— Мамо, я тебе дуже люблю, але чому ти пересолила мій борщ, поки я була в магазині? І чому мої фіранки вже лежать у смітнику, бо вони “не пасують до кольору твоїх очей”? Ви приїхали в гості на тиждень, а поводишся так, ніби вже виписала мене з моєї ж квартири!
Суботній ранок у родині Ковальчуків зазвичай нагадував тиху гавань. Олена планувала виспатися бодай до дев’ятої, а потім неспішно пити каву, дивлячись, як сонячні зайчики грають на кухонній стільниці. Андрій, її законний чоловік уже вісім років, мирно похропував поруч, бачачи уві сні, мабуть, чергову деталь на заводі або велику рибу на гачку.
Але плани на ідилію розбилися об різкий, вимогливий дзвінок у двері. Хтось на тому боці не просто натискав на кнопку — він вистукував на ній марш перемоги.
— Олено, вставай… — пробурмотів Андрій, натягуючи ковдру на вуха. — Бо хто б це не був – він зараз розтрощить нам кнопку дзвінка.
— О сьомій ранку? — Олена, заплутавшись у подолі довгого халата, попленталася до передпокою. — Якщо це рекламні агенти, я за себе не ручаюся.
Вона відчинила двері й заціпеніла. На порозі, сяючи як мідний самовар, стояла Любов Петрівна. У руках вона тримала дві величезні картаті сумки, на лікті висіла сумка дамська, а під пахвою — кошик із чимось зеленим і дуже колючим.
— Оленочко, доню! Ну що ж ти так довго? Я вже думала, ви там чадним газом отруїлися! — Любов Петрівна влетіла в квартиру, наче торнадо в мирне містечко Канзасу. — Сюрприз! Вирішила, що досить вам там киснути самим. Привезла вам вітамінів, сальця домашнього і… себе на цілий тиждень!
Андрій, який визирнув із кімнати в одних сімейних трусах, застиг на місці.
— Мамо?! Ви ж казали, що приїдете на Великдень!
— А я передумала, Андрійку! — вона критично оглянула зятя. — Ой, лишенько, синку! Ти що, зовсім не їси? Обличчя з кулачок, а живіт он який відвис! Олена тебе зовсім не береже. Нічого, матуся приїхала, матуся порядок наведе. Олено, де в тебе ганчірка? У тебе в коридорі дзеркало в таких плямах, ніби по ньому корови ходили!
До обіду Любов Петрівна вже встигла розкласти свої речі в хазяйській спальні (бо «у вітальні дме з вікна»), переставити всі квіти на підвіконні та тричі помити підлогу, примовляючи, що в місті дихати нічим через пилюку.
Олена, намагаючись зберегти залишки здорового глузду, вирішила зайнятися звичною справою — приготувати борщ. Це був її «коронний номер», Андрій завжди казав, що за такий борщ можна і душу дияволу продати. Вона ретельно підбирала кожен шматочок яловичини, терла буряк, шинкувала капусту… Коли страва вже майже була готова, Олена відлучилася на хвилинку в найближчий гастроном за свіжою сметаною та кропом.
Повернувшись через п’ятнадцять хвилин, вона застала на кухні картину маслом: Любов Петрівна, з виглядом верховного судді, тримала над каструлею величезну сільничку і щедро сипала туди щось біле.
— Мамо! Що ви робите?! — закричала Олена, кидаючи пакети на стіл.
— Як що? Рятую твій суп, доню. Спробувала я твій борщ — ну вода водою. Ні солі, ні душі. Я туди ще дві ложки цукру всипала для балансу і оцту пів склянки, щоб колір був яркий, як у справжніх господинь. І взагалі, чому в тебе м’ясо не обсмажене з цибулею на салі? Це ж не борщ, це помої дієтичні!
Олена тремтячою рукою взяла ложку, зачерпнула червону рідину і… ледь не виплюнула її назад. На смак це нагадувало розсіл для огірків, перемішаний із сиропом від кашлю.
— Мамо, це ж неможливо їсти! У Андрія гастрит, йому не можна стільки оцту! І він терпіти не може солодкий борщ!
— Ти мені ще повчи, як чоловіків годувати! — Любов Петрівна вперла руки в боки. — Я батька твого тридцять років годувала так, що він за столом мурчав, як кіт. А Андрій просто розпещений міськими витребеньками. З’їсть і добавки попросить, от побачиш!
Після обіду, який Андрій мужньо намагався проковтнути, запиваючи кожну ложку літром води під пильним поглядом тещі, Любов Петрівна перейшла до «важкої артилерії». Вона зайшла у вітальню, де Олена щойно повісила нові, дорогі штори кольору “попеляста троянда”.
— Олено, я довго мовчала, але серце не на місці, — почала мати, вказуючи пальцем на вікно. — Оце оце одоробло… це що? Чому вони такі похмурі? Ти що, в жалобі? У молодій хаті має бути радість!
— Мамо, це дизайнерські штори, вони ідеально пасують до дивана і шпалер. Ми за них три місяці відкладали!
— Гроші на вітер, — відмахнулася Любов Петрівна. — Я їх уже зняла, поки ви обідали. Вони в сміттєвому пакеті в коридорі. Завтра підемо на ринок, я там бачила чудові фіранки з люрексом і великими маками. Буде як у людей! Квартира відразу “задихає”.
Ввечері ситуація загострилася ще більше. Андрій, повернувшись з гаража, мріяв лише про одне — подивитися футбол. Але Любов Петрівна вже міцно вросла в диван, тримаючи пульт як скіпетр.
— Андрійку, сонечко, не заважай. Зараз сота серія мого серіалу. Там Марію якраз викрали інопланетяни, а вона не знає, що вона — дочка мільйонера з Мексики. Це ж така драма! Куди там твоїм мужикам у коротких трусах за м’ячем бігати.
— Любове Петрівно, це фінал кубка! — благав Андрій. — Я цілий рік чекав!
— А я цілий рік чекала, щоб побачити, чи виживе Марія! — відрізала теща. — Ти, Андрійку, краще піди крани подивися, у ванній крапає. Чоловік ти в домі чи хто? Олено, скажи своєму, хай не соромиться перед матір’ю!
Ближче до неділі Олена зрозуміла: якщо вона не вигадає спосіб нейтралізувати материнську енергію, Андрій або подасть на розлучення, або піде жити в гараж на постійній основі. Потрібен був психологічний маневр.
Вона згадала про Ганну Марківну — сусідку з третього під’їзду. Ганна була жінкою бойовою, теж на пенсії, і, головне, вважала себе неперевершеним знавцем консервації.
— Мамо, — солодко почала Олена, заходячи на кухню. — Я тут подумала… Ви ж у мене кращий кулінар у світі. А сусідка наша, Ганна Марківна, вчора на лавці хвалилася, що її смородинова наливка — краща в області. Каже, що ваш рецепт — це так, для аматорів. Любов Петрівна аж підстрибнула, впустивши рушник.
— Хто?! Ця Марківна, у якої огірки завжди м’які, як вата?! Та її наливка — це ж чиста хімія, на цукрі та есенції! Моя — то ліки, то нектар богів! Де вона живе? Веди мене до неї, я їй зараз влаштую дегустацію!
Олена ледь стримала переможну посмішку. Вона вивела матір у під’їзд, дала адресу і зачинила двері на всі замки.
— Андрію! — прошепотіла вона. — У нас є як мінімум три години. Вмикай свій футбол, а я поки витягну штори з пакета!
Любов Петрівна повернулася пізно. Вона не була розлюченою. Навпаки, вони з Ганною Марківною так «надегустувалися» різних наливок, що теща ледь втрапила в замкову шпарину. Вона була веселою, трохи розтріпаною і… напрочуд мовчазною.
Наступного ранку за сніданком, поки Андрій боязко косив оком на тещу, вона раптом тихо сказала:
— Знаєте, діти… Вчора ми з Ганною говорили. Вона теж каже, що її діти з нею не розмовляють, бо вона лізе куди не просять. Я от подумала — мабуть, я справді засиділася в своєму селі. Там тільки я і кури. Нудно мені. От я і намагаюся тут все переробити, щоб відчути, що я ще комусь потрібна. Щоб ви без мене пропали…
Олені стало соромно за свою злість. Вона підійшла і обійняла матір. — Мамо, ви нам потрібні. Але як бабуся і мама, а не як шеф-кухар чи дизайнер. Ми вас любимо за те, що ви є, а не за те, що ви штори перевішуєте.
Любов Петрівна поїхала додому в понеділок. Вона залишила після себе ідеально вимиту витяжку, три трилітрові банки солоних огірків (цього разу справді смачних) і маленьку записку на холодильнику: «Андрійку, футбол — це нудно, але я купила тобі нові шкарпетки, вони в комоді під газетою. Олено, борщ твій — нормальний, але солі таки жалій. Люблю вас, ваша Мама».
Андрій, розвалившись на дивані перед телевізором, де висіли його улюблені «трояндові» штори, зітхнув:
— Олено… А знаєш, я вже навіть сумую за її серіалами. Тиша якась… неправильна.
Олена лише посміхнулася. Вона знала: рівно через два місяці, на Великдень, у двері знову подзвонять о сьомій ранку. І вона знову побіжить відчиняти.
