Марина стояла біля вікна, тримаючи в руках чашку з холодною кавою, і дивилася, як осінній дощ стікає по склу, наче сльози, яких вона ніколи не дозволяла собі. Їй було шістдесят два.
За спиною – сорок років шлюбу. І тільки тепер, коли Ігоря не стало, вона зрозуміла: вона прожила життя не з тим, з ким мала б.
Усе почалося в 1978-му, у маленькому містечку на Полтавщині. Марині було вісімнадцять. Вона щойно закінчила школу і мріяла про Київ – про університет, про театр, про те, щоб писати вірші, які читатимуть у великих залах.
Її батько, директор школи, казав: «Дівчинко, не прогав. Треба заміж. За Ігоря. Він – , перспективний. З ним не пропадеш».
Ігор був старший на вісім років. Високий, широкоплечий, з голосом, що гримів, як грім у степу. Він приходив до їхнього будинку щонеділі, привозив цукерки, квіти, говорив компліменти.
«Марино, ти – як сонце, – казав він. – Я тебе заберу до Києва. Будеш жити, як королева».
Марина вірила. Вона не знала, що Ігор уже мав квартиру в Києві, але не для неї – для себе. Не знала, що його «перспективність» – це вміння “лизати” чоботи начальству.
Не знала, що він ніколи не читав віршів, бо «це для баб».
Весілля було гучне. Усі пили, співали, кричали «Гірко!». Марина в білій сукні стояла поруч з Ігорем і думала: «Оце і є щастя».
Але вже тоді, коли він поцілував її, вона відчула – щось не так. Його губи були сухі, холодні, наче він цілував не її, а посаду.
Перші роки вони жили в Києві, у двокімнатній квартирі на Троєщині. Ігор працював у адміністрації, Марина – в дитячому садку.
Вона писала вірші ночами, ховала зошит під матрац. Одного разу Ігор знайшов.
– Що це? – запитав він, тримаючи зошит.
– Мої вірші, – тихо сказала Марина.
– Вірші? – Він зареготав. – Ти що, поетеса? Слухай, Марино, досить. У нас дитина буде. Треба думати про хліб, а не про рими.
Вона мовчала. Тієї ночі вона спалила зошит у ванній. Попіл змила унітазом. І більше ніколи не писала.
Дитина – син, Сашко. Ігор був задоволений. «Оце чоловік, – казав він, тримаючи немовля. – Буде як я. Сильний. Розумний».
Марина дивилася на сина і думала: «Нехай буде ким захоче». Але Ігор уже вирішив за нього.
Роки йшли. Ігор піднімався кар’єрними сходами. Квартира стала трикімнатною, потім – чотирикімнатною на Хрещатику. Дача під Києвом. Машина. Путівки. Усе було. Але Марина відчувала – щось не так.
Вона пам’ятала, як одного вечора, коли Сашко вже спав, вона сказала Ігорю:
– Ігоре, а пам’ятаєш, ти обіцяв мені театр? Я хочу піти на виставу.
Він подивився на неї, як якусь не сповна розуму.
– Театр? Марино, ти що? У нас завтра нарада. Я маю готуватися. І ти теж – прасувати сорочки, варити борщ. Це твоя справа.
Вона пішла на кухню. Плакала тихо, щоб не розбудити сина.
Були моменти, коли вона думала: «А може, це і є життя? Може, я не розумна, що хочу більшого?» Але потім бачила, як Ігор кричить на підлеглих, як не має за людей офіціантів, як бреше дружині свого друга, що «все гаразд», хоча знає, що той втратив посаду. І розуміла – ні, це не її життя.
У 1991-му, коли все розвалилося, Ігор не розгубився. Він швидко «перестроївся». Купив завод. Потім ще один. Гроші текли рікою. Марина вже не працювала – «не треба, ти ж моя дружина».
Вона сиділа вдома, варила борщі, прасувала сорочки, виховувала Сашка. Але ночами їй снився той зошит, що згорів у ванній.
Сашко виріс. Пішов у бізнес – за прикладом батька.
Одружився з дівчиною, яку Ігор вибрав. «Вона з хорошої сім’ї», – казав він. Марина дивилася на невістку і думала: «Вона не кохає його. Як і я – Ігоря».
Одного разу, коли Сашку було тридцять, він прийшов до матері і сказав:
– Мамо, я розлучаюся.
– Чому? – здивувалася Марина.
– Бо я не люблю її. І ніколи не любив. Це тато вирішив.
Марина мовчала. Потім тихо сказала:
– А я… я теж не любила.
Сашко подивився на неї.
– То чому ти з ним?
– Бо… бо так треба було. Бо я думала – це і є життя.
Він обійняв її. І вперше за багато років Марина заплакала. Голосно. Не стримуючись.
Ігоря не стало у 2023-му. Раптово. На дачі. Марина знайшла його вранці – він сидів у кріслі, з газетою в руках. Обличчя спокійне. Наче спав.
Прощання було гучне. Прийшли всі – бізнесмени, колишні колеги. Усі говорили: «Який чоловік був! Яка втрата!»
Марина стояла поруч з труною і думала: «Ви не знали його. Ви знали його маску».
Після прощання вона залишилася сама. У великій квартирі на Хрещатику. З речами, які не були її. З фотографіями, на яких вона посміхалася, але не була щаслива.
І тоді вона почала згадувати.
Вона згадала, як у 1985-му, коли Ігор був у відрядженні, до них у гості прийшов його друг – Петро. Поет. Тихий. З сумними очима. Він приніс книгу своїх віршів. Подарував Марині.
– Читайте, – сказав він. – Це для вас.
Вона читала ночами. І вперше за довгий час відчула – жива.
Потім Петро приходив ще. Говорили про літературу, про життя, про мрії. Одного разу, коли Ігор був у відряджені, Петро сказав:
– Марино, ви нещасні. Я бачу.
– Я… я не знаю, – прошепотіла вона.
– Ви заслуговуєте на більше. На любов. На свободу.
Вона хотіла сказати: «Я кохаю тебе». Але не сказала. Бо боялася. Бо Ігор міг повернутися. Бо Сашко. Бо «що люди скажуть».
Петро поїхав. У Канаду. Вона більше його не бачила. Але його книга залишилася. Ховалася в шухляді.
Тепер, коли Ігоря не стало, Марина дістала цю книгу. Відкрила. І побачила – на першій сторінці напис: «Марині. Єдиній. Петро».
Вона плакала. Довго. Голосно.
Наступного дня вона пішла до нотаріуса. Переписала заповіт. Усе – Сашку. Але квартиру на Хрещатику продала. Купила маленьку хатинку в селі під Києвом. З садом. З грушею біля вікна.
Там вона почала писати.
Спочатку – у зошит. Потім – на комп’ютері. Вірші. Оповідання. Спогади.
Одного вечора до неї прийшла сусідка – баба Олена.
– Марино, а що ти там пишеш? – запитала вона.
– Життя, – відповіла Марина.
– А про кого?
– Про себе. Про те, що пізно зрозуміла.
Баба Олена кивнула.
– Краще пізно, ніж ніколи.
Марина посміхнулася. Вперше за багато років – щиро.
Вона писала ночами. Про Ігоря – не з ненавистю, а з жалем. Про Сашка – з любов’ю. Про Петра – з болем. Про себе – з прощенням.
Одного разу Сашко приїхав.
– Мамо, що ти робиш? – запитав він, дивлячись на стос паперів.
– Пишу книгу.
– Про що?
– Про те, як прожила життя не з тим.
Він мовчав. Потім сказав:
– А я… я теж. Я розлучився. І тепер живу з тією, кого люблю.
Марина обійняла його.
– Я пишаюся тобою.
Вона закінчила книгу за рік. Назвала «Пізно зрозуміла». Надіслала у видавництво. Її надрукували. Невеликим тиражем. Але надрукували.
На презентації було мало людей. Але серед них – одна жінка. Старша. З сумними очима.
– Ви – Марина? – запитала вона.
– Так.
– Я – дружина Петра. Його не стало п’ять років тому. Але перед тим просив передати вам це.
Вона дістала лист. Старий. Пожовклий.
Марина відкрила. Читала:
«Марино, єдина. Я кохав тебе все життя. Пробач, що не сказав. Пробач, що поїхав. Але знай – ти була моїм сонцем. Завжди. Петро».
Вона плакала. Перед усіма. Не соромилася.
Потім вона поїхала до Канади. На могилу Петра. Поклала квіти. Сказала:
– Пробач. І я кохала. Пізно зрозуміла.
Повернулася додому. Продовжувала писати.
Її книга стала популярною. Не бестселером. Але її читали. Жінки. Такі ж, як вона. Які прожили життя не з тим.
Вони писали їй листи. Дзвонили. Приходили.
– Дякую, – казали. – Ви дали мені сили.
Марина посміхалася.
– Я просто написала правду.
Одного вечора вона сиділа в саду. Під грушею. Дивилася на зірки.
– Ігоре, – сказала вона в порожнечу. – Пробач. Я не любила тебе. Але я поважала. І дякую за Сашка.
Вона знала – він чує.
Потім додала:
– Петре… я кохала тебе. І кохаю. Завжди.
Вона знала – він теж чує.
Вона закрила очі. Посміхнулася.
Вона зрозуміла. Пізно. Але зрозуміла.
І цього було достатньо.
Галина Червона
