— Мамо, ти приготувала мені одяг до школи?
Яна зайшла до маминої кімнати, озираючись навколо.
— Так, усе висить на вішаку.
— Угу, — кивнула донька й зачинила за собою двері.
«Навіть дякую не сказала», — подумала Ніна. Вона глянула на годинник і майже підскочила з дивана. Чоловік скоро повинен повернутися з роботи — час готувати вечерю. У ліжечку заплакала молодша донька. Вона вдень ніяк не могла заснути, тож увесь режим збився. І тепер, коли Анюта прокинулася, було зрозуміло: капризуватиме весь вечір.
— Ну що, Анютко, — м’яко промовила Ніна, усміхаючись. — Прокидайся, підемо зараз гратися.
Поставивши манеж на кухні, вона взялася до приготування вечері, поглядаючи на дівчинку.
— Мамо, мені п’ятсот гривень потрібно, — вскочила Яна на кухню. — Завтра в подруги день народження, куплю їй подарунок.
— Зараз перекину, — сказала Ніна, помішуючи овочі.
— Ага.
— А дякую?! — не витримала мама.
— Дякую, — буркнула Яна й з кислим виглядом залишила кухню.
Коли старша донька вступила в підлітковий вік, її характер ніби остаточно зіпсувався. У мамі вона бачила лише обслугу та банкомат. Але Ніна вперто вірила: у душі Яна добра й чуйна, просто важкий період. Невдовзі повернувся чоловік. Привітавшись з усіма, він одразу сів за комп’ютер.
— Ідіть вечеряти, — покликала Ніна, відчуваючи, як накочується втома. Анюта все ніяк не заспокоювалася.
Усі мовчки сіли за стіл. Чоловік і старша донька дістали телефони й уткнулися в них, а молодша продовжувала хникати та просилася на руки. Ніна майже не могла поїсти.
— Я, до речі, завтра з хлопцями в бар іду. Щось вип’ємо, футбол подивимось, — промовив Микола.
— А я ввечері до подруги, — додала Яна. — Вона не святкує, просто посидимо компанією.
Ніна тяжко зітхнула. Звісно, про її плани ніхто навіть не поцікавився. Вона теж із радістю кудись би пішла… та хто ж залишиться з Анютою?
— Гаразд, — тихо сказала жінка, відповідаючи одразу обом. Хоча, схоже, відповідь нікому й не була потрібна. Просто поставили перед фактом — от і все.
До вечора Ніна зовсім занедужала. Але була певна: просто перевтомилась. Уклавши Аню на ніч, жінка лягла й сама миттю заснула. А вранці зрозуміла, що сталося: вона захворіла. Ніна не хворіла дуже давно. І вже відвикла від того, як це неприємно. Коли спробувала щось сказати — горло обпекло болем. Голова тріщала, тіло ломило.
Вона насилу знайшла градусник — майже тридцять дев’ять.
— Чудово, — прошепотіла Ніна.
Чоловік і старша донька вже прокинулися: він збирався на роботу, вона — до школи. Анюта, на щастя, ще спала. Ніна тільки-но прилягла, як у кімнату зайшов Микола.
— А де сніданок? — невдоволено спитав він.
— Я хвора… Приготуйте самі, будь ласка, — хрипко вимовила жінка.
— Ясно… — протягнув чоловік.
Поки Микола й Яна збиралися, Ніна ніяк не могла заснути. Здавалося, вони навмисно ходять голосніше, ніж зазвичай. І щойно вони пішли, а жінка потроху почала провалюватися в рятівну дрімоту — прокинулася Анюта. Вона сама їсти не могла, тому Ніна, ковтнувши пігулки, рушила на кухню.
Ті пів дня з малою тягнулися нескінченно. Хотілося спати, очі різало, голова пульсувала. Повернувшись зі школи, Яна обурено вигукнула:
— Мамо, а чому ти не приготувала обід?
— Яночко, я дуже зле почуваюся. Приготуй щось сама… І погуляй, будь ласка, з Анютою хоча б годинку. Я трошки приляжу.
— Я не можу! — обурилася старша. — Я готуюсь до дня народження!
— Яно, мені справді зле. А бабуся поїхала, допомогти нікому.
— Мамо, я не просила тебе народжувати! Розбирайся сама! — кинула дівчина й пішла.
У Ніни всередині все закипіло. Вона ж для доньки робила абсолютно все: готувала, прибирала, прала, купувала будь-які забаганки. Не сварила за оцінки. Не тиснула. Не вимагала. І що отримала взамін?
Жінка стрималася, щоб не заплакати. Вона робила по дому, що могла, проте готувати їсти і прибирати у неї не вистачало сил. Ніна більше часу приділяла Ані, і поки та гралася, жінка лежала на ліжку поруч. Наступного дня ситуація повторилася і жінка не приготувала, ані обід, ані вечерю. Довелося чоловіку брати ініціативу у свої руки. Він замовив піцу. На третій день — зварив пельмені. Потім — замовив суші. Виявилося, грошей пішло значно більше, ніж коли готувала жінка. На наступний день, чоловік сам пішов у магазин по продукти, але вся сім’я вечеряла яєшнею та макаронами, які зварила Яна…
Минуло кілька тижнів. Ніна поступово поверталася до звичного ритму — але вже не тієї жінки, що раніше. Вона стала спокійнішою, стриманішою, і в її очах з’явилася якась нова впевненість. Вона ніби виросла внутрішньо — перестала виправдовувати всіх довкола й навчилася захищати себе. Жінка багато лежала, коли хворіла й думала про своє життя. Частину обов’язків брали на себе чоловік і донька, особливо тоді, коли Ніні було зовсім важко.
Поступово ситуація в сім’ї стала змінюватися. Микола приходив з роботи раніше, сам брався за покупки, інколи навіть без нагадувань мив посуд. Яна теж стала уважнішою: вечорами питала, чи не допомогти з Аньютою, і вже не кидала речі де попало. Ніна бачила всі ці зміни, але не поспішала удавати, що все повернулося як раніше.
Одного вечора, коли Анютка спала, а Яна вчила уроки у своїй кімнаті, Микола підійшов до Ніни. Він довго мовчав, збирався з думками, а потім тихо сказав:
— Дякую тобі за цей місяць. Ти нам очі відкрила. Ми просто звикли, що ти все для нас робиш і не помітили, як тобі важко. Вибач, Ніно.
Він простягнув руку й обережно торкнувся її пальців. Ніна не відсмикнула руку — і цього було достатньо. З того дня в їхньому домі стало більше рівноваги. Ніна перестала усе робити за всіх. А Яна й Микола більше не сприймали її турботу як щось само собою зрозуміле. Не можна сказати, що вони раптом стали ідеальною родиною — такого не буває. Інколи хтось знову намагався звалити на Ніну зайве, інколи вона сама піддавалась старим звичкам. Але тепер вона знала, що має право сказати «ні», а вони знали, що краще її не доводити.
І коли через якийсь час Яна принесла мамі нову блузку, акуратно складену й випрану власними руками, і соромливо сказала: «Мамо, давай я сьогодні допоможу тобі з Анею», — Ніна лише усміхнулася. Вона зрозуміла, що її маленька «війна» не була марною. І що інколи, щоб сім’я стала міцнішою, треба вчасно показати, що мама теж людина — зі своїми межами, втомою й правом на допомогу. А головне — що в цій родині її тепер точно чують. І це для Ніни було справжнім щастям.
