— Алло, Софіє? Ти чого репетуєш у слухавку, наче я тобі в борщ солі всипала замість цукру? — голос Олени Миколаївни звучав напрочуд спокійно, навіть трохи втомлено, що дратувало доньку ще сильніше.
— Мамо, не вдавай святу простоту! — Софія заходила кругами по орендованій квартирі.
— Ти вдома вже шість днів! Шість! І мовчиш, як партизан на допиті. Ми з Павлом на валізах сидимо, я вже штори в нову вітальню пригледіла, а ти навіть не зателефонувала сказати: «Діти, ключі на столі, заїжджайте». Що за ігри?
— Які штори, Сонечко? Які валізи? Я тільки-но почала розпаковувати італійське мило, — зітхнула мати.
— Не зли мене! — вигукнув Павло, який підхопив паралельну трубку. — Олено Миколаївно, ви ж самі казали перед від’їздом:
«Поїду в Італію, закрию всі питання, і квартира ваша». Ми через це відмовилися від вигідної іпотеки! Ми на вас розраховували!
— О, і зять підключився, — у голосі матері з’явився металевий відтінок. — А розраховувати, Павлику, треба на власні сили, а не на мамині мозолі, натерті в Мілані на прибиранні чужих віл. Я щось не пам’ятаю, щоб я підписувала дарчу.
— Мамо, це вже навіть не смішно! — Софія майже кричала. — Ти обіцяла! Ти сказала, що ця поїздка — останній ривок, щоб ми нарешті мали своє гніздечко. Ми з Павлом три роки економили на всьому, чекали на твій «сюрприз». І ось ти приїхала, і що? Де ключі?
— Ключі у мене в сумочці, — відрізала Олена Миколаївна. — І там вони поки що й залишаться. Ви з Павлом, я бачу, вже й меблі в моїй голові розставили, і мене в будинок престарілих записали?
— До чого тут це?! — вибухнув Павло. — Ви маніпулюєте! Це просто низько. Ми планували дитину, бо думали, що буде простір. А тепер виходить, що ви нас просто «кинули»?
— «Кинули»? — мати нарешті підвищила голос. — Це каже мені людина, яка за три роки не спромоглася навіть кран у цій орендованій квартирі полагодити без моєї поради? Ви хочете подарунок? Сюрприз? Добре! Буде вам.
— Нарешті! — вигукнула Софія. — То коли переїзд?
— Ніколи, Софіє. Принаймні, не в ту квартиру, про яку ти думаєш. Я її… здала. Вчора. На три роки вперед, з передоплатою.
У слухавці запала мертва тиша. Було чути тільки, як важко дихає Павло.
— Ти… що зробила? — прошепотіла Софія. — Ти здала НАШУ квартиру?
— Вона моя, доню. За документами, за грошима і за кожним вбитим цвяхом. А на отримані гроші я купила собі квиток. Назад.
Тільки тепер я їду не працювати, а відпочивати. В Італії я познайомилася з синьйором Джузеппе. Він, на відміну від вашої родини, не питає, коли я йому щось подарую, а сам дарує мені квіти щоранку.
— Ти з глузду з’їхала на старості літ! — закричав Павло. — Який Джузеппе? Ви руйнуєте наше життя через якогось італійського пенсіонера?
— Я руйную ваші ілюзії, Павлику. Це набагато корисніше. Ви з Софією так звикли, що «мама приїде — мама вирішить», що зовсім розучилися бути дорослими. Хочете квартиру? Працюйте. Хочете дитину? Не чекайте на мій дозвіл чи мої метри.
— Я не вірю, — Софія почала схлипувати. — Ти нас просто зрадила. Ти вибрала чужу людину замість власної доньки.
— Я вибрала себе, Софіє. Вперше за п’ятдесят років. І якщо ви вважаєте, що любов матері вимірюється кількістю кімнат, то мені дуже шкода. Подарунок, про який я казала, справді готовий. Зайдіть завтра до мене, я залишила вам пакунок.
— І що там? Документи на переїзд? — з надією запитав Павло.
— Там, Павлику, самовчитель італійської мови та візитка агенції з працевлаштування. Досить чекати на спадок від живої матері. Хочете Італію — заробіть на неї самі. А ключі я заберу з собою в Рим. Там вони мені нагадуватимуть про те, що я нарешті вільна.
— Ми з тобою більше не розмовляємо! — крикнула Софія і кинула трубку.
Олена Миколаївна подивилася на телефон, сумно посміхнулася і почала збирати нову валізу. Вона знала, що через місяць вони зателефонують. Але цього разу розмова почнеться не з питання про подарунки, а з простого: «Як ти, мамо?».
Минуло два тижні. У квартирі Софії та Павла панувала така тиша, що було чути, як цокає годинник у сусідів. Обіцяний «подарунок» — самовчителі та візитка — лежав посеред столу, немов німий докір. Софія принципово не торкалася телефону, а Павло щовечора демонстративно вивчав оголошення про оренду «вбитого» гаража, натякаючи, що на більше з такою тещею вони не розраховують.
Аж раптом — дзвінок у двері. На порозі стояла Олена Миколаївна. Але це була не та втомлена жінка з пучком на потилиці, яку вони проводжали.
На ній був яскравий шовковий шарф, сонцезахисні окуляри на голові та… Джузеппе. Високий, сивий італієць із посмішкою, від якої в передпокої стало світліше.
— Buonasera! — прогримів гість, простягаючи Павлові велетеньський кошик із сирами та пляшкою.
— Мамо? Ти що тут робиш? Ми ж… ми ж не спілкуємось! — Софія застигла з ополоником у руках.
— Не спілкуєтесь ви, а я прийшла познайомити вас із членом сім’ї, — спокійно відповіла мати, проходячи у вітальню так, ніби вона тут господарка. — Джузеппе хотів побачити «тих самих несамостійних дітей», про яких я йому стільки розповідала.
— «Несамостійних»? — спалахнув Павло, закриваючи двері. — Олено Миколаївно, це вже занадто. Ви нас виставили перед іноземцем якимись утриманцями?
— А хіба ні? — вона зняла окуляри й пильно подивилася зятю в очі. — Ти за ці два тижні хоч одну вакансію з кращою зарплатою знайшов? Чи тільки губи дув?
— Sofia, bella! — втрутився Джузеппе, відчувши напругу. Він ламаною англійською та жестами почав пояснювати
— Твій синьйор каже, що я маю танцювати, Софіє, — переклала мати. — А замість цього я слухаю ваші претензії. Знаєте, чому я здала ту квартиру? Бо ви б її перетворили на склад своїх невиправданих надій. Ви б сиділи там і чекали, що я ще й за комуналку платитиму.
— Це неправда! — вигукнула Софія, ховаючи очі. — Ми просто хотіли підтримки…
— Підтримка — це коли тобі дають вудку, а не готову засмажену рибу на золотій тарілці, — відрізала Олена Миколаївна. — Джузеппе приїхав сюди, щоб забрати мене на весілля. В Італію.
Павло мало не впустив пляшку.
— Весілля? Ви виходите заміж? А як же… а як же ми?
— А ви — дорослі люди. І ось мій справжній подарунок. Не ключі, а шанс. Я домовилася з Джузеппе. У нього невелика ферма в Тоскані. Нам потрібні люди, які не бояться роботи. Не менеджери середньої ланки, а ті, хто готовий збирати оливки й вчитися робити масло.
Вона поклала на стіл два авіаквитки.
— Це квитки в один бік? — тихо запитала Софія.
— Це квитки до вашого майбутнього, якщо у вас вистачить сміливості змінити диван на оливковий гай. Там немає «готових квартир». Там є праця. Але через два роки ви заробите на свій власний внесок.
Або… залишайтеся тут і чекайте, поки я повернуся з Рима через десять років. Що оберете?
Джузеппе підморгнув Павлові й поплескав його по плечу.
Софія подивилася на матір, потім на квитки, потім на розгубленого Павла. Сварка, що назрівала, раптом розсипалася, як картковий будинок. Вперше за довгий час вона побачила в очах матері не обов’язок, а вогонь.
— Мамо… — Софія зробила крок вперед і обійняла її. — Ти справді щаслива?
— Я буду щаслива, коли побачу, що мій зять тримає в руках не пульт від телевізора, а садові ножиці, — посміхнулася Олена Миколаївна. — То що, Павле, будемо збирати валізи, чи ти все ще чекаєш на ключі?
Ранок у Тоскані виявився зовсім не таким, як на листівках. Замість ніжного сонця та келиха на терасі, Софію зустрів пронизливий крик півня та гуркіт старого трактора прямо під вікном о п’ятій ранку.
— Павле, вставай… — прогнівила Софія, натягуючи ковдру на голову. — Мені здається, Джузеппе зараз знесе стіну цим своїм гуркотом.
Павло підхопився, розпатланий і злий. Його білі кросівки, які він необачно взув учора, тепер були вкриті рудою тосканською грязюкою.
— Яке «вставай»? П’ята ранку! Ми вчора прилетіли, у мене акліматизація! Де моя кава з пінкою?
В двері наполегливо постукали. На порозі стояв Джузеппе у вицвілому робочому комбінезоні, пахнучи мастилом і міцним еспресо.
— Andiamo! — вигукнув він, широко всміхаючись. — Paolo, Sofia! Olives don’t wait! No espresso for losers, only for workers!
— Що він каже? — прошипів Павло. — Який лозер? Я дипломований менеджер!
— Він каже, що оливки не чекають, а каву треба заслужити, — Софія нарешті вилізла з ліжка. — Мама попереджала, що це не круїз. Збирайся, «менеджере».
Через пів години вони вже стояли посеред безкрайнього схилу. Олена Миколаївна, у солом’яному капелюсі та зі спритністю професійної атлетки, вже розстилала величезну сітку під деревами.
— Мамо, а де автоматика? — запитав Павло, з острахом дивлячись на високу драбину. — Ну, знаєте, якісь струшувачі, комбайни?
— Автоматика — це твої руки, Павлику! — відгукнулася мати, не розгинаючи спини. — Оце гребінець, оце сітка. Береш і «чешеш» гілку, поки всі плоди не впадуть. І дивись під ноги, тут скорпіони іноді пробігають, вони теж люблять ледарів.
— Скорпіони?! — Софія ледь не впустила кошик. — Мамо, ти знущаєшся? Ми приїхали сюди працювати чи виживати в дикій природі?
— Софіє, не ний! — Олена Миколаївна випрямилася й підійшла до доньки. — Ти хотіла квартиру в центрі Києва? Так от, кожна оливкова гілка, яку ти сьогодні обробиш — це один квадратний сантиметр твоєї плитки у ванній. Хочеш митися в комфорті — працюй гребінцем!
— Це рабство! — крикнув Павло, намагаючись вхопитися за драбину, яка загрозливо хиталася. — Я завтра ж купую квитки назад!
— На які гроші, зятю? — єхидно запитала Олена Миколаївна. — Квитки були в один бік. Грошей у вас нуль. Джузеппе платить за результат. Зберете десять мішків — отримаєте вечерю і першу зарплату. Не зберете — будете пити воду з фонтана і гризти черствий хліб.
Джузеппе, який не розумів жодного слова, але відчував інтонацію, підійшов до Павла, дав йому в руки важку ручну вібраційну жердину і плеснув по плечу:
— Він сказав «но паста»? — перепитав Павло з жахом. — Він що, позбавить мене їжі?
— Він сказав, що ти чоловік, Павле. Хоча я в цьому останнім часом почала сумніватися, — мати кинула йому робочі рукавиці.
— Працюй, інакше ввечері будеш дивитися, як ми з Джузеппе їмо лазанью.
Сонце піднімалося все вище. Через три години у Павла тремтіли руки від вібрації машини, а Софія відчувала кожен м’яз у спині, якого раніше, здавалося, взагалі не існувало.
— Знаєш, що… — прохрипіла Софія, витираючи піт з лоба. — Я тепер ненавиджу оливкову олію. Я буду все смажити на салі.
— А я ненавиджу Італію, — прокректав Павло, висипаючи чергову порцію плодів у мішок. — Але знаєш, Соф… Цей старий Джузеппе в сімдесят років бігає швидше за мене. Мені аж соромно стало.
— Соромно? — Софія здивовано подивилася на чоловіка.
— Так. Він на мене дивиться, як на слабака. А я не слабак. Я йому доведу, що українські менеджери можуть накосити олив стільки, скільки він за місяць не бачив.
Олена Миколаївна спостерігала за ними здалеку, попиваючи воду в затінку. Вона бачила, як Павло зціпив зуби й почав працювати вдвічі швидше, і як Софія перестала обтрушувати кожну порошинку з джинсів.
— Бачиш, Джузеппе? — тихо сказала вона італійською. — Трохи «перцю» — і з них таки будуть люди.
— Si, Elena, — посміхнувся той.
Наталія Веселка
