Вадим тримав телефон на гучному зв’язку, поклавши його на стіл між двома пляшками з-під дитячої суміші. Марина сиділа навпроти, годувала Матвійка і тихо сміялася, бо знала, що зараз буде. Малюк чмокав, іноді фиркав, а годинник на стіні цокав так голосно.
Вадим набрав номер і натиснув зелений.
Один гудок. Другий. На третьому — клацнуло.
«Алло?» — голос тещі Галини Іванівни був, як завжди, трохи роздратований, ніби її відірвали від чогось дуже важливого.
«Добрий день, Галино Іванівно! — весело почав Вадим. — Це ми, Вадим і Марина.»
«А, привіт. Що сталося? Чого вдвох дзвоните, ще й по гучному?»
Марина підморгнула Вадиму і нахилилася ближче до телефону.
«Мамо, в тебе з’явився правнук. Вчора о 4:17 ранку. Матвій Вадимович. Три дев’ятсот, п’ятдесят чотири сантиметри. Кричить так, що сусіди вже погрожують поліцією.»
Тиша. Потім — коротке:
«Ой… Ну, вітаю… А чому тільки зараз дзвоните? Я ж могла б раніше знати…»
Вадим і Марина переглянулися. Вадим потер долонею скроню, ніби готувався до стрибка з парашутом.
«Галино Іванівно, ми спеціально чекали добу, щоб ви точно виспалися. А тепер от пряме питання: коли приїдете бавити правнука?»
Знову тиша, цього разу довша.
«Як це — бавити? Я ж у вас не живу… У мене свої справи…»
Марина тихо видихнула і взяла слово.
«Мамо, пам’ятаєш, як ти казала, коли в мене був Міша? “Марино, я ще молода, в мене свої справи, театр, курси англійської, поїздки з подругами до Карпат”. Пам’ятаєш?»
«Та то було п’ять років тому…»
«А коли Ліза появилася — три роки тому — ти сказала: “Я вже бабуся, але ще не готова до підгузків цілодобово. Ви молоді, справитесь”. Пам’ятаєш?»
«Ну… пам’ятаю…»
Вадим підключився, голос став трохи твердіший.
«А пам’ятаєте, коли ми просили вас хоч на вихідні взяти дітей, щоб ми могли хоч раз за два роки вдвох сходити в кіно? Ви сказали: “Я не нянька, в мене свій графік”. Ми все пам’ятаємо, Галино Іванівно. Дуже добре пам’ятаємо.»
Марина продовжила, ледь стримуючи сміх:
«Тож тепер у вас з’явився правнук. І ми вирішили: раз ви завжди були зайняті, коли потрібна була допомога з онуками, то тепер, коли вже правнук, ви точно звільнитеся. Бо ж це вже не просто онуки — це правнук! Це ж святе! Ви ж самі казали, що “правнуків треба бавити”. Ось і бавте.»
«Та я… я не казала такого…»
«Казали, мамо. На весіллі в Світки, дуже голосно казали: “От появляться правнуки — тоді я вже точно сидітиму з ними, бо то вже моє!”»
Вадим ледве стримувався, щоб не зареготати.
«Тож ми вам чемодан вже зібрали подумки. Приїжджайте хоч на місяць. У нас три кімнати, вам виділимо окрему. Підгузки купимо оптом. Суміш у нас є, Матвійчик її любить. Гойдалку електронну вже замовили, але ви ж краще знаєте, як гойдати на руках. Ви ж досвідчена.»
Галина Іванівна на тому кінці явно шукала слова.
«Та я… я ж не можу так надовго… У мене кота треба годувати… І квіти полити… І подруга Зіна хвора…»
Марина закотила очі так, що мало не впала зі стільця.
«Мамо, кота ми заберемо до себе. Квіти — теж. Зіну ми провідаємо разом з коляскою. Ви ж завжди казали, що молодь повинна допомагати старшим. Ось ми й допомагаємо.»
Вадим додав:
«І ще одне. Ми з Мариною вирішили: раз ви не допомагали з онуками, бо “мали свої справи”, то тепер у нас теж будуть свої справи. Ми записалися на сальсу. На середу й п’ятницю. І на йогу для молодих батьків — по неділях. І ще хочемо в гори на вихідні. Вдвох. Давно мріяли.»
«Як це — вдвох?! А хто з дитиною буде?!»
«А ви ж і будете, Галино Іванівно. Ви ж тепер вільні від своїх справ. Ми вам навіть графік складемо. З 7 ранку до 11 вечора — ваш час. З 11 до 7 ранку — ми. Щоб ви виспалися. Ми ж турбуємося про ваше здоров’я.»
Марина не витримала й пирснула сміхом прямо в телефон.
«Мамо, ти ж казала, що в тебе пенсія маленька, а в Києві все дорого. То ми будемо вам платити. Як няні. По 500 гривень на добу. Готівкою щовечора. Ви ж любите готівку.»
«Та я… я не няня… Я бабуся… прабабуся…»
«Ось саме! Прабабуся! — радісно вигукнув Вадим. — А прабабусі за визначенням мають сидіти з правнуками. Це в інтернеті написано. Ми перевірили.»
Галина Іванівна нарешті знайшла голос.
«Ви що, знущаєтеся з мене?!»
Марина миттю посерйозніла.
«Ні, мамо. Ми просто повторюємо твої слова. Точніше — твої відмовки. Тільки тепер вони звучать з іншого боку. Пам’ятаєш, як я плакала в пологовому, бо ти не приїхала навіть на добу? Казала, що в тебе квитки на концерт “Океану Ельзи” вже куплені.
А я тобі дзвонила й благала: “Мамо, хоч на ніч, я не сплю третю добу”. А ти: “Марино, я ж не молода, мені треба виспатися перед концертом”.»
Тиша.
«Пам’ятаєш, як Мишко в три роки захворів на вітрянку, а ти сказала: “Я вітрянки боюся, в мене імунітет слабкий, ще заражуся”. І ми з температурою 39 сиділи з ним удвох три тижні.»
Знову тиша.
«Пам’ятаєш, як я дзвонила й казала: “Мамо, хоч на годинку зайди, я хочу в душ нормально сходити, а не з криками під дверима”. А ти: “Я якраз у перукаря записана, не можу перенести”.»
Вадим тихо додав:
«Ми все пам’ятаємо, Галино Іванівно. Кожне “не можу”, кожне “в мене свої справи”. Ми просто чекали, коли зможемо сказати те саме. І ось дочекалися.»
Марина взяла Матвійка на руки, той уже дрімав, пускаючи бульбашки.
«Тож ми вас чекаємо, мамо. Завтра о 10 ранку. Квитки на “Інтерсіті” ми вам уже купили. Електронний квиток прийде на пошту. Не відмовляйтеся — поверненню не підлягає.»
«Та я… я не поїду…»
«Поїдете, — спокійно сказала Марина. — Бо якщо не приїдете, ми привеземо Матвійка до вас. На місяць. З усіма пляшечками, пелюшками й гойдалкою. І залишимо. Бо в нас свої справи. Сальса, йога, гори. Ви ж самі нас цьому навчили.»
Вадим ледь не задихнувся від сміху, прикривши рот рукою.
Галина Іванівна нарешті зітхнула так, ніби здалася.
«…На скільки ви мене хочете?»
«На місяць мінімум. А там подивимося. Може, й на два. Ви ж казали, що правнуків треба бавити довго-довго.»
«…Я хоч валідол візьму з собою…»
«Беріть два. І валер’янку. І снодійне. Бо Матвійчик прокидається о четвертій, як за будильником.»
«…Ви мене хочете довести…»
«Ні, мамо. Ми вас просто любимо. Дуже. І хочемо, щоб ви відчули, як це — коли “свої справи” важливіші за все.»
Мовчанка. Потім тихе:
«…Я приїду. Але тільки на тиждень.»
«На місяць, мамо. Квиток зворотний ми купимо, коли побачимо, що ви справді вмієте гойдати на руках краще за електронну гойдалку.»
Вадим натиснув “завершити дзвінок”, впав на стілець і зареготав так, що Матвійко здригнувся уві сні.
Марина поклала малюка в ліжечко, повернулася й обняла чоловіка.
«Думаєш, приїде?»
«Приїде. Квиток уже в неї на пошті. І ще я їй скинув фото Матвійка в шапочці з вушками. Вона не встоїть.»
Наступного дня о 10:17 ранку двері квартири відчинилися. На порозі стояла Галина Іванівна з маленькою валізою, пакетом ліків і виразом обличчя невеселим.
Вадим і Марина стояли в коридорі й усміхалися так широко, ніби виграли мільйон.
«Заходьте, Галино Іванівно. Ваш правнук уже прокинувся й вимагає прабабусю.»
Галина Іванівна зітхнула, поставила валізу й пішла до ліжечка.
Матвійко подивився на неї великими блакитними очима, фиркнув і… посміхнувся. Беззубо, але дуже щиро.
І Галина Іванівна, яка п’ять років принципово не брала на руки жодної дитини, раптом розплакалася й обережно підняла
правнука.
«Ой який він… тепленький…»
Марина шепнула Вадиму:
«Місяць ми її точно не відпустимо. Хай відпрацьовує.»
Вадим кивнув і пішов на кухню варити каву — вперше за довгий час спокійно, без криків і пляшечок.
А в кімнаті Галина Іванівна вже гойдала Матвійка й тихо співала колискову, якої Марина не чула ніколи в житті.
Мабуть, десь глибоко вона її все-таки вміла.
Просто чекала правильного моменту.
Світлана Малосвітна
