— Мамо, я не розумію, чому ти пручаєшся. Ти ж ніколи не займалася дачею — все робив батько, а ти тільки прогулювалася й квіточки нюхала. Навіщо тобі ця дача зараз? Ми з Костею якось були там. Де розкішні кущі троянд, які саджав тато? Де лілії? У тебе на клумбах тільки найпростіші квіти, які не потребують особливого догляду.
— Дашо, я вже вам з Костею казала — зараз я не хочу продавати дачу. Чому ви так наполягаєте на цьому? Це все-таки пам’ять про вашого батька. А квіти я посадила ті, за якими зможу доглядати сама. Так, це не троянди, але, щоб було красиво, я спеціально добирала квіти так, щоб усе літо клумби були яскраві, — пояснила їй мати.
— Мамо, я не знаю, чому тато за заповітом залишив усе тобі: і квартиру, і дачу, і машину, але, мені здається, ти повинна була сама виділити нам з Костею якусь частину спадщини. Це було б справедливо, — продовжувала виговорювати матері Дар’я. — Ви й у дитинстві нас особливо не балували. Деякі мої однокласники, у яких у сім’ї було набагато менше грошей, щороку відпочивали з батьками за кордоном, а ми за весь час тільки двічі їздили на море. А решту часу проводили на дачі. Ми своїх дітей намагаємося не обділяти, вони вже купалися і в Червоному, і в Середземному морі.
Останні слова Дар’я промовила з гордістю, вона явно хотіла дорікнути батькам і показати, що вони з братом не шкодують нічого для своїх дітей.
— Так, ваш батько добре заробляв, та й я теж непогано. Відкрию тобі секрет: я дуже хотіла проводити літні відпустки на морі, але ваш батько любив свою дачу. Пам’ятаєш, як він ранньою весною запасався насінням різних квітів, як доглядав за кущами троянд? А з якою турботою готував до зими цибулини лілій та гладіолусів — він панькався з ними, як із немовлятами! — вигукнула Олена Миколаївна.
— А ми в цей час купалися в місцевій річці, а не в морі, — вставила Даша.
— Ви не були обділені ні увагою, ні матеріально. Костя займався у спортивних секціях, ти — бальними танцями. Це теж коштувало грошей. Крім того, ми оплатили навчання в університеті спочатку Кості, потім тобі. І на весілля кожен із вас отримав суму, яка дозволила одразу взяти квартиру в іпотеку. Я вважаю, що це чимало. Поки ваші діти були маленькі, вони всі канікули проводили з нами на цій дачі, і вас це влаштовувало. А тепер ви вимагаєте її продати.
— Ти ж знаєш, у Кості Христина вступатиме наступного року, а в нас з Льошею — Антон за два роки. Діти обрали престижні спеціальності, потрібні гроші на заняття з репетиторами. Якщо продати дачу й поділити гроші, то нам якраз вистачить — ми вже прикинули, — Даші здалося, що мати здається, і вона стала присвячувати Олену Миколаївну в подробиці їхнього з братом плану.
— А коли в Кості підросте Артем, а в тебе Соня, вам здасться, що мені цілком вистачить однокімнатної квартири, а цю трикімнатну квартиру можна продати й оплатити навчання других дітей, — сказала Олена Миколаївна.
По тому, як почервоніла дочка, вона зрозуміла, що не дуже помилилася у своїх припущеннях.
— Знаєш, Дар’є, ми з вашим батьком не планували оплачувати навчання внуків і не заклали коштів на ці цілі. Мені здається, що і Костя з Юлею, і ви з Льошею маєте вирішити ці питання самі.
Даша пішла, а Олена Миколаївна сиділа й розмірковувала, де вони з чоловіком припустилися помилки, чому дорослі діти продовжують вважати, що батьки їм усе ще щось винні. Так, вони піклуються про своїх дітей, а про те, що батьки потребують їхньої турботи, навіть не думають.
Під час останнього візиту до лікаря в Олени Миколаївни запідозрили неприємний діагноз і запропонували пройти обстеження. Вона зателефонувала своїй молодшій сестрі Ліді, яка жила в столиці й останні двадцять років працювала в одному з таких профільних медичних центрів. Ліда веліла приїжджати, не відкладаючи.
Сестра жила сама у двокімнатній квартирі, з чоловіком вона розлучилася давно, а дітей у неї не було. Тому Олена Миколаївна знала, що вона нікого не стиснить, і за два дні вже була у Києві. Діагноз, на жаль, підтвердився, але лікарі заспокоїли Олену Миколаївну:
— Якщо розпочати лікування просто зараз, то прогнози сприятливі.
Повернувшись додому, вона одразу лягла в стаціонар. Щоб не чекати по кілька тижнів черги на потрібні обстеження та процедури, Олена Миколаївна віддала перевагу приватній клініці. Гроші на лікування поки що були. А якщо закінчаться, от тоді вона й планувала продати дачу.
Після стаціонару їй було призначено амбулаторне лікування, і наприкінці літа Олена Миколаївна поїхала на дачу. Народу в селищі було мало, батьки з дітьми вже перебиралися в місто й готувалися до школи.
Виходячи з дому в сад, Олена Миколаївна насолоджувалася тишею і спокоєм. Дні останнім часом стояли сонячні, але не спекотні — відчувалося наближення осені. Клен, що pic біля їхнього паркану, був наполовину жовтим, а подекуди крізь цю жовтизну виднілися жовтогарячі долоньки листя. Олена Миколаївна сиділа в альтанці й дивилася, як птахи літають навколо кущів смородини й аґрусу та скльовують ягоди. Вона згадала, що так і не зібрала ягоди з двох кущів чорної смородини, і підійшла подивитися, чи лишилося там що-небудь.
Звісно, зверху нічого не було — склювали птахи, але всередині кущів ще чорніли грона великих ягід. Олена Миколаївна сходила в дім по миску й стала збирати смородину. Деякі ягоди вже підв’яли, частина падали на землю навіть при легкому дотику до гілки, але все ж їй вдалося зібрати з двох кущів повну миску смородини. Ягоди були великі й напрочуд запашні. Цей запах нагадав їй ті далекі дні, коли бабуся Прасковія варила варення, а вони з Лідою, ще зовсім маленькі, сиділи смирно й чекали, коли бабуся поставить перед ними щербату глиняну тарілку з пінкою.
Коли Олена Миколаївна вже піднімалася на ґанок, її гукнула сусідка. Сусіди — Іван Михайлович і Ніна Петрівна — жили в селищі цілий рік і наглядали за її будинком узимку.
— Миколаївно, ви що, будинок продавати будете? — спитала Ніна.
Олена Миколаївна поставила миску на лавку і, зійшовши з ґанку, підійшла до паркану.
— Колись, може, і буду, але не зараз, — відповіла вона.
— От і добре, а то ми з Михаличем уже засмутилися були — якими нові сусіди виявляться? З вами-то ми вже зжилися, зріднилися.
— А з чого ти взяла, Ніно Петрівно, що ми будинок продаємо? — поцікавилася вона в сусідки.
— Та тижнів зо два тому твої приїжджали — Дашка з чоловіком і Костя з Юлькою. Костя питав, по чому в селищі будинки продають. Михалич його до колишнього будинку Кисліциних відправив — ті якраз навесні новим господарям будинок продали — в місто поїхали.
Півтора тижня тому — у цей час Олена Миколаївна лежала в лікарні. За два тижні, поки вона там була, Даша прийшла один раз, а Костя — жодного. Юльку — невістку — прислав. Та прийшла, принесла апельсини, посиділа хвилин п’ять і побігла. Телефонували через день, питали, як здоров’я, казали, що прийти ніколи. «А сюди приїхати, значить, знайшли час», — гірко подумала Олена Миколаївна.
За кілька днів пішли дощі. Олена Миколаївна за допомогою Івана Михайловича закрила будинок і поїхала в місто. Обжилася трохи й зателефонувала Зої Костянтинівні — своїй тітці по чоловіку.
— Тьотю Зою, це Олена. Як у вас справи?
— Чудово! Давай-но приїжджай до мене, побалакаємо від душі, а то від тебе все літо ні слуху ні духу — забула тітку єдину.
— Та я в лікарні лежала, тьотю Зою. Завтра приїду, все розкажу, — пообіцяла Олена Миколаївна.
Тьотя Зоя була цікавою людиною. По-перше, їй було дев’яносто два роки. При цьому вона чудово себе обслуговувала, а коли йшла в магазин, то питала свою сусідку, яка була молодша за неї років на десять, але вже ледве пересувалася по квартирі, що тій купити. По-друге, в її двокімнатній квартирі одна з кімнат була повністю віддана під книги, і ніхто ніколи не знайшов би там ні порошинки.
Тьотя Зоя вийшла на пенсію років двадцять тому, а до цього все життя викладала в місцевому університеті історію зарубіжної літератури. У неї досі була чудова пам’ять, і вона до будь-якої життєвої ситуації могла з ходу навести приклад із літератури. Причому зміст літературних творів вона переказувала вельми незвичайною мовою.
Ось і зараз, вислухавши Олену Миколаївну, яка розповіла їй і про хворобу, і про вимогу дітей продати дачу, тьотя Зоя заявила:
— Я тобі ось що скажу, Ленко: не давай їм нічого. Вони голодують? — Ні! У Дашки — машина, у її Льошки — машина. У Костика — теж, у Юльки машини немає, то тільки тому, що вона на права ніяк скласти не може. Роздаси все й залишишся ні з чим.
Тьотя Зоя помовчала, а потім продовжила:
— А щодо хвороби: тобі ніхто не скаже справжній прогноз. Не тому, що не хочуть, а тому, що самі не знають. Ти просто живи щодня, як останній. От про що ти мріяла, а зробити не змогла?
— Хотіла подорожувати, побувати в незнайомих місцях. А була тільки в Туреччині. Піраміди хотіла подивитися, у Китаї побувати й ще багато де.
— От і давай, виконуй свою мрію. І не чекай — збирайся й уперед! Скільки встигнеш!
Олена Миколаївна просиділа в тітки години три, потім викликала таксі й поїхала додому. А за два дні їй зателефонував дільничний і повідомив, що тітки Зої не стало. Після похорон жінка довго думала з чого почати, але питання вирішилося саме собою: Ліда запропонувала вирушити разом у санаторій.
— Хочеш, поїдемо зараз. Щоправда, наприкінці вересня там уже не спекотно, але нам із тобою за нашим здоров’ям спека протипоказана. А скупатися можна в басейні. Поїдеш? Тоді давай до мене, будемо санаторно-курортні карти оформлювати.
Так Олена Миколаївна вирушила у свою першу подорож. Сестри вирішили туди їхати потягом. Це були чудові три тижні! Олена та Лідія вдень забігали у свій номер тільки щоб переодягтися. Крім процедур, кожен їхній день був заповнений від і до.
Сестри побували на кількох природних екскурсіях, помилувалися скелями та природними джерелами. Лідії дуже сподобалися термальні джерела, а Олена віддала перевагу комплексу «Водний світ» із зоною гейзерів.
Різдво Олена Миколаївна зустріла в Єгипті. Щоправда, на піраміди їй подивитися не вдалося, але прогулянка на кораблику по Нілу, Карнакський храм, Долина царів і храм цариці Хатшепсут були хорошою заміною.
У березні вона прийняла спадщину Зої Костянтинівни. Усі книги, як та просила, Олена Миколаївна передала до бібліотеки університету, квартиру відремонтувала. Без книжкових полиць і шаф кімнати стали світлішими, але порожніми.
Наприкінці березня їй зателефонував син:
— Мамо, ми давно не бачилися, може, зберемося всією сім’єю, ти розкажеш, як з’їздила. Ми, до речі, теж позавчора з Еміратів повернулися — покажемо фотографії.
— Добре, приходьте в суботу. Тільки майте на увазі, я зараз довго біля плити стояти не можу. Але «Наполеон» спечу.
— Не проблема, ми суші замовимо, а дітям — піцу.
Поки всі сиділи за столом, розмова крутилася навколо подорожей. Вони показували одне одному фотографії, розповідали, що бачили, де побували.
— Я двадцять восьмого травня до Польщі лечу, — оголосила Олена Миколаївна. — Довго вибирала куди, але вирішила Краків подивитися.
Усі замовкли. Першою заговорила Даша:
— Мамо, а чи не досить?
— У якому сенсі? — здивувалася Олена Миколаївна.
— Колесити по всьому світу чи не досить? Онуки вже забули, як ти виглядаєш. І скільки грошей ти витрачаєш на ці поїздки?
— Дашо, онуки відтоді, як виросли, до мене й так не особливо часто заглядали — тільки якщо з вами, на сімейні свята, відбуваючи повинність. А гроші я витрачаю свої. По-моєму, я у вас у борг не брала. Так, я поїду до Польщі, а наприкінці вересня ми з Лідою поїдемо в Італію.
Даша виразно подивилася на брата, видно, настала його черга зупинити матір.
— Мамо, а що ти збираєшся робити з квартирою Зої Костянтинівни? — спитав він.
— Не знаю, Костику, — ще не вирішила. Може, здавати буду, може, продам або переселюся туди, а продам цю. Я подумаю ще, з Лідою пораджуся.
— А з нами порадитися ти не хочеш? — поцікавилася Даша.
— Ні. Мені ваша думка вже давно відома: „віддай все нам, нам потрібніше“, — з гіркотою сказала мати.
— Чому ти так думаєш? — обурилася Дар’я. — Ми, між іншим, про твоє здоров’я турбуємося. Часті поїздки можуть погано вплинути на твій стан.
— Саме тому, мабуть, ти була в мене в лікарні всього один раз, а Костя й онуки жодного. А коли мене виписали, скажу чесно, після не дуже приємних процедур, мені довелося викликати таксі, щоб дістатися додому, де мене зустріли порожній холодильник і вкриті пилом меблі. Ви знаєте, скільки коштують ліки, які я приймаю? А може, хтось із вас поцікавився цим і запропонував мені допомогу? І після цього ви кажете, що вас турбує моє здоров’я?
— Якби ти сказала… — почала Даша.
— Так от я кажу: поки в мене вистачить здоров’я й грошей, я буду їздити туди, куди захочу. Коли сили закінчаться, я піду в хоспіс — гроші на нього в мене будуть лежати на окремому рахунку.
Вона трохи помовчала, а потім сказала:
— Знаєте, чому я так вирішила? Коли я вперше була в Києві на консультації, я зустріла там жінку. Вона свого часу роздала все, що в неї було, дітям, а сама залишилася в однокімнатній квартирі зі своєю невеликою пенсією. Вирішила, що їй цього вистачить. І вистачило б, якби не хвороба. Тепер у неї не було грошей на ліки. І ніхто з дітей їй не допоміг: «Самі ледве кінці з кінцями зводимо». Тому я вирішила, що зі мною так не буде.
Вона зробила все так, як сказала: за чотири роки, поки хвороба не давала про себе знати, Олена Миколаївна піднялася на фунікулері на вершину Великого Китайського муру, погуляла вулицями Касабланки, бачила і Карфаген, і біло-блакитне місто Сіді-бу-Саїд, і Блакитну мечеть у Стамбулі, побувала у В’єтнамі, Таїланді та Індії. Була у багатьох країнах Європи, а літо проводила на дачі.
У неї були й інші плани, але стало ясно, що їх Олена Миколаївна не здійснить. Останнє літо вона провела на дачі. Потім попросила приїхати Ліду. Вдвох вони продали дачу й квартиру Олени Миколаївни, а вона переїхала в квартиру тітки. Вони відвідали нотаріуса, і Олена Миколаївна склала довіреність на ім’я сестри та заповіт.
Через три місяці Ліда перевезла сестру до Києва в приватний хоспіс. Її перебування там оплачувалося за рахунок проданої нерухомості — квартиру тітки Лідія теж продала.
Тільки сестра навідувала Олену Миколаївну в хоспісі. Через пів року жінки не стало. Гроші, що залишилися, Ліда, як і було зазначено в заповіті, перевела на рахунок фонду, який надавав допомогу хворим дітям.
