— Мила, — урочисто за вечерею сповістив Антон, розгортаючи виделку так, ніби це був мікрофон. — Ті гроші, які ми відкладали на ремонт кухні, я мамі віддав на її бизнес. Уже через місяць вона нам їх поверне з відсотками.
Він зробив багатозначну паузу, напевне очікуючи оплесків. Але Галина, яка сиділа навпроти, втупилася в нього так, ніби перед нею виступав не чоловік, а клоун на дитячому ранку.
— Навіть соромлюся запитати: «А який ще бізнес?» — тихо сказала вона.
— Ти тільки уяви, мама вирішила відкрити ферму з розведення равликів. Це ж тренд. Ресторани вже стоять у черзі. Через місяць у нас будуть і гроші, і нові меблі. Навіть для тещи вистачить.
Антон розплився в задоволеній усмішці, прихлюпуючи остиглий борщ. Галина повільно поклала виделку, встала й мовчки пройшла в спальню. За 5 хвилин вийшла в пальті з сумкою через плече.
— А ти це куди? Ніч надворі, — здивувався Антон.
Вона нічого не сказала, просто вийшла й зачинила за собою двері. Антон, нічого не розуміючи, знизав плечима.
— Ну, подумаєш, — образилася, завтра повернеться, охолоне.
Однак ні завтра, ні післязавтра, ні через тиждень Галина так і не повернулася, ніби у воду канула.
Перший день Антон тримався впевнено, дзвонив їй по 10 разів на день, писав у месенджерах: «Галю, ну чого ти ображається? Ти ж знаєш, мама — це святе. Ану відповідай». Виклики йшли, але Галина не відповідала. На повідомлення — теж.
Чоловік почав хвилюватися всерйоз, став дзвонити її подругам.
— Алло, Свєтко, привіт. А Галя випадково не в тебе ночує?
— У мене? — перепитала Свєтка. — Антоне, ти з глузду з’їхав? Я її тиждень як не бачила.
— Танько, привіт. Слухай, а моя дружина тобі не писала, не дзвонила?
— Ні. А що сталося?
— Та нічого. Непорозуміння маленьке. Зникла вона, розумієш?
Так він обдзвонив усіх, кого знав. Подруги й друзі співчутливо хмикали, але допомогти нічим не могли, а може, й просто не хотіли. До чого й схилявся Антон, поступово ображаючись на всіх спільних знайомих. Потім він обдзвонював морги та лікарні. Галини ніде не було. Не з’являлася вона й на роботі. Антон навіть написав заяву в поліцію і двічі їздив на впізнання схожих на неї жінок. Тепер він здригався від кожного телефонного дзвінка й кроків за дверима.
За тиждень Антон помітно схуд, перестав голитися й ходив в одному й тому ж светрі.
Довгоочікуваний дзвінок пролунав аж через місяць після того пам’ятного вечора. Антон взяв телефон. На екрані — Галина.
— Сонечко моє! Ти де, люба? Я тут місця собі не знаходжу.
— Ти, Антоше, не метушися. Не треба, любий. Ти все одно мене вже втратив, — спокійно перебила вона. — Тому не шукай, не потрібно. А твій останній вибрик дуже сильно зіграв мені на руку. Тож дякую тобі за те, що мені не довелося вигадувати привід.
Він завмер.
— Це що означає? Як тебе розуміти?
— Це означає рівно те, що я сказала. Я тебе прошу, збери мої речі й залиш у камері схову на вокзалі. Я їх сама заберу. А ти тільки повідом шифри й номер комірки.
— Галю, ну зачекай ти. Я ж сумував, ночами не спав, хвилювався, зрештою. Ти де була?
— Була там, де мені добре, без тебе і твоїх геніальних інвестицій. І, до речі, гроші мої, які ти зволив матусі віддати на її збиткову, ой, перепрошую, обмовилася вона, равликову ферму. То ти мені їх будь ласкавий, поверни. Та ще й з відсотками, як обіцяв, а то знаєш, як буває з тими, хто слова не тримає. Ну нічого, дізнаєшся. Але, повір, це неприємно.
Почувши це, Антон ледь не випустив телефон.
— Зачекай, з якими ще відсотками?
— Антоне? Ти сам сказав, що мама поверне з відсотками через місяць. Ну от, місяць минув, я тобі дзвоню. Будь ласкавий. Мені мою частку і відсотки. Все, бувай. Номер картки ти знаєш.
І вона відключилася.
Після цього дзвінка Антон сидів на дивані, як у воду опущений, і автоматично чухав потилицю. З одного боку, дружина знайшлася, але з іншого — не просто знайшлася, а виставила рахунок. А з третьої — мама. Але ще питання виникало, де і з ким його дружина. Адже про розлучення вона не заїкалася. Все це було дивно.
Антон ще трохи подумав і поїхав до мами.
— Здрастуй, мамо. Як у тебе справи? Як там наші равлики?
Мама сяяла.
— Ой, Кирюшо, я вже закупила три коробки. Милі такі. Я їм листочки салату ріжу, морквинку тру, такі швидкі, аж око радується.
— Ну, а прибуток коли буде? — обережно запитав він. — Гроші, які ти позичала, коли віддаси?
— Та ти що, сину? Схаменися, який ще прибуток? — здивувалася мати. — Вони ж ростуть, їм тільки місяць. Вони ще зовсім маленькі. Ти, синку, зачекай років п’ять. От тоді й заживемо.
Антон, почувши відповідь, ледь не знепритомнів.
— 5 років? Ну так, це ж серйозна справа. Ресторани не купуватимуть дрібняк. Їм потрібні, знаєш, великі равлики.
Антон зблід.
— Мамо, ну я ж дружині сказав, що все, що я тобі дав, через місяць ти повернеш з відсотками.
Мати засміялася.
— А ти в мене фантазер. Однак. Жодних відсотків, крім цих равликів. Я ще багато речей собі нових накупила. Я зовсім не думала, що ти в мене такий меркантильний. Загалом, я тобі прямо кажу: «Грошей немає. І взагалі йди звідси. Я на тебе образилася».
Антон хотів розповісти матері, що Галина зникла, що він не знає, що робити, але, затаївши образу, просто пішов. Зрозумів: тут його проблеми нікого не хвилюють.
Наступного дня він зібрав речі дружини: валізу, коробку з її улюбленими книжками, плед, колекцію кухлів з котиками — і повіз на вокзал. Усе залишив у камері схову, як і веліла дружина, і написав їй номер комірки. Відповідь прийшла швидко.
«Де гроші?» — писала Галина.
Антон тут же спробував зателефонувати, але вона не відповідала.
«Гроші скоро будуть», — написав він і поплентався додому засмучений.
Щоб зібрати потрібну суму, він пішов до друзів позичати.
— Саньку, виручай, терміново треба.
— Та ти з глузду з’їхав. У мене ж іпотека.
— Пашко, брате, позич триста тисяч гривень.
— Вибач, у мене стільки немає. Я не олігарх.
У підсумку Антон ледве назбирав жалюгідні 100 тисяч і зателефонував дружині. Цього разу вона слухавку взяла.
— Галю, ну давай домовимося. Я можу повернути поки що тільки частину.
— Антоне, — відповіла вона крижаним тоном. — Ти дорослий хлопчик, а дорослі хлопчики відповідають за свої обіцянки. Я чекаю все. І термін тобі — 2 дні з відсотками.
Грошей Антон так і не знайшов. А через тиждень Галина сама призначила зустріч у кафе на розі. Антон прийшов блідий, неголений, з конвертом грошей, а Галина ввійшла — доглянута, гарна, в новій сукні.
— Чудово виглядаєш, — видихнув він.
— Дякую, — відповіла вона, сідаючи. — Свіже повітря, відсутність провальних ідей чоловіка й постійного «мама сказала». Оце все, знаєш, дуже тонізує.
— А я ж сумував, — тихо сказав він.
— Я теж сумувала, — раптом усміхнулася Галина. — За нормальним життям, без сюрпризів.
Вона взяла конверт, перелічила, похитала головою.
— Тут не вистачає, багато не вистачає.
— Я знайду, знайду, — пообіцяв Антон. — Усе тобі віддам з відсотками, як ти хочеш. Тільки повернися.
Галина уважно на нього подивилася.
— Антоне, я подумаю, але запам’ятай одне. Якщо ще раз побачу, що ти вкладаєш наші гроші в мамині стартапи, то равлики ці будуть не в акваріумі, а в іншому місці.
Він хотів ще запитати, де вона живе, де пропадала, але вона встала й пішла, залишивши його сидіти з відкритим ротом і не дуже гарними думками в голові.
Минуло ще 2 місяці. Антон напружився, але повернув дружині все до копійки. Позичав, підробляв, навіть продав свій велосипед. Зрештою Галина погодилася повернутися, але з однією умовою.
— Тепер у нас буде сімейний бюджетний комітет. Я голова, а ти секретар. Матуся твоя зі своїми равликами йде лісом.
Антон зітхнув, але погодився, бо зрозумів: втратити дружину вдруге набагато важче, ніж сваритися з мамою.
А равлики? Равлики досі жили в його матері. Вона щоразу, коли дзвонила, захоплено доповідала: «Антоше, у мене така краса. Равлик Машенька виріс на цілий міліметр».
Антон слухав маму, зітхав і йшов на кухню. А там уже повним ходом господарювала Галина. І саме на цій кухні, відремонтованій не завдяки інвестиціям, а завдяки її залізній волі, вони знову вчилися жити разом. На запитання чоловіка, де вона була весь цей час, Галина, сміючись, відповіла:
— На дачі була, була б там і довше, тільки літо закінчилося, а ти навіть не схаменувся.
