Ольга Іванівна стояла на порозі старої хати Дмитра, тримаючи в руках маленьку валізу, яка, здавалося, вміщувала все її життя.
Вечірнє сонце ховалося за горами, кидаючи довгі тіні на сільську дорогу. Вона постукала тихо, ніби боялася розбудити спогади, які давно спали в її душі.
Двері відчинилися, і перед нею постав Дмитро – високий, сивий чоловік з глибокими зморшками на обличчі, які свідчили про роки важкої праці на землі.
– Дмитре, ти чув, що у мене сталося? – тихо промовила Ольга Іванівна, її голос тремтів, як осінній лист на вітрі.
– Так, я чув. А куди поділася Мар’яна, і чому ви прийшли до мене? – здивовано спитав чоловік, його очі розширилися від несподіванки.
Він знав Ольгу з дитинства, але вони не бачилися роками. Вона була сусідкою його покійної дружини, а тепер стояла тут, як привид минулого.
– Дмитрику, прийми мене до себе, я своїй доньці не потрібна. Вона як поїхала в те місто, так і забула про мене. Я знаю, що ми напередодні не були близькими, але звернутися мені немає до кого, – відповіла Ольга, її очі наповнилися сльозами.
Вона ступила крок уперед, ніби шукаючи захисту від холодного вітру, що дув з поля.
Дмитро зітхнув, відступивши вбік, і жестом запросив її всередину. Хата була скромною: дерев’яні стіни, старовинний стіл у кухні, на якому стояв глечик з молоком, і камін, де потріскували дрова.
Він посадив Ольгу на стілець і налив їй чаю з самовара.
– Розкажи все по порядку, Ольго. Я чув плітки в селі, але плітки – то як дим, розвіюється швидко.
Що сталося з Мар’яною? Вона ж завжди була твоєю гордістю, – сказав Дмитро, сідаючи навпроти. Його голос був спокійним, але в очах блищала цікавість.
Ольга ковтнула гарячий чай, ніби намагаючись зігріти душу.
– Ой, Дмитрику, де почати? Мар’яна виросла в нашому селі, як квітка в саду. Пам’ятаєш, як вона бігала босоніж по луках, збирала ягоди? Я її одна виховувала після того як Петра не стало. Все для неї робила: шила сукні з клаптиків, вчила читати при свічці.
А коли вона закінчила школу, сказала: “Мамо, я поїду в місто, знайду роботу, зароблю гроші, щоб тобі допомогти”. Я вірила, благословила її. Продала останню корову, щоб дати на дорогу.
Дмитро кивнув, згадуючи Мар’яну – рудоволосу дівчинку з веснянками, яка колись гралася з його синами.
– І що ж пішло не так? – запитав він, підкидаючи дрова в камін.
– Спочатку все було добре. Вона дзвонила щотижня: “Мамо, я знайшла роботу в кафе, заробляю на навчання. Скоро приїду з подарунками”. Надсилала гроші, хоч і небагато. Я тішилася, думала, моя донька – золото. Але потім… Місто її змінила.
Зустріла якогось хлопця, Івана, з багатих. Він обіцяв гори золоті. Почали жити разом, а дзвінки стали рідшими. “Мамо, я зайнята, робота, навчання…” – імітувала Ольга голос доньки, її обличчя скривилося від болю.
– А ти їздила до неї? – поцікавився Дмитро, наливаючи собі чаю.
– Звісно! Зібралася, поїхала автобусом. Місто велике, шумне, люди як мурахи. Знайшла їхню квартиру – маленьку, але чисту.
Мар’яна зустріла мене радісно: “Мамо, як ти доїхала? Заходь, познайомся з Іваном”. Він був ввічливим, пригостив кавою. Але я помітила: в її очах щось змінилося. Вона дивилася на мене, як на стару, непотрібну річ.
“Мамо, ти не розумієш міського життя. Тут все по-іншому”, – сказала вона, коли я запитала, чому не приїжджає.
Дмитро потер підборіддя, думаючи.
– Діти ростуть, змінюються. Але забути матір – то гріх.
– Ой, Дмитрику, то ще не все. Минуло півроку, і дзвінки припинилися зовсім. Я дзвонила сама: “Мар’яно, доню, як ти? Чи здорова?” А вона: “Мамо, не дзвони так часто, я на роботі. Все добре”. Потім – тиша. Місяць, два.
Я занепокоїлася, поїхала знову. Двері відчинив Іван: “Ольго Іванівно, Мар’яна на роботі. Заходьте”. Але вона повернулася пізно, втомлена. “Мамо, чого ти приїхала без попередження? У нас гості завтра, не зручно”.
Я ночувала на дивані, а вранці вона сказала: “Мамо, повертайся в село. Тут тобі нема місця. Ми плануємо весілля, і… ти розумієш, мої друзі – з міста, вони не звикли до сільських”.
Ольга заплакала, ховаючи обличчя в долонях. Дмитро підвівся, поклав руку на її плече.
– Не плач, Ольго. Розкажи далі. Чому ти кажеш, що не потрібна їй?
– Бо після того вона змінила номер телефону! Я дзвонила – “абонент недоступний”.
Написала листа: “Доню, що сталося? Я хвилююся”. Відповіді нема. Сусіди казали, бачили її в місті з Іваном, щасливу, в новому одязі. А я тут одна, хата руйнується, здоров’я підводить.
Останньою краплею стала звістка: Мар’яна виходить заміж, а мене не запросила. Дізналася від куми, яка працює в місті. “Ольго, твоя донька весілля грає, а тебе не згадує”.
Я поїхала востаннє. Знайшла церкву, де вінчання. Стояла в куточку, дивилася, як вона в білій сукні йде до вівтаря. Підійшла після: “Доню, вітаю”. А вона: “Мамо, ти тут? Я не запрошувала, бо… ти б не вписалася. Іванова сім’я – інтелігенція, а ти… з села”. Сказала і пішла, ніби я чужа.
Дмитро стиснув кулаки, його обличчя почервоніло від гніву.
– Як так можна? Мати – то святе! А що Іван?
– Він мовчав, тільки відвів очі. “Ольго Іванівно, вибачте, але Мар’яна вирішила так”. Я повернулася додому, як побита собака. А вчора дізналася: вони купили квартиру, а мою хату хочуть продати.
Мар’яна надіслала листа через адвоката: “Мамо, підпиши папери, нам потрібні гроші”. Ні “як ти?”, ні “люблю”. От і все.
Я зібрала речі і прийшла до тебе. Ти – єдиний, хто мене зрозуміє. Пам’ятаєш, як ми з твоєю Ганною дружили? Вона б сказала: “Дмитро, допоможи”.
Дмитро мовчав хвилину.
– Ольго, ти можеш лишитися. Хата велика, сам один. Але давай подумаємо, як все виправити. Може, поговорити з Мар’яною?
– Ні, Дмитрику. Вона забула мене. Але дякую тобі. Ти – як брат.
Так почався новий розділ у житті Ольги Іванівни. Вона оселилася в хаті Дмитра, допомагаючи по господарству. Ранками вони пили чай, розмовляючи про минуле.
– Пам’ятаєш, як ми в молодості на ярмарок їздили? – сміявся Дмитро одного ранку, годуючи курей.
– Ой, пам’ятаю! Ти тоді Ганні намисто купив, а вона червоніла, як буряк. А я з моїм Петром танцювала до ранку, – відповідала Ольга, миючи посуд.
Але біль не минав. Одного вечора, коли дощ барабанив по даху, Ольга зізналася:
– Дмитрику, я не можу так. Хочу поїхати до Мар’яни, востаннє поговорити. Може, вона одумається.
– Добре, поїдемо разом. Я тебе не відпущу одну, – відповів Дмитро, пакуючи валізу.
Вони вирушили автобусом у місто. Дорога була довгою, повною спогадів.
– Розкажи про своїх синів, Дмитре. Вони ж у місті живуть? – запитала Ольга, дивлячись у вікно.
– Так, старший – інженер, молодший – вчитель. Дзвонять щотижня, приїжджають на свята. “Тату, як ти? Потрібна допомога?” – завжди питають. Не те, що твоя Мар’яна.
– Заздрю тобі. Моїй доньці місто голову заморочило.
У місті вони знайшли адресу Мар’яни – нову квартиру в багатоповерхівці. Постукали в двері. Відчинила Мар’яна, в халаті, з телефоном у руці.
– Мамо? І… дядько Дмитро? Що ви тут робите? – здивувалася вона, її обличчя спохмурніло.
– Доню, ми приїхали поговорити. Можна зайти? – тихо сказала Ольга.
Мар’яна впустила їх неохоче. Квартира була сучасною: блискучі меблі, телевізор на стіні. Іван сидів на дивані, читаючи газету.
– Добрий день. Чим завдячуємо? – запитав він холодно.
– Мар’яно, чому ти так зі мною? Я тебе виростила, а ти… – почала Ольга, сідаючи.
Мар’яна зітхнула, склавши руки.
– Мамо, скільки разів повторювати? Я маю своє життя. Місто – не село. Тут друзі, кар’єра. Ти приїжджаєш, скаржишся, просиш гроші. Я втомилася.
– Я просила гроші? Ні разу! Тільки любові, доню, – заплакала Ольга.
Дмитро втрутився:
– Мар’яно, дівчинко, ти забула, хто ти? Твоя мати все для тебе віддала. А ти її, як непотріб, викинула.
Іван підвівся:
– Панове, це наша справа. Мар’яна доросла, вирішує сама.
– Ні, це не так! – вигукнула Мар’яна раптом. – Мамо, вибач… Я… Я боялася. Іван сказав, що з тобою не престижно. Його батьки – багаті, вони б не зрозуміли сільську матір.
Іван почервонів:
– Мар’яно, що ти кажеш?
– Правду! Ти мене змусив відштовхнути маму. “Вона нам заважатиме”, – казав ти. А я слухала, бо кохала.
Ольга підвелася, обіймаючи доньку.
– Доню, чому не сказала? Я б зрозуміла.
Мар’яна заплакала:
– Вибач, мамо. Я була сліпа. Приїжджай до нас, живи з нами.
Дмитро посміхнувся:
– От бачиш, Ольго. Все налагодиться.
Але Іван не здався:
– Ні, Мар’яно. Якщо вона лишається, я йду.
Мар’яна подивилася на нього:
– То йди. Мама важливіша.
Іван зібрав речі і пішов, грюкнувши дверима.
ого вечора вони сиділи втрьох, п’ючи чай.
– Мамо, розкажи, як ти жила без мене? – запитала Мар’яна.
– Важко, доню. Але Дмитро допоміг. Він – як батько тобі був би.
– Дякую, дядьку Дмитре. Ви врятували нас.
Наступні дні були повні розмов. Мар’яна розповідала про місто:
– Тут все швидко, мамо. Робота в офісі, друзі в кафе. Але без тебе – пусто.
Ольга ділилася спогадами:
– А пам’ятаєш, як ми пиріжки пекли? Ти завжди тісто крала.
Дмитро додавав:
– А я пам’ятаю, як ти, Мар’яно, корову доїти вчилася. Плакала, бо боялася.
Вони сміялися, плакали, будували плани.
– Мамо, поїдемо в село на вихідні? Покажеш мені хату, – запропонувала Мар’яна.
– Звісно, доню. І Дмитра запросимо.
Так минали тижні. Ольга переїхала до Мар’яни, але часто відвідувала Дмитра.
Одного разу, сидячи на лавці в парку, Мар’яна сказала:
– Мамо, я при надії. Буде онук.
Ольга заплакала від щастя:
– Доню, це найкраща новина!
Іван, дізнавшись, приїхав з подарунками і був змушений прийняти матір дружини,заради сина.
Історія скінчилася щасливо. Мар’яна зрозуміла цінність родини, Ольга знайшла притулок у серці доньки, а Дмитро – нових друзів. Життя, як ріка, повернуло в правильне русло.
Олеся Срібна
