— Мамо, ти ж казала, тато на небі живе, і що не може до нас прийти, не може з нами нікуди поїхати, а він же тут.
— Мамо, ти жартуєш? Ми справді поїдемо на море? У Сонечки очі стали, як тарілки.
— Звісно, пам’ятаєш, я тобі обіцяла?
— Я-то пам’ятаю, — Соня завагалась. — У нас же грошей не було.
— Не було. Але ми з тобою молодці. Ми не марнували. Ми з тобою збирали. І тітці Ані віддали борг.
Світла притиснула до себе доньку. Дорого б вона віддала зараз, аби повернути час назад і не позичати гроші у цієї самої тітки Ані. Гроші позичала вона сама, за проханням чоловіка, коли той вирішив, що їм обов’язково потрібна машина. Не нова, але щоб була.
Світлана тоді з сумнівом сказала: “Ігорю, мені здається, це дуже погана ідея. Соня зовсім маленька, я працювати в повну силу не можу. А якщо все віддавати тільки з твоєї зарплати, нам самим нічого не залишиться”.
Чоловік тоді відмахнувся.
— Свєто, та перестань ти всього боятися. Буду брати підробітки, потім якось побудуємо графіки, щоб удвох працювати. Ну, що ти пропонуєш? Збирати по три копійки, і потім, коли нам з тобою на пенсію потрібно буде, купити машину? І тоді навіщо вона нам?
Світлана задумалась. Ігор, звичайно, ще не набрався серйозності для сімейного життя, але ось зараз наче говорив правду. Поки вони чекають, машина їм і справді буде не потрібна.
— А Соню на природу вивести? А з’їздити в якесь місто, показати те, чого нема у нас.
І Світлана кивнула.
— Напевно, ти маєш рацію.
Ігор чмокнув її в щоку, потім підхопив Сонечку.
— Наша мама розумниця, все правильно робить. Ми поїдемо з тобою туди, де красиво та цікаво.
Тітка Аня була далекою родичкою Світлани. Гроші у неї водились, і вона охоче дала їм у борг.
— Та не затримуйте, віддавайте вчасно. Рік вам строку.
Світлана тоді ще подумала, що краще не жити, ніж цій людині не вчасно щось віддати. Характером тітка відрізнялася на рідкість вередливою. А через вісім місяців Ігоря не стало.
Світла думала, що зійде з розуму. Якась неймовірна історія. Вони посварилися. Він поїхав на дачу, і там щось сталося з проводкою. Світлана винила в усьому себе. Могла б промовчати чи сказати якось по-іншому, що він зовсім забув про свої обіцянки щодо підробітків. Навіть просто так став працювати менше, все десь пропадав на машині.
Поки похорон, поки слідства, з дачі вкрали машину. І, звичайно, її не знайшли. А через два місяці до Світлани прийшли з банку. Чоловік взяв величезний кредит, поставивши її поручителем. Від страховки відмовився, і тепер весь борг лежав на ній.
Світлана жити не хотіла. Такі борги — їй ніколи в житті їх не погасити. Але — зупинила Соня. Не розказати, як вони жили. Сонечка наче розуміла все, хоч і маленька була, нічого не просила, їла те, що дають. А ось тітка Анна якось прийшла до них у двір. Світлана на роботі була, і вона накинулась на Соню з криком, обманщиками, шахраями називала.
— Матері передай, що якщо взяли, віддавати треба. Користуються чужими грошима та й вуха не віє.
Сонечка тоді втекла додому і до вечора проплакала, поки мати не повернулась з роботи. Звичайно, пішла до тітки, тільки та й слухати не хотіла.
— Мені байдуже, що чоловіка у тебе немає. Гроші брала ти, ти віддавай, а то вже всі строки вийшли.
Світлана проплакала всю ніч. Донька вранці запитала: “Мамо, а ця тітка більше не прийде? Наді мною тепер у дворі хлопці сміятимуться. Не прийде?”
Світлана насупилась і вперше подумала про те, якби Ігор був живий, вона б не залишила його у спокої. А потім наче стала роботом. Домовилась із сусідкою, щоб та придивляла ввечері за Сонею, влаштувалась ще на одну роботу. У вихідні мила під’їзди у трьох будинках.
За три роки перетворилася на засушеного скелета. А рік тому віддала останній борг, сіла на диван, довго плакала, окинула поглядом навколо. Житло зберегла для доньки. Та й добре. А тепер, тепер вона зробить ремонт і почне збирати на море. Її донька жодного разу там не була.
Мати завжди говорила донечці:
— Донечко, ми справмося. Ми з тобою ще на море поїдемо, от побачиш.
— А тато з нами не поїде?
— Ні, рибко, тато більше не повернеться. Він тепер на небі.
— А йому там добре?
— Добре.
Світлана сумно усміхнулась. “Вочевидь, краще, ніж нам”. Це було давно. У тому житті, коли всі гроші йшли на борги. Іноді Світла взагалі не знала, чим завтра нагодує доньку. Два дні вони збирали новенькі валізи, і всі два дні Світлана без перерв відповідала на запитання доньки, яка вже була другокласницею.
— Мамо, а море завжди тепле?
— Напевно, завжди. Люди ж усе час їздять туди відпочивати.
— А там багато людей?
— Дуже багато.
— А нам місця вистачить?
— Ну звичайно, вистачить, не переживай.
Заспокоїлась Соня далеко не відразу. Швидше, просто перемкнулася на інше: на автобус, на вид за ним. Світлана вирішила відпочити у Єгипті, тож їхали через Польщу.
— Ой, мамо, воно таке величезне! — сказала дочка, як тільки побачила море.
Якийсь час стояли, дивились, а потім почули:
— Світлано?
Вона обернулась, підняла брови. Поряд з ними стояв її начальник.
— Здрастуйте, Борисе Аркадійовичу.
Чоловік усміхнувся.
— Ой, я вас прошу, ми ж не в кабінеті. Ви давно прилетіли?
— Тільки сьогодні.
— А я вже три дні тут.
Світла засміялась.
— Помітно.
Борис усміхнувся.
— Кожного року їжджу відпочивати і кожного року в перший же день обпікаюся. Не повторюйте моїх помилок. Дівчатка, а можна вас запросити до ресторану? Ви ж, напевно, голодні.
Сонечка зраділа.
— Звичайно, можна! Ми з мамою ніколи не були в ресторані!
Борис засміявся і підморгнув збентеженій Світлані.
— Ну все, назад ходу немає. Дитині відмовляти не можна.
Наступного дня вони зустрілися знову. Борис запросив їх на прогулянку, потім на екскурсію, а потім Світлана раптом згадала, що вона жінка. Вона дуже давно не звертала ніякої уваги на чоловіків, з того самого моменту, як залишилася сама. Причому, і вона це зараз усвідомила, Борис проявляв до неї знаки уваги ще в офісі, хоч там вона цього не помічала. Все поспішала кудись, як загнана кобила.
— Так, дівчатка, завтра без мене не сумуйте. Потрібно від’їхати. Керівник просив передати тут документи, але до вечора я повернусь. Будете мене чекати?
Сонечка серйозно кивнула.
— Звичайно, і я, і мама.
Борис глянув на Світлану.
— Дуже б хотілося, щоб мама мене чекала.
Світлана спалахнула, сховала очі. Два дні тому вона була в номері у Бориса і тепер навіть дивитись на нього боялась. Після його від’їзду вони вирішили, що підуть засмагати і купатися.
— Мамо, я буду придивлятися за тобою, щоб ти не обпіклась.
— Світлана засміялась. — Добре, а я за тобою.
Так, жартами вони дійшли до пляжу. Соня раптом завмерла.
— Мамо, ти ж казала, тато на небі живе, і що не може до нас прийти, не може з нами нікуди поїхати, а він же тут.
Світлана з подивом подивилась на доньку. Вона що, перегрілася на сонці? Нічого дивного. І вона, мати, теж хороша. Але хіба можна дитині стільки часу на сонці бути? Соня вже сто років не згадувала батька. Ні, Світлана не думала, що вона його забула. Просто нагоди не було, а тут ні з того ні з сього таке.
— Соню, ходімо.
— Мамо, куди? Он же тато.
Світлана простежила, куди показувала донька, і обомліла. Під навісом стояв Ігор. Ні, не схожий чоловік, а саме Ігор. Він, звичайно, змінився, але його шрам на плечі було видно здалеку.
Жінка відчула, якими ватними стали ноги. Вона не розуміла, що відбувається. Ігор узяв стакани і кудись пішов. Світлана слідом, але на пристойній відстані. Сонечка йшла поруч мовчки, а потім запитала:
— Тато обманув нас, і тому ми слідкуємо за ним?
— Можна сказати й так.
— Соню, ти взагалі постривай, я сама нічого не розумію.
Ігор підійшов до молодої жінки. Вона з роздратуванням передала йому дитину, взяла келих і пішла до моря. Поряд сиділа літня пара. Вони теж дивились на Ігоря не дуже ласкаво. До Свєти долетіла фраза:
— Нічого нормально зробити не можеш. Все по годині. Шевелитися не пробував?
— Та там черга була.
— Ну так, у тебе завжди винен хтось, але не ти.
Світлана подивилась на Соню. Донька плакала. Вона підняла обличчя до мами.
— Мамо, а чому так? Тато мене розлюбив, а іншу дитину полюбив.
Жінка міцно стиснула її руку.
— Ходімо в номер, поки нас тут ніхто не побачив.
— Ти не хочеш, щоб тато бачив нас?
— Поки ні. Треба якось все обдумати.
Соня плакала всю дорогу до номеру, а коли прийшла, одразу лягла і втулилась у подушку. Світлана сиділа поруч і зовсім не розуміла, що відбувається. Ігор живий, але як таке взагалі може бути? А якщо подумати, то виходить, він усвідомлено узяв той величезний кредит і підстроїв свою смерть. Заради чого? Невже заради того, щоб справити враження на якусь іншу жінку, розуміючи, що гроші доведеться виплачувати Світлані та Соні?
У двері постукали, потім вони розчинилися. На порозі стояв Борис, обвішаний екзотичними фруктами.
— А що це ми сидимо в пітьмі?
Жінка приклала палець до губ.
— Соня нещодавно заснула, наплакавшись.
Борис кивнув. Коли вони вийшли, він уважно подивився на Світлану.
— Сталося щось? У тебе обличчя, наче ти привида зустріла.
Вона кивнула.
— Так і є. Зустріла свого чоловіка. Ми зустріли.
— Постривай, якого чоловіка? Його давно немає.
— Я теж так думала, і всі так вважали. Але ні. Живий, здоровий, сім’я, дитина.
— Та бути того не може. Ти на сто відсотків впевнена? Це твій чоловік, який повісив на тебе кредит і зник?
— Ну, виходить так. Соня, вона все бачила і запитала в мене, чому тато її розлюбив, а іншу дитину полюбив. От же негідник.
— Світлано, постривай. Якщо ти виключаєш повністю, що це просто схожий чоловік, то це ж кримінальна справа.
— Це він на сто відсотків. У нього є дуже примітний шрам на плечі. У юності звалився з мотоцикла.
Так, двері відчинилися. До них вийшла Соня. Борис одразу підійшов до неї і присів.
— Давай поговоримо, як дорослі.
Соня якийсь час подумала, потім кивнула.
— Я все знаю і хочу тобі сказати: раз тато проміняв тебе на когось, то він не гідний твоєї любові. Так буває в дорослому житті. І якщо ти дозволиш — адже дитину обов’язково потрібно любити — так ось, якщо ти дозволиш, я буду любити тебе навіть більше, ніж тато.
Соня здивовано підняла погляд.
— І будеш, як всі тати, водити мене на каруселі й заступатися?
— Обіцяю.
— А як? Ти ж далеко живеш.
— А ми з твоєю мамою одружимося і будемо жити всі разом.
Світлана розкрила рот. Вона навіть про Ігоря на якийсь час забула. А Соня захлопала в долоні.
— Ура, у нас весілля буде!
Потім вона посерйознішала.
— А ти нікуди не підеш?
— Нікуди. Ну, тільки якщо самі мене не прожинете.
Соня усміхнулась.
— Ні, тебе не проженемо, ти хороший. Тільки, мамо, я більше не хочу на море. Не хочу його там більше зустріти.
Борис встав.
— Ти його точно не зустрінеш, обіцяю. Ти подивись поки телевізор, а нам з мамою потрібно кудись зайти.
— Добре, тільки ненадовго.
Світлана, як тільки вони вийшли з номеру, різко повернулась до Бориса.
— Ти при своєму розумі? Навіщо таке обіцяти дитині?
Борис подивився на неї спокійно.
— Щоб ти не змогла мені відмовити і стала моєю дружиною.
Світлана широко розкрила очі, а він без паузи продовжив:
— Але зараз ми займемося іншим. Ходімо до місцевого відділку, розкажемо їм все. Тут дуже сильна поліція, у мене є зв’язки, тож не хвилюйся. Твого привида знайдуть, і все буде добре.
Ігоря справді заарештували. Світлані було дуже важко слухати, як він кричав про те, що просто хотів іншого життя. А тут підвернулася дочка багатих батьків. І він пішов у банк, щоб було на що справляти враження. Він добився свого, тільки досить скоро став шкодувати про те, що зробив, бо в цій родині до нього ставились, як до килима.
Ігоря зобов’язали виплатити Світлані не тільки весь кредит, а й моральну шкоду та накопичені відсотки, що і зробила його нова сім’я, аби уникнути галасу. Ну а потім просто вигнала Ігоря. Ну а Світла вийшла заміж, постаралася все забути і стала щасливою.
