— Мамо, ти ж мене тут як собаку кидаєш! Тут ні газу, ні крамниці нормальної, я ж тут загнуся за тиждень! — Значить, загнешся, Віталіку, якщо за розум не візьмешся Це краще, ніж ти мене в моїй власний квартирі заживо умориш.
Анна Степанівна стояла в коридорі своєї двокімнатної квартири, затиснувши в руці стару кухонну ганчірку. Вона не рухалася вже хвилин десять, вслухаючись у важке, переривчасте хропіння, що долинало з великої кімнати. Цей звук був для неї саундтреком останніх п’ятнадцяти років. Хропіння, присмачене запахом перегару, брудних шкарпеток та кислого поту.
На підлозі біля дивана валялася порожня пляшка. Віталік, її «хлопчик», якому вже стукнуло сорок два, лежав упоперек ліжка в одязі. Його обличчя, колись гарне й світле, тепер нагадувало пом’яту маску з багряними прожилками на щоках.
Ганна Степанівна подивилася на свої тапочки. Вони були старенькі, з флісовою облямівкою, яку вона сама пришила, щоб було тепліше. Але навіть вони здавалися їй сьогодні занадто важкими. Вона згадала вчорашній вечір. Віталік прийшов «ніякий», вимагав грошей. Коли вона сказала, що грошей немає — лише на хліб і таблетки від серця — він почав шарити по ящиках. Він перекинув її скриньку з гудзиками, розбив улюблену вазу, подаровану колегами на ювілей, і зрештою замахнувся на неї кулаком.
Він не вдарив. Просто замахнувся, вигукнувши щось гидке про «стару відьму», яка затискає копійки. Але в той момент Ганна Степанівна побачила в його очах не сина. Вона побачила там порожнечу. Бездонну чорну діру, яка вже з’їла його душу і тепер почала жувати її власну.
Вона пішла на кухню. На столі стояв учорашній суп, який вона зварила на курячих спинках. Він уже почав братися сизою плівкою. Ганна Степанівна взяла каструлю і повільно, вивіреним рухом, вилила все в унітаз.
— Досить, — прошепотіла вона. — Більше ніяких супів.
Ганна Степанівна була жінкою прагматичною. Вона все життя пропрацювала бухгалтером на оптовій базі. Вона вміла рахувати. І зараз, сидячи за кухонним столом, вона відкрила свій «бортовий журнал» — звичайний зошит у клітинку, де вона роками записувала витрати.
Вона почала гортати сторінки назад. «Лютий: Віталіку на викуп телефона з ломбарду — 1200 грн. Березень: борг сусіду за розбите вікно — 800 грн. Квітень: крапельниця — 3500 грн…»
Суми складалися у страхітливі цифри. За останні п’ять років вона витратила на «порятунок» сина суму, якої вистачило б на невелику дачу або гарне лікування в санаторії для неї самої. Але замість відпочинку вона мала лише гіпертонію, тремор рук і постійний страх повертатися додому.
Віталік не працював. Його виганяли звідусіль за прогули. Спочатку вона йому вірила, коли він казав, що «начальник — козел» або «підставили». Вона бігала, домовлялася, просила. Потім зрозуміла: він просто не хоче. Йому було зручно. Мама нагодує, мама випере, мама заплатить за світло.
Ганна Степанівна випила таблетку каптопресу і глянула на старе фото на стіні. Там Віталік — першокласник, з величезним букетом айстр. Вона згадала, як купувала йому ті айстри, як випрасовувала білу сорочку. Вона тоді думала, що виховує людину. Виявилося — виростила паразита.
— Моя провина, — сказала вона фотографії. — Я тебе таким зробила. Я тебе і виправлю.
Вона дістала з-під матраца заначку — три тисячі гривень, які відкладала на «чорний день». Чорнішого дня, ніж сьогоднішній, уже бути не могло. Вона одягла пальто і вийшла з дому.
Вона поїхала на автовокзал. У Ганни Степанівни від батьків залишилася хата в глухому селі за сто двадцять кілометрів від міста. Хата була стара, мазанка, з пічним опаленням. Вона не була там років десять. Сусіди казали, що дах ще тримається, але город заріс бур’яном у зріст людини.
Вона знайшла водія старого мікроавтобуса, який погодився за певну суму відвезти її та «вантаж» туди в суботу. Потім вона зайшла в магазин «Господарські товари». Купила: дві нові сокири, пилку, відра, запас свічок, гасову лампу, мило, пральний порошок, п’ять кілограмів солі, мішок борошна, крупи та ящик консервів. Жодної пляшки. Жодних делікатесів.
Вона повернулася додому і почала збирати речі Віталіка. Вона не питала його дозволу. Вона просто пакувала в старі сумки його куртки, чоботи, старі ковдри. Вона навіть забрала його улюблений радіоприймач на батарейках.
Віталік прокинувся ближче до вечора.
— Ма, пити дай… — прохрипів він. Ганна Степанівна мовчки поставила перед ним склянку холодної води з-під крана.
— Гроші є? Мені треба… поправити здоров’я.
— Грошей немає, Вітю. І здоров’я ми з тобою завтра поїдемо поправляти в інше місце.
— Куди це? — він підозріло мружився.
— У село. До діда Панаса в хату. Там повітря свіже, дрова рубатимеш — серце зміцниш.
— Ти що, стара, здуріла? Яке село? Я нікуди не поїду!
Ганна Степанівна сіла навпроти нього. Її очі були як два крижані озера.
— Поїдеш, Вітю. Бо сьогодні я подала заяву в поліцію. Про крадіжку моїх золотих сережок. Ти ж знаєш, де вони? У ломбарді на розі. У мене є твій чек, який ти забув у кишені. Або ти їдеш у село на «перевиховання», або ти сідаєш на три роки. Вибирай зараз.
Віталік остовпів. Він ніколи не бачив матір такою. Вона завжди плакала, просила, благала. А тепер вона дивилася на нього так, ніби він був сторонньою, неприємною людиною.
— Ти не зможеш… Я ж твій син…
— Мого сина вбили випивка і твоя лінь. А ти — просто людина, яка займає його місце.
Субота видалася сірою і мокрою. Водій мікроавтобуса допоміг завантажити сумки. Віталік, злий і похмурий, сидів на задньому сидінні, насунувши капюшон на очі. Він думав, що це чергова мамина «акція», що через тиждень вона приїде, заплаче і забере його назад.
Коли вони приїхали, село зустріло їх тишею і запахом мокрої трави. Хата справді виглядала жалюгідно. Вікна забиті дошками, поріг прогнив. Всередині пахло цвіллю і мишами.
Ганна Степанівна почала діловито розставляти речі.
— Ось тут борошно. Ось тут крупи. Сокира в сінях. Криниця за рогом, я перевірила — вода є. Дров на перший час вистачить. І стара яблуня впала в саду. Будеш рубати.
— Мамо, ти ж не серйозно? Ти мене тут одного лишаєш? — Віталік нарешті почав усвідомлювати масштаб катастрофи.
— Одного, Вітю. Ти ж казав, що я тобі жити заважаю, що я тебе контролюю. Тепер ти сам собі господар. Дорослий вже хлопчик, досить за мою спідницю хапатися. Хочеш — пий воду з криниці, хочеш — гризи кору. Крамниця в сусідньому селі, за сім кілометрів. Грошей я тобі не лишаю. Будеш у людей роботу просити — за десяток яєць чи за молоко. Село тут суворе, задарма не дадуть. Ось, через хату живе баба Марина. Сама, діти до Італії подалися, бабу і не навідують. Донька хоч гроші надсилає, але там роботящий помічник потрібен. Нарубаєш їй дрова – матимеш гроші на хліб, чай, та сосиски, щоби не так сумно було картоплю з олією жувати. Все господарство твоє. що напрацюєш, те і їстимеш.
— Я тебе ненавиджу! — закричав він, кидаючи шапку об підлогу. — Ти мені життя зламала!
— Твоє життя зламав ти сам ще десять років тому, — спокійно відповіла вона, виходячи з хати. — А я зараз намагаюся врятувати своє.
Вона сіла в машину до водія. Той мовчки дивився на неї.
— Жорстоко ви, пані.
— А те, що він мене в труну заганяв щодня — це як, по-людськи? — запитала вона, дивлячись у вікно на фігуру сина, що стояв посеред розваленого двору. — Хай вчиться жити. Або вмре як людина, а не як тварина в моїй квартирі.
Ганна Степанівна повернулася в порожню квартиру. Перші три дні вона просто спала. Вона прокидалася, пила чай і знову лягала. Вона не могла надихатися тишею. Не треба було перевіряти гаманець, не треба було здригатися від звуку замка, не треба було мити блювоту.
Вона вимила всю квартиру з хлоркою. Викинула старий диван, на якому спав непутящій син. Купила собі нову, білу постільну білизну. Через тиждень задзвонив телефон. Сусідка з села.
— Аню, твій Віталік там живий. Приходив до нас, просив горілки, я не дала. Наче не п’є, нема за що. Але злий, як собака.
— Хай злиться, — сказала Ганна. — Лють — це краще, ніж байдужість.
Минув місяць. Ганна Степанівна за цей час помолодшала років на десять. Вона почала ходити в театр, записалася в бібліотеку. Вона нарешті купила собі ті ліки, на які раніше шкодувала грошей. Вона не їздила до сина. Вона знала: якщо поїде зараз — розплачеться і забере. Треба було витримати.
Одного разу вона отримала листа. Листа! В еру месенджерів Віталік написав їй на папері. Корявим почерком, зі злістю, але написав: «Мамо, ти відьма. У мене руки в мозолях. Я посадив картоплю, сусіди дали насіння за те, що я їм паркан полагодив. Ненавиджу тебе, але їсти хочеться. Привези хоч сала, бо на крупі ноги скоро протягну».
Ганна Степанівна прочитала листа і вперше за багато років усміхнулася не гірко, а з надією. Вона не поїхала. Вона надіслала йому посилку: сало, чай і книгу «Робінзон Крузо». І записку: «Картопля — це добре. Посадиш ще цибулю — приїду в гості восени».
Восени вона таки поїхала. Вона ледве впізнала сина. Він схуд, засмаг, став жилавим. Обличчя очистилося від алкогольної одутлості. Він дивився на неї вовком, але в хаті було чисто, а в сінях стояв мішок власної картоплі.
— Ну що, задоволена? — спитав він, кидаючи на стіл сокиру.
— Задоволена, Вітю. Ти живий. — Я назад хочу. В місто.
— Ні, Вітю. В місті ти знову станеш тим, ким був. Тут ти — людина. Якщо хочеш, я допоможу тобі оформити цю хату на тебе. Живи, працюй. А в мою квартиру двері зачинені. Там тепер живу я.
Вона поїхала назад у місто. Вона не знала, чи надовго вистачить Віталіка. Чи не зірветься він, чи не продасть хату за пляшку. Але вона зробила головне — вона припинила бути його «живильним середовищем».
Вона сиділа вдома, пила чай і дивилася у вікно. На душі було спокійно. Вона зрозуміла: іноді найбільший прояв материнської любові — це вчасно зачинити двері. Зачинити їх перед носом паразита, щоб дати шанс народитися людині. Або просто — щоб нарешті дати собі право на тишу перед смертю.
Ганна Степанівна більше не була жертвою. Вона була жінкою, яка купила собі волю за ціною одного квитка в село. І ця ціна була абсолютно справедливою.
