена підняла чарку.
«За новосілля! І за те, щоб ви ніколи не сварилися через гроші.»
Баба Марта додала:
І щоб пам’ятали: жадібність – це не економія. Жадібність – коли для своїх шкодуєш. А ми для своїх ніколи не шкодували.»
Максим встав, обійняв маму, потім бабу Марту.
«Я ніколи не забуду, як ви нас врятували. Не тільки грошима – любов’ю.»
Світлана притиснула Артемка, який уже бігав і лопотів «ба-ба», «дя-дя».
«Ми тепер знаємо: справжнє багатство – це коли за тобою стоїть родина. І не важливо, скільки в банку – важливо, скільки в серці.»
Вони переїхали. Але щонеділі приїжджали до старого будинку – на борщ, на вареники, на розмови. Банка з-під огірків стояла вже порожня на полиці – як пам’ять про те, як жадібність насправді була великою, тихою любов’ю.
А Максим, коли Артемко підріс, розповідав йому:
«Пам’ятай, сину: якщо бабусі рахують копійки – спитай спочатку, для кого вони це роблять. Часто – для тебе.»
Юлія Хмара
