В маленькому містечку, де нові будинки виростали лише на околицях, жила жінка на ім’я Марія. Вона була типовою українською матір’ю: міцна, як дуб, з руками, загартованими роботою на городі, і серцем, повним турботи, яка часто перетворювалася на докори.
Її донька, Оксана, тридцяти двох років, була повною протилежністю: сучасна, незалежна, з дипломом економіста і роботою в IT-компанії, яка дозволяла їй працювати віддалено.
Оксана мріяла про спокійне життя подалі від міського галасу, тому вирішила шукати будинок у селі неподалік. Але Марія з цим не погоджувалася.
Того сонячного осіннього дня Оксана приїхала до матері з новинами. Вона знайшла старенький будиночок у сусідньому селі – з великим садом, де можна було посадити яблуні, і видом на ліс.
“Це буде мій рай,” – подумала вона, сідаючи за кухонний стіл у материній хаті. Марія, як завжди, поралася біля плити, варивши борщ, і вже з першого погляду зрозуміла, що донька принесла “погані” новини.
“Ну, розказуй, що там у тебе? Знову ті твої ідеї про село? – почала Марія, не відриваючись від каструлі. – Ти ж знаєш, що я про це думаю. Якби ти знайшла собі нормального чоловіка, ти була б як сир у маслі, не шукала хату в селі, а вибирала квартиру в новобудовах. А тепер задовольняйся вже тим, чим є!”
Оксана зітхнула. Ці слова вона чула вже сотні разів. “Мамо, ну що ти знову? Я не шукаю чоловіка, бо не хочу. Мені добре самій. А будинок у селі – це моя мрія. Там тихо, свіже повітря, і я зможу працювати без шуму міста.”
Марія різко повернулася: “Добре самій? Ой, дитинко, ти що, з глузду з’їхала? У твої роки я вже мала тебе на руках і твого батька, царство йому небесне. А ти?
Сидиш за комп’ютером цілими днями, а ввечері – одна в квартирі. Якби ти знайшла нормального чоловіка, як от сусідка Галя – її донька вийшла за інженера, тепер живуть у новій квартирі в Києві, з балконом і видом на Дніпро. А ти? Шукаєш якусь халупу в селі, де навіть інтернету нормального немає!”
Оксана спробувала заперечити: “Мамо, інтернет там є, я перевірила. І Галя з чоловіком – то їхнє життя. Я не хочу жити в новобудові, де стіни тонкі, а сусіди сваряться через парковку. Мені потрібен простір, сад, щоб собаку завести.”
Марія поклала ложку і сіла навпроти, її очі блищали від обурення. “Собаку? Ой, Оксано, ти мене зведеш. Якби ти мала чоловіка, він би тобі той сад зробив, і собаку вигулював, і все на світі. Пам’ятаєш твою подругу Іру? Вона теж була така незалежна, як ти.
“Я сама, я сама!” – казала. А тепер? Вийшла за того хлопця з банку, мають двокімнатну в новому районі, і вона як королева. Не шукає хати в селі, бо чоловік все влаштував. А ти? Задовольняйся тим, що є – старою хатою з протікаючим дахом. І хто тобі той дах полагодить? Я? У мої роки?”
Оксана відчула, як у ній закипає гнів, але стрималася. Вона знала, що мати каже це з любові, але ці докори вже набридли.
“Мамо, я не Іра. І не Галя. Я – Оксана. І я можу полагодити дах сама, або найняти майстра. Чому ти завжди порівнюєш мене з іншими? Чому не можеш просто порадіти за мене?”
Марія похитала головою, ніби Оксана сказала щось абсурдне. “Порадіти? За що? За те, що моя єдина донька буде жити одна в селі? Якби ти знайшла нормального чоловіка, ти б не мучилася з тими майстрами. Він би все зробив.
Пам’ятаєш, як твій батько мені хату будував? Руками, цеглину за цеглиною. А тепер чоловіки – ледачі, але нормального знайти можна. От, наприклад, той Петро з нашого двору. Він інженер, добре заробляє, і самотній. Чому ти з ним не познайомишся?”
Оксана розсміялася, але сміх вийшов гірким. “Петро? Той, що п’є щовечора? Ні, дякую. Я не шукаю чоловіка, щоб він мені дах лагодив. Я шукаю щастя. А щастя для мене – це той будиночок у селі.”
Марія встала і почала ходити по кухні, жестикулюючи руками. “Щастя? Ой, дитинко, ти ще молода, не розумієш. Щастя – це коли є хтось поряд, хто тебе підтримає. Якби ти мала чоловіка, ти б жила як у Бога за пазухою. Не шукала б ту халупу, а вибирала квартиру в новобудовах – з євроремонтом, з ліфтом, з охороною. А тепер? Задовольняйся тим, що є – комарами влітку і снігом по коліна взимку. І хто тобі дорогу розчистить? Чоловік би розчистив!”
Оксана вирішила змінити тактику. “Добре, мамо, розкажи мені, як ти знайшла тата. Може, я щось корисне візьму.”
Марія сіла назад, її обличчя пом’якшало від спогадів. “Ой, то було давно. Мені було дев’ятнадцять, йому – двадцять два. Зустрілися на танцях у клубі. Він був високий, сильний, з фабрики. Запросив мене на танець, і все – закохалася.
Через рік одружилися. Він мені все робив: хату будував, город копав, мене на руках носив. А ти? Ходиш на ті свої побачення в інтернеті, а нічого не виходить. Якби ти шукала нормального, як я, то вже мала б сім’ю. Не сиділа б тут і не розказувала про село.”
“Мамо, часи змінилися. Тепер жінки самі можуть все. Я заробляю добре, чому мені потрібен чоловік, щоб бути щасливою?” – заперечила Оксана.
Марія махнула рукою. “Змінилися? Ой, не сміши мене. Жінки завжди потребували чоловіків, і навпаки. Подивися на тітку Олю – вона теж була незалежна, вийшла заміж у тридцять п’ять, тепер шкодує, що не раніше. Діти дорослі, чоловік – золотий, живуть у новій квартирі в Львові. А якби не вийшла? Сиділа б одна, як ти плануєш.
Оксана відчула, як розмова заходить у глухий кут. Вона встала і пішла до вікна, дивлячись на вулицю, де сусіди поралися в городах. “Мамо, а якщо я скажу, що вже зустрічалася з кимось? Але не склалося.”
Марія оживилася. “З ким? Розказуй! Чому не склалося? Може, він був не нормальний?”
Оксана зітхнула. “Його звали Андрій. Працював у банку. Гарний, розумний. Але він хотів, щоб я переїхала до нього в Київ, в новобудову. А я не хочу міста. Хочу село.”
Розмова тривала годинами. Марія згадувала всіх знайомих, хто “вдало” вийшов заміж, Оксана намагалася захищатися. “Мамо, а пам’ятаєш, як ти сама скаржилася на тата? Він пив, сварився.”
Марія нахмурилася. “То було, але він був нормальний чоловік. Підтримував сім’ю. А ти? Одна будеш старіти в тому селі.”
Оксана вирішила розповісти історію зі свого життя, щоб показати матері іншу сторону. “Добре, мамо, послухай. Коли я була в університеті, зустрічалася з хлопцем на ім’я Сергій. Він був “нормальним” – з хорошої сім’ї, з планами на майбутнє.
Але він контролював мене: куди йду, з ким говорю. Я втекла від нього. Потім був Віталій – добрий, але ледачий, не хотів працювати. А останній, Андрій, – хотів мене змінити. Чому я маю мінятися заради чоловіка?”
Марія слухала, але не здавалася. “Бо шлюб – це компроміс. Якби ти знайшла нормального, не ледачого, не контролюючого, то все було б добре.
Подивися на двоюрідну сестру Наталю – вийшла за лікаря, тепер у них будинок у передмісті, не в селі, а з усіма зручностями. Діти, машина, все. А ти? Шукаєш хату в глушині. Якби мала чоловіка, вибирала б квартиру в новобудовах, з басейном і спортзалом. А тепер задовольняйся тим, що є – курми і коровами.”
Оксана розсміялася. “Курми? Мамо, я не планую ферму. Просто сад і спокій.”
Але Марія не зупинялася. Вона розповідала історії з життя сусідів, родичів, навіть з телевізора. “Ой, вчора дивилася серіал – там дівчина така ж, як ти, незалежна. Знайшла чоловіка – і щаслива. Квартира в центрі, все на світі.”
Оксана намагалася перевести розмову. “Мамо, а якщо я знайду чоловіка в селі? Фермера якогось.”
Марія жахнулася. “Фермера? Ой, ні! Нормальний чоловік – це з міста, з освітою, з грошима. Не фермер, що в багні копирсається. Якби ти шукала в місті, мала б все.”
Розмова тривала до вечора. Оксана розповідала про свої мрії: “Я хочу писати книгу, гуляти лісом, не сидіти в бетоні.”
Марія відповідала: “З чоловіком ти б писала книгу в затишній квартирі, не в селі з мишами.”
Нарешті, Оксана встала. “Мамо, я люблю тебе, але це моє життя. Я куплю той будинок.”
Марія зітхнула. “Купуй. Але пам’ятай мої слова. Якби знайшла нормального чоловіка…”
Історія не закінчилася там. Через місяці Оксана оселилася в селі, а мати приїжджала в гості, продовжуючи докори. “Дивися, дах протікає. Чоловік би полагодив.”
Але Оксана знайшла щастя. Вона завела собаку, посадила сад, і навіть зустріла сусіда – не “нормального” за стандартами матері, але доброго.
Марія, побачивши це, почала менше докоряти. “Може, він і нормальний,” – сказала якось.
Але докори не зникли повністю. “Якби вийшла за нього раніше…”
Галина Червона
