— Мамо, ти зрозумій. Грошей на оренду в мене немає, а ночівлі на кухні й незадоволені погляди чужого дядька мене не влаштовують. Я навіть толком відпочити вдома не можу. Дмитро то голосно вмикає телевізор, то їсть мій йогурт без дозволу. І мені набридло, що він почувається господарем у татовій квартирі.
Валерія спала, уткнувшись носом у тверду подушку. Поруч похрапував Дмитро. Вони почали жити разом рік тому. До цього жінка якось не наважувалася приводити нового чоловіка в квартиру, яка колись належала її колишньому чоловікові. Їхній шлюб з Савелієм розпався через 10 років після заповітного «так», сказаного в РАЦСі. Чоловік з’їхав до матері, а Валерія з семирічною Ідою залишилися в їхній сімейній однокімнатній квартирі.
Розлучилося подружжя аж ніяк не друзями, ледве підтримували стосунки заради дочки. Савелій чесно сплачував аліменти, скидався на подарунки до свят, оплачував літні табори та збори до школи. Коли Іді виповнилося 18, Савелій переоформив на неї ту саму однокімнатну квартиру, де вона жила з матір’ю. Нічого по суті не змінилося, але Валерія його рішення сприйняла в багнети.
— Твій батько просто обожнює тикати мене носом у мої невдачі, — обурилася вона, дізнавшись про плани колишнього чоловіка.
— Тато просто хоче, щоб у мене був дах над головою, — знизувала плечима Іда.
— Якби це було так, то квартира дісталася б нам обом навпіл. Але ні, твій татусь вирішив мені показати, що я нічого не досягла.
Валерія обурювалася близько двох тижнів, потім заспокоїлася. Їх життя жодним чином не змінилося. За кілька років Валерія взагалі залишилася у квартирі повноправною господаркою. Іда перебралася жити до свого нареченого. З’являлася рідко, нічого не вимагала.
Саме тоді у житті Валерії з’явився Дмитро. Спочатку він просто заходив у гості, потім став іноді залишатися з ночівлею, а нещодавно остаточно перевіз свої речі у квартиру жінки.
— Так нам, Лєрочко, зручніше буде, — підбадьорював він. — Я вже в тебе тут порядок наведу.
Валерія зраділа. Вона сподівалася, що нарешті зробить у житлі ремонт. Особливо оновлень потребувала ванна кімната. З Дмитром вони точно впораються. Це не те, що самій кукувати.
Чоловік обжився дуже швидко, звелів познімати зі стін усі картини та фотографії, які йому не сподобалися. Потім діловито порадив застелити диван чимось м’якшим, а ще пожурив за жирні плями на плиті. Ремонт ванної Дмитро робити не поспішав, але щоразу дивувався, як могли до такого стану довести житло.
— Чоловік твій — люблячий татусь, нічого сказати, подарував доньці неліквід. Кімната всього одна, ремонту немає. Плитка ванної не змінена, лінолеум у коридорі потертий, стелі пожовклі. Як так можна?
— Ну так, — зітхала Валерія, відчуваючи ніяковість за своє убоге життя.
Гучний стукіт у двері порушив тишу недільного ранку. Здригнувшись, Валерія розплющила очі й подивилася на годинник. 8:40. Може, підуть? Стук повторився, наполегливий, майже відчайдушний. Прокинувся Дмитро, незадоволено щось пробурмотів і натягнув подушку на голову.
Жінка встала з ліжка, накинула халат і попленталася відчиняти. За дверима стояла Іда.
— Мамо, — голос дівчини здригнувся. — Ми розійшлися.
Вона кивнула на кинуту біля ніг дорожню сумку.
— У сенсі розійшлися? Як? — сплеснула руками Валерія.
— Назавжди. Думаю, що так.
— І ти, виходить, сюди до нас.
Валерія розгублено оглядалася на всі боки. Простір маленької квартирки повільно стискався.
— Він сказав, що йому зі мною нудно, що він втомився від усього, — тремтячим голосом розповідала Іда. — Ми всю ніч сварилися.
— Може, ще помиритеся? — висловила Валерія слабку надію.
— Ні, — похитала головою Іда. — Людина заявила, що я йому набридла, що життя йому зіпсувала. Думаєш, таке можна пробачити?
Цього моменту зі спальні вийшов Дмитро. Він виглядав незадоволеним, навіть сердитим.
— Що за шум так рано? — буркнув чоловік.
— Дімо, тут Іда прийшла, — кинулася пояснювати Валерія. — Вони з Микитою розійшлися й додому повертається.
— Наче доросла вже, а чуть що — так до мамки під крильце. Соромно, мабуть.
Він змірив дівчину незадоволеним поглядом. Валерія з тривогою глянула на дочку, Іда ніколи не була пай-дівчинкою. Характером пішла в батька. Зараз збереться з думками й вижене їх із Дмитром зі своєї квартири. Вона бачила, як дочка скривила обличчя. Ще секунда — і почнеться грандіозна сварка.
— Так, Дімо, ти теж давай не це, — Валерія обережно спробувала згладити ситуацію. — Іди на кухню, чайник став.
Чоловік слухняно пошаркав на кухню, і Валерія проводжала його неприємним поглядом. Схоже, однієї фрази вистачило, щоб розпалити в душі дівчини недовіру. Із самого початку Дмитро не особливо прагнув познайомитися з дочкою своєї обраниці. Навпаки, старанно уникав її. Іда ще жила вдома. Дмитро приходив у гості. І коли дівчина з’являлася на порозі, він зітхав і поспішно йшов.
Валерія пояснювала це його великою скромністю. Вільно приходити в квартиру й навіть переїхати сюди Дмитро наважився лише після того, як Іда з’їхала.
— Давайте поснідаємо, — співуче промовила Валерія, проводжаючи дочку на кухню. — Ти, Ідочко, заспокойся. Ходімо, ходімо.
Сніданок минув ніяково. Дмитро довго розмішував цукор у чашці, вичікувально дивився на співмешканку, потім на її дочку. Не отримавши жодної реакції на свої багатозначні погляди, чоловік узяв чашку й пішов дивитися телевізор.
Іду поселили на кухні. Диванчик там був маленький і дуже незручний. Усю ніч дівчина крутилася, намагаючись знайти положення, у якому б їй удалося трохи поспати. З кожним днем існування в квартирі для всіх трьох ставало нестерпним.
Валерія помічала, як сильно змінюється настрій її чоловіка. Дмитро став затримуватися на роботі, а коли повертався, демонстративно вмикав телевізор на повну гучність. Цим він ніби підкреслював, що є тут хоча б частково, але господарем.
Дочка теж не виглядала задоволеною. Удома їй буквально нікуди було прилягти. Після повернення з роботи вона або закривалася у ванній, або сиділа на кухні. Іноді між всіма траплялися дрібні сварки.
— Знову в душі сиділа, коли тільки встигаєш забруднитися, — обурено питав Дмитро, побачивши, як Іда виходить з ванної.
— Нормальні люди щодня миються, — фиркала у відповідь дівчина.
— Принцеса, вода, між іншим, не безкоштовна. Я в курсі, я свою половину комунальних рахунків оплачую.
Кілька разів Валерія чула, як Дмитро намагається натякнути Іді на переїзд. Дочка удавала, що нічого не розуміє.
— Я не наймався жити в комуналці, — незадоволено кинув він.
Одного вечора Валерія застала Іду, яка сиділа на кухні перед ноутбуком. Дочка задумливо гортала сайт з оголошеннями про здачу житла. Валерія зраділа. Вона давно хотіла натякнути на такий результат. Зрештою, діти повинні жити окремо, будувати своє життя самостійно, вирішувати проблеми, що виникли.
— Я тут подивилася, скільки коштує зняти квартиру, — обережно почала Іда.
Валерія побіжно глянула в екран.
— Непогані варіанти, — кивнула вона.
— Мені теж так здається, — погодилася Іда.
— Ти велика розумниця, — зраділа Валерія. — Така доросла стала, усе розумієш.
— Звичайно, мамо, розумію. Але квартира справді непогана. Думаю, Дмитру буде зручно.
— Дмитру?
— Ну да, — усміхнулася дочка. — Учора він сказав, що не хоче жити, як у комуналці. Я вирішила допомогти з пошуком житла.
— Стривай, — Валерія остовпіла. — Ти шукаєш житло для нас із Дімою?
— Для Дмитра. Він же й не хоче тут жити.
Валерія не на жарт обурилася.
— Він не хоче жити з тобою, розумієш? Ми дорослі люди, нам тісно.
— Мені теж, — кивнула Іда, — але зауваж, я нікого не виганяю.
Валерія глибоко зітхнула, намагаючись угамувати роздратування, що закипало. Іда, вся в свого батька, якщо відчуває силу, починає тиснути.
— Послухай, я ще молода жінка, мені потрібно влаштовувати особисте життя.
— Мені теж, — відповіла Іда.
— А як же Дмитро?
— А що з ним? Йому ніде жити й своє особисте життя ніде влаштовувати.
— Так от же, — Іда показала рукою на екран ноутбука. — Затишна квартира, хороший район. Скільки хочеш — живи, що хочеш — влаштовуй.
Валерія повільно повернулася до дочки й уп’ялася поглядом у її вперте обличчя. Може, жартує? Ні, не схоже.
— Ти справді не розумієш? — уточнила жінка.
— Чому ж? Я все прекрасно розумію.
— Тоді чому б тобі не знайти собі своє житло?
— Але в мене воно вже є.
Іда плеснула довгими віями.
— І що робити? — дивлячись кудись у порожнечу, запитала Валерія.
— Мамо, ти зрозумій. Грошей на оренду в мене немає, а ночівлі на кухні й незадоволені погляди чужого дядька мене не влаштовують. Я навіть толком відпочити вдома не можу. Дмитро то голосно вмикає телевізор, то їсть мій йогурт без дозволу. І мені набридло, що він почувається господарем у татовій квартирі.
— Ах, тато! — Валерія піджала губи. — Може, тоді хтось поживе в тата?
— Не думаю, що тато пустить дядю Діму до себе в квартиру, — задумливо відгукнулася Іда.
— Так, я теж так думаю, — погодилася Валерія.
На шум з’явився Дмитро. Йому стало цікаво, про що співмешканка шепочеться з дочкою. Він зайшов на кухню, нібито попити води. Набрав півсклянки, випив залпом, потім набрав іще.
— Смачно? — незадоволено запитала його Валерія.
— Дуже погана у вас вода, — відповів Дмитро. — Присмак якийсь неприємний. Напевно, тому що труби в домі старі.
Валерія й Іда перезирнулися.
— Бачиш, мамо, усе, як я казала. Дмитру в нас не подобається. Тісно й вода вкрай несмачна.
— Несмачна, — підтвердив Дмитро. — Треба б фільтр купити.
— Краще квартиру, — підказала Іда.
— Кому? — не зрозумів чоловік.
— Вам, дядю Дімо.
Повисло коротке мовчання.
— Думаєш, це так просто? — почервонівши, запитав Дмитро.
— Упевнена, що ні. Набагато простіше жити в чужої й постійно на все скаржитися. Ремонт поганий, я зайва, телевізор маленький, вода знову ж таки несмачна, — розсудила Іда. — Якщо не подобається, то можна переїхати туди, де подобається. Логічно.
Дмитро допив залишки води, поморщився, подумав і вирішив усе-таки вступити в діалог.
— Коли зі мною поруч кохана жінка, мені всі труднощі по плечу. Тобі б теж не завадило знайти такого чоловіка.
— Якого? Без даху над головою?
— Ні, — заперечив Дмитро. — Такого, щоб любив і на руках носив, і до себе забрав.
Іда закотила очі.
— Чому я повинна йти зі своєї власної квартири, у якій жила з самого дитинства? — запитала вона.
— Тому що ти виросла. Знаєш, такий закон природи. Діти виростають і вилітають із гнізда.
— Ви теж виросли?
— А я й вилетів, — знизав плечима Дмитро.
Розмова здавалася Іді безглуздою, але вельми забавною.
— Ви, дядю Дімо, може, й вилетіли, але приземлилися чомусь на наш диван, а не на свій.
Іда глянула на матір. Валерія зосереджено мовчала, здається, навіть про щось думала.
— Сперечатися можна до безкінечності, — задумливо промовила вона. — Треба шукати компроміс.
— Треба тільки його знайти. І взагалі, чи завжди можливий компроміс? — запитала Іда.
Для Валерії ідеальним рішенням став би переїзд Іди. Для Дмитра підсумок суперечки вважатиметься вичерпаним, якщо все закінчиться прямо зараз. Іда хоче якраз за місяць виспатися. От і виходить, що ситуація не дуже.
Вони жили так ще якийсь час, поки Дмитру це не набридло і він часто відлучався, посилаючись на відрядження. Одного разу він зібрав сумку і не повернувся. Іда невдовзі зустріла своє перше кохання й переїхала до нього. Дмитро знайшов собі іншу кохану жінку з житлом побільше й без дітей. Валерія потоваришувала з сусідом, якого раніше не помічала. Він допоміг їй поміняти плитку у ванній і лінолеум у коридорі.
