— Мамо, я програміст, мій максимум — це вправи з баклажками води, а не з цією тридцятикілограмовою залізякою! Навіщо ти купила мені кросівки, в яких можна перепливти Ла-Манш, якщо я просто хотів доспати до обіду? Твоє “здорове серце” зараз вистрибне в мене через горло від одного виду цієї скакалки!
Моя тітка Люся — це не просто родичка, це стихійне лихо, яке занесено до книги рекордів Гіннеса в категорії «Нестримна харизма та відсутність гальм». Вона жінка об’ємна в усіх сенсах цього слова: у неї багато тіла (яке вона гордо називає «фундаментом»), надзвичайно багато голосу, що здатний перекричати зліт реактивного винищувача, і ще більше залізобетонного переконання, що всі навколо живуть абсолютно «якось не так». Тітка Люся вважає себе головним менеджером всесвіту з питань щастя, здоров’я та правильного харчування, хоча сама її дієта зазвичай базується на принципі «якщо це з майонезом, то це салат».
Цього літа об’єктом її нестримної, як тропічна злива, благодійності став мій двоюрідний брат Ігор. Ігор — класичний представник виду «програміст звичайний, підвид диванний». Його життя — це нескінченний потік коду, кави та темряви, яку розсіює лише блакитне сяйво двох моніторів. Людина, чия найбільша фізична активність за останні три роки обмежилася інтенсивним натисканням клавіш клавіатури та героїчним походом до дверей, щоб забрати у кур’єра чергову коробку з піцою «Чотири м’яса».
Люся, поглянувши на племінника своїм фірмовим рентгенівським поглядом, винесла вердикт:
— Ти, Ігорю, засихаєш, як кактус у пустелі без поливу! У тебе обличчя кольору операційної системи Windows у момент її зависання! Тобі потрібен рух, тобі потрібна кров, що вирує, а не кисень, змішаний з пилом від системного блоку!
І вона «нанесла» йому добро. Причому зробила це з розмахом, властивим лише людям, які не рахуються ні з чужим часом, ні з законами фізики. Люся придбала йому річний абонемент у найбільш суворий, брутальний кросфіт-зал міста, де замість музики грає гуркіт штанги об бетон, а замість тренерів працюють колишні інструктори з виживання в умовах вічної мерзлоти. Але просто вручити папірець було б занадто просто.
Субота. Шоста ранку. Час, коли нормальні програмісти тільки-но закінчують писати код і збираються нарешті зануритися в солодкий сон про безбажну реальність. Ігор спав, бачачи десятий сон про оптимізацію бази даних, коли двері його спальні розчинилися від удару ноги, наче в дешевому вестерні.
На порозі з’явилася Люся. Вона була вдягнена в яскраво-салатовий спортивний костюм, який настільки обтискав її форми, що здавалося, ніби він зараз видасть звук «лясь» і відправить ґудзики на орбіту. У лівій руці вона тримала скакалку, якою можна було б буксирувати вантажівку, а в правій — коробку з новими кросівками.
— Ігорю, вставай! Твоє серце вже вкрилося мохом, а легені скоро почнуть видавати звук завантаження модема! — прокричала вона, підходячи до ліжка і одним рішучим помахом зриваючи з брата ковдру.
Ігор, який від несподіванки ледь не впав з ліжка, заплющив очі від яскравого світла і спробував заритися в подушку.
— Мамо… яке серце? Який мох? У мене реліз о восьмій вечір… Мені треба спати, щоб не наробити помилок… — прохрипів він голосом людини, яка щойно вийшла з коми.
— Реліз почекає, а варикоз і застій жовчі — ні! — відрізала Люся. — Одягайся! Я купила тобі найкращі кросівки. Сорок п’ятий розмір!
Ігор нарешті розплющив одне око і подивився на взуття, яке виглядало як два катери, пришвартовані до килима.
— Але в мене сорок другий розмір, мамо… Вони з мене злетять!
— Не злетять! — Люся була непохитна. — Я взяла на вирост! Коли ти почнеш бігати й присідати, твої м’язи почнуть рости, стопа розшириться від навантаження, і вони будуть якраз! А поки що одягнеш три пари вовняних шкарпеток. Рухайся, атлете, нас чекає залізо!
Через пів години Ігор, схожий на бліду моль, яку силоміць витягли на сонце, стояв посеред кросфіт-залу. На ньому були ті самі кросівки-всюдиходи, через які він перечіпався на кожному кроці, видаючи характерний звук «човг-човг». Тітка Люся не збиралася залишати його наодинці з тренером. Вона зайняла стратегічну позицію в центрі залу, вперла руки в боки й почала виконувати роль особистого наглядача та головного коментатора.
Тренер, чоловік з м’язами, що нагадували вузли на корабельних канатах, подивився на Ігоря з сумішшю жалю та професійного інтересу:
— Ну що, почнемо з бази? Візьми порожній гриф.
Ігор підійшов до штанги. Він обхопив холодний метал тонкими пальцями й спробував підняти двадцятикілограмову залізяку. Гриф піднявся на десять сантиметрів і почав небезпечно хилитися вбік. Руки Ігоря затремтіли так, ніби він намагався втримати на плечах усю світову економіку.
— Дивіться, люди добрі! — голос Люсі пролунав над залом, заглушаючи навіть гуркіт металу. — Він навіть порожній гриф не тримає! Ігорчику, ти ж чоловік! Ти маєш бути як скеля, а ти як холодець на тарілці! Це все через твій комп’ютер, через ті твої біти-байти! Ти там скоро проростеш у крісло, доведеться тебе з ним разом у спортзал нести! Дивися, дівчата на тебе дивляться, а ти як кисіль розтікаєшся!
Усі присутні в залі — від професійних важкоатлетів до тендітних дівчат з гирями — обернулися. Ігор мріяв лише про одне: щоб гриф впав йому на голову і настав миттєвий «Game Over». Його обличчя стало спочатку яскраво-червоним, а потім землисто-сірим.
— Тягни, Ігорю! Згадай предків! Вони на мамонтів полювали, а ти на піцу полюєш! — продовжувала Люся, підбадьорюючи його так, що в адміністратора на рецепції почало сіпатися око.
Після «вдалого» тренування Люся вирішила, що організму Ігоря потрібне термінове відновлення.
— Зараз ми підемо і купимо тобі протеїновий коктейль, як у справжніх качків! — заявила вона, волочачи за собою напівпритомного брата.
Проте, підійшовши до бару в спортзалі, вона презирливо пирхнула на банки з порошком:
— Скільки-скільки це коштує? Сто п’ятдесят гривень за стакан пилу? Та це ж хімія! Отрута! Хочеш, щоб у тебе печінка відвалилася раніше за реліз? Ходімо, я знаю краще місце.
Вона потягла його на місцевий ринок до своєї знайомої молочниці баби Галі. Там Люся урочисто придбала трилітровий бутль парного, густого домашнього молока, на поверхні якого плавав шар вершків товщиною з палець.
— Пий! — скомандувала вона, простягаючи Ігорю банку. — Там кальцій, там здоров’я, там сила землі! А та твоя хімія з банок — то для слабаків.
— Мамо, мені погано… У мене лактозна непереносимість… — намагався чинити опір Ігор.
— Непереносимість — це вигадка! Пий, кажу тобі, бо не підеш додому!
Ігор пив. Він пив це тепле, жирне молоко прямо з горлечка під пильним наглядом Люсі, відчуваючи, як у його животі починається справжня революція, порівняно з якою будь-який кросфіт — це дитячі пустощі.
Минуло два тижні. Абонемент Ігоря лежить у найтемнішому кутку ящика під старими дискетами. Тітка Люся вважає, що вона «запустила процес омолодження», і тепер щонеділі приносить йому по літру вершків, щоб «закріпити результат».
Ігор став справжнім майстром маскування: він навчився вимикати світло в квартирі за секунду, коли чує звук наближення Люсиної машини, і навіть встановив на двері камеру з розпізнаванням салатового кольору.
Мораль цієї історії проста: Якщо ви вирішили подарувати родичу спорт, спочатку переконайтеся, що він не збирається знепритомніти від самого лише вигляду гантелі. Можливо, варто по.чати зі спільної пішої прогулянки у парку? Непрохана благодійність — це єдиний вид тренування, від якого м’язи не ростуть, а бажання емігрувати на іншу планету стає непереборним.
