У маленькому містечку на околиці Карпат, де гори шепотіли стародавні таємниці, а люди жили за правилами, які передавалися з покоління в покоління, жила родина Коваленків.
Голова сім’ї, Петро, був міцним чоловіком середніх років, який працював на місцевій фабриці з деревообробки. Його дружина, Марія, була жінкою з гострим язиком і ще гострішим поглядом на життя.
У них було двоє дітей: старша дочка Оксана, 18-річна студентка, яка мріяла про велике місто, і молодший син Андрій, 12-річний пустун, який обожнював футбол і пригоди в лісі.
Родина жила в старому дерев’яному будинку, оточеному садом, де цвіли яблуні навесні, а восени падали золоті листя.
Марія була відомою в містечку своєю балакучістю. Вона працювала в місцевій крамниці, де щодня зустрічала сусідів, подруг і випадкових покупців.
“Язик – це мій інструмент,” – жартувала вона іноді з подругами. Але насправді її слова часто були як гострі: вони різали правду на шматки, додаючи туди вигадки, щоб історія звучала цікавіше.
“Люди люблять чутки, як кішки сметану,” – казала вона собі, не усвідомлюючи, що кожне слово копає яму глибше.
Одного сонячного ранку, коли осінь вже золотила листя, Марія стояла за прилавком і розмовляла з пані Галиною, сусідкою з сусідньої вулиці.
– Ой, Галино, чула ти про сестру мого Петра? Про Ірину? – прошепотіла Марія, озирнувшись, ніби хтось міг підслухати.
– Ні, а що там? – зацікавилася Галина, нахилившись ближче, тримаючи в руках пакет з борошном.
– Кажуть, вона з тим своїм новим чоловіком… ну, ти розумієш. Він молодший за неї на десять років! І не просто так – чула від куми, що він гравець, азартний. Гроші програв, а тепер Ірина позичає в родичів. Петро вже натякав, що не дасть ані копійки!
Галина ахнула, прикриваючи рот рукою.
– Та ти що? Бідна Ірина! А я думала, вона щаслива після розлучення з тим любителем оковитої.
– Щаслива? Ха! – пирхнула Марія. – Вона завжди була легковажною. Пам’ятаєш, як у школі крутила з хлопцями? А тепер от – яма за ямою. Але ти ж мовчи, Галино, це між нами.
Звичайно, Галина не мовчала. До вечора чутка облетіла половину містечка. Марія повернулася додому втомлена, але задоволена. Вечеря була готова: борщ з пампушками, як любив Петро.
– Петре, як день минув? – запитала вона, сідаючи за стіл.
Петро, втомлений після зміни, буркнув:
– Нормально. А в тебе? Знову пліткувала з усіма?
– Ой, та що ти! Просто розмовляла. Люди питають, як справи в родині.
Оксана, яка сиділа з телефоном у руках, закотила очі.
– Мамо, ти завжди кажеш “просто розмовляла”, а потім половина містечка знає наші секрети.
– Які секрети? – обурилася Марія. – Я нічого поганого не кажу. Просто ділюся новинами.
Андрій, жуючи пампушку, втрутився:
– Мамо, а правда, що тітка Ірина з якимось хлопцем, який грає в карти?
Марія завмерла з ложкою в руці.
– Звідки ти це взяв, малий?
– Від хлопців у школі. Кажуть, їхні мами розповідали.
Петро підняв брови.
– Маріє, це твоя робота?
– Та ні! – заперечила вона. – Може, хтось інший…
Але в глибині душі Марія знала, що це її слова. Вона не думала, що чутка пошириться так швидко.
Ірина, сестра Петра, жила в сусідньому селі. Вони не були близькими, але родинні зв’язки тримали їх разом на свята. Ірина недавно вийшла заміж удруге, за чоловіка на ім’я Василь, який справді був молодшим.
Але про азартні ігри Марія вигадала – почула від когось про якогось знайомого і приліпила до Василя, щоб історія була соковитішою.
Наступного дня все ускладнилося. Петро отримав дзвінок від Ірини.
– Брате, що це за нісенітниці? – кричала вона в трубку. – Чому весь світ думає, що мій Василь – гравець і жебрак? Хто це розпустив?
Петро здивовано відповів:
– Ірино, я не знаю. Може, плітки.
– Плітки? Твоя Марія! Я знаю її язик! Вона завжди мала на мене зуб. Пам’ятаєш, як на весіллі вона сказала, що я “занадто легковажна” для шлюбу?
Петро зітхнув і поклав трубку. Ввечері він повернувся додому похмурий.
– Маріє, Ірина дзвонила. Каже, що ти розпустила чутки про Василя.
Марія почервоніла.
– Я? Та я тільки з Галиною поділилася! І то не все правда…
– Не все? То значить, частина – брехня? – Петро стукнув кулаком по столу. – Ти розумієш, що копаєш яму не тільки їй, а й нам? Тепер Ірина не хоче приїжджати на Різдво. Діти її не побачать!
Оксана, яка слухала з кімнати, вийшла.
– Тато має рацію, мамо. Твій язик – як лопата. Копаєш і копаєш, а потім ми всі падаємо в ту яму.
Марія образилася.
– Ви всі проти мене! Я тільки хотіла… ну, розважити розмову. Що поганого в тому, щоб поділитися новинами?
Андрій, граючись м’ячем, додав:
– Мамо, а якщо б хтось про тебе таке сказав? Наприклад, що ти крадеш з крамниці?
– Андрію! – вигукнула Марія. – Не смій!
Але слова сина зачепили. Тієї ночі Марія не спала. Вона згадувала, як у дитинстві її мати казала: “Найглибшу яму людина копає собі своїм язиком.” Тоді вона не розуміла, але тепер…
Минув тиждень. Чутка росла, як снігова куля. У крамниці покупці перешіптувалися, дивлячись на Марію. Одна жінка навіть запитала прямо:
– Маріє, а правда, що сестра твого чоловіка в боргах? Може, їй допомогти?
Марія мусила посміхатися і заперечувати, але всередині кипіла. “Це я сама винна,” – подумала вона.
Тим часом у родині напруга росла. Оксана уникала матері, проводячи більше часу з подругами. Одного вечора вона сказала:
– Мамо, я не хочу жити в такому будинку, де слова – як яма. Я поїду до бабусі на вихідні.
Петро підтримав дочку.
– Добре, Оксано. А ти, Маріє, подумай над своїми словами. Ірина – моя сестра. Ти образила не тільки її, а всю родину.
Марія залишилася одна з Андрієм. Хлопчик дивився на неї сумно.
– Мамо, чому ти так робиш? Тітка Ірина добра, вона мені завжди цукерки привозить.
– Я знаю, синку, – зітхнула Марія. – Я… помилилася.
Але яма глибшала. Через кілька днів до крамниці зайшла сама Ірина. Вона була розлючена, з червоними очима.
– Маріє! – крикнула вона з порогу. – Ти думаєш, я не знаю, хто це розпустив? Василь – чесний чоловік, він працює на будівництві, а не грає в карти! Ти вигадала все, щоб мене принизити!
Покупці завмерли. Марія стояла за прилавком, як укопана.
– Ірино, заспокойся. Це не я…
– Не ти? А хто? Галина сказала, що від тебе чула! І ще половина села! Ти завжди заздрила мені – бо я вийшла заміж вдруге, а ти сидиш з Петром, як у клітці!
Слова Ірини вдарили, як ляпас. Марія відчула, як сльози навертаються на очі.
– Заздрю? Та я рада за тебе! Просто… слова вирвалися.
Ірина підійшла ближче.
– Слова? Твій язик викопав яму для нас обох. Тепер Василь думає розлучатися, бо чутки дійшли до його роботи. Дякую тобі, “сестро”!
Ірина вибігла, грюкнувши дверима. Марія сіла на стілець, ховаючи обличчя в руках. Власник крамниці, пан Степан, похитав головою.
– Маріє, ти сама собі ворог. Іди додому, візьми вихідний.
Вдома Марія плакала. Петро повернувся рано і знайшов її в кухні.
– Що сталося? – запитав він м’яко.
– Ірина приходила. Кричала на мене при всіх. І вона права… Я викопала цю яму своїм язиком.
Петро сів поруч.
– Так, права. Але ти можеш виправити. Поїдь до неї, вибачся.
– А якщо не пробачить?
– Тоді принаймні спробуєш. Родина – це не тільки слова, а й вчинки.
Наступного дня Марія зібралася з духом. Вона взяла кошик з домашніми пиріжками і поїхала до села Ірини. Дорога була довгою, і весь час Марія репетирувала слова.
Коли вона постукала в двері, відкрив Василь – молодий, усміхнений чоловік.
– Маріє? Що ти тут робиш?
– Хочу поговорити з Іриною. Будь ласка.
Ірина вийшла, скрестивши руки.
– Чого прийшла? Ще чуток накидати?
Марія опустила очі.
– Ні. Прийшла вибачитися. Я була легковажна. Вигадала про тебе і Василя, бо… ну, люблю пліткувати. Але це боляче. Я не думала, що слова можуть так ранити.
Ірина мовчала довго.
– Ти знаєш, скільки проблем ти наробила? Василь мало не пішов.
Василь втрутився:
– Ірино, дай їй сказати.
Марія продовжила:
– Я розумію. Моя мати казала: “Найглибшу яму копаєш собі язиком.” І я в неї впала. Але я хочу виправити. Ось пиріжки, мої улюблені. І обіцяю – більше жодного слова погано про вас.
Ірина зітхнула.
– Добре, Маріє. Заходь. Поговоримо.
Вони сіли за стіл. Марія розповідала, як чутка повернулася до неї, як родина відвернулася.
– Оксана мало не поїхала, Андрій сумний, Петро мовчить. Я сама себе покарала.
Ірина кивнула.
– Я теж не свята. Пам’ятаєш, як я про тебе казала, що ти “занадто правильна”? Ми обидві копали ями.
Василь посміхнувся.
– Жінки, ви як сестри – сваритеся, але миритеся. Давайте чай пити.
Вони розмовляли довго. Марія дізналася, що Василь справді грає в карти – але тільки в дурака з друзями, не на гроші. Чутка була перекручена.
– Бачиш, як слова міняють правду? – сказала Ірина.
– Так. Обіцяю стримуватися.
Коли Марія повернулася додому, родина чекала.
– Ну як? – запитав Петро.
– Ми помирилися. Ірина пробачила.
Оксана обійняла матір.
– Молодець, мамо. Я пишаюся.
Андрій додав:
– А пиріжки принесла?
Всі засміялися.
Минув час. Марія змінилася. У крамниці вона все ще розмовляла, але тепер слова були обережні.
Одного разу Галина запитала:
– Маріє, чула про сусідів?
– Ні, і не хочу. Краще розкажи про своїх онуків.
Містечко помітило зміну. Родина Коваленків стала ближчою. На Різдво Ірина з Василем приїхали, і за столом лунали сміх і історії – добрі, без отрути.
Марія дивилася на всіх і думала: “Я вибралася з ями. Але більше не копатиму.”
Історія ця стала легендою в родині. Андрій, коли виріс, розповідав своїм дітям: “Пам’ятайте, дідусь казав – язиком можна будувати мости або копати ями. Вибирайте мости.”
А Оксана, ставши журналісткою, писала статті про силу слів. “Найглибша яма – та, яку ми копаємо самі,” – цитувала вона матір.
Так, у тихому містечку серед гір, родина навчилася, що слова – це не просто повітря, а інструмент, який може руйнувати або зцілювати. І Марія, яка колись копала найглибшу яму, стала тією, хто засипала її любов’ю та мовчанням, коли треба.
Валентина Довга
