— Мамо, я тільки на пару тижнів, — сказав він, заносячи речі прямо в центр вітальні. — Перечекаю шторм, знайду новий проєкт і з’їду. Ти ж знаєш, я зараз «у пошуку себе».
Марія Іванівна все своє життя присвятила вихованню сина. Вона була впевнена, що зробила все за золотим стандартом: музична школа, пристойний атестат, університет у великому місті. Її Павло був не просто сином, він був її головним інвестиційним проектом. Коли він поїхав підкорювати столицю, вона з гордістю розповідала сусідкам на лавці, що її Павлусь тепер «менеджер із маркетингу» і працює в офісі з панорамними вікнами.
Вона звикла жити одна в своїй охайній двокімнатній «хрущовці», де кожен рушник мав своє законне місце, а тиша була такою густою, що чути було, як цокає годинник у сусідній кімнаті. Її пенсія була невеликою, але Марія Іванівна вміла «крутитися»: знала, де дешевші яйця, як зробити з однієї курки три страви і як відкласти копійку на подарунок онукам від доньки, що жила за кордоном.
Але в один похмурий вівторок, коли дощ нещадно бив по підвіконню, на порозі з’явився Павло. Його вигляд зовсім не відповідав образу успішного столичного денді. Три масивні валізи, надувний матрац під пахвою і винуватий вираз обличчя тридцятип’ятирічного чоловіка, який щойно зіткнувся з жорстокою реальністю капіталізму.
— Мамо, я тільки на пару тижнів, — сказав він, ввалюючись у передпокій і миттєво захаращуючи його своїм майном. — Фірму закрили, орендодавець виставив за двері, бо я заборгував за місяць… Перечекаю шторм, знайду новий грандіозний проект і з’їду. Ти ж знаєш, я зараз «у стані трансформації та пошуку себе».
Марія Іванівна, як будь-яка мати, спочатку розчулилася. Рідна кров поруч! Вона одразу кинулася до плити. Тиша в квартирі змінилася на гуркіт каструль та постійний шум води. Вона почала купувати його улюблені свинячі відбивні, на які раніше дозволяла собі дивитися лише на свята.
Вона пекла пиріжки з м’ясом щосуботи, купувала найдорожчу сметану і вершкове масло. Її пенсія, яка раніше була її надійним тилом, почала танути зі швидкістю звуку. Те, що раніше витрачалося на місяць, тепер вилітало в трубу за тиждень, бо Паша мав «гарний апетит» і звичку під’їдати все, що погано лежить у холодильнику, під час нічних пильнувань за комп’ютером.
«Пара тижнів» непомітно перетворилися на три місяці, а потім і на пів року. Павло обжився так, ніби ніколи й не виїжджав. Його «пошук себе» виявився надзвичайно пасивною діяльністю. Він окупував диван у вітальні, який тепер нагадував гніздо: купи крихт від печива, брудні шкарпетки в кутку та ноутбук, який працював цілодобово. Вдень Павло спав до обіду, ігноруючи сонячне світло, а вечорами починав довгі монологи про те, наскільки «токсичним» став ринок праці.
— Розумієш, мамо, — казав він, доїдаючи третю за вечір відбивну, — вони хочуть, щоб я працював за копійки. Мій досвід вартує в рази більше! Я не можу розмінюватися на дрібні вакансії, це зруйнує моє резюме. Мені потрібен справжній виклик, стратегічна посада.
При цьому «стратег» Павло жодного разу за пів року не поцікавився, за які кошти купується те м’ясо, яке він щовечора критикував за «недостатню соковитість». Він не пропонував оплатити хоча б частину комунальних послуг, хоча рахунок за електроенергію зріс утричі через його ігрову приставку та постійно ввімкнений комп’ютер. Марія Іванівна почала помічати, що її заначка «на чорний день» повністю вичерпана, а самі «чорні дні» вже наступили. Вона почала економити на собі: купувала найдешевший чай, перестала купувати фрукти і почала латати старі колготки замість того, щоб купити нові.
Криза наступила, коли Марія Іванівна зрозуміла, що до наступної пенсії залишилося два тижні, а в гаманці — рівно тридцять дві гривні. В той же вечір Павло спокійно доїв останню банку її дорогого гречаного меду, який вона тримала як ліки на випадок застуди. Це була остання крапля в чаші материнського терпіння.
Марія Іванівна була жінкою старої школи. Вона знала, що скандали не подіють — Павло просто звинуватить її в «нерозумінні його депресії». Тут потрібна була тактика, яку вона колись бачила в документальному фільмі про виживання тварин: якщо пташеня не хоче вилітати з гнізда, треба припинити його годувати. Наступного ранку Павло прокинувся не від звичного запаху сирників чи яєчні з беконом. Його зустрів холодний запах порожньої кухні та тиша.
Він вийшов на кухню, потираючи очі, і з подивом побачив, що плита блищить чистотою, а на столі немає навіть хлібних крихт. У холодильнику, який зазвичай був забитий під зав’язку її зусиллями, тепер самотньо стояла напівпорожня банка гірчиці та пачка харчової соди.
— Мамо, — здивовано покликав він, — а де сніданок? У нас що, закінчилися яйця?
Марія Іванівна, спокійно сидячи в кріслі і в’яжучи шкарпетку, навіть не підняла погляду.
— Ой, Павлику, біда в нас. Гроші закінчилися. Зовсім. Я от подумала — це знак від долі. Вирішила перейти на лікувальне постування. Кажуть, у моєму віці це дуже корисно для очищення організму. Будемо пити теплу воду і їсти вчорашні сухарі, які я знайшла в коморі. До кінця місяця ще десять днів, якось протримаємося на силі духу.
Павло спочатку видав нервовий смішок, думаючи, що мати просто жартує. Але коли на обід він отримав тарілку з однією вареною картоплиною без солі та масла, а на вечерю — склянку пустого окропу, його оптимізм почав згасати.
— Мамо, ну це вже не смішно! — вигукнув він на другий день. — Я не можу шукати проекти на голодний шлунок! Мозок вимагає глюкози та білків!
— А ти не думай багато, синку, — лагідно відповіла вона. — Ти економ енергію. Менше сиди за тим комп’ютером — я його сьогодні з розетки вимкнула, і інтернет відключила. Сказала провайдеру, що ми — банкрути. Тепер у нас вечори при свічках, як у старовину. Дуже романтично.
Для Павла, звиклого до комфорту, настав справжній апокаліпсис. Без інтернету його світ стиснувся до розмірів вітальні. Без калорійної їжі його «стратегічні думки» змінилися на одну-єдину: де взяти ковбасу. Він намагався маніпулювати, скаржитися на слабкість, але Марія Іванівна була непохитною, як скеля. На третій день голодного пайка Павло зник з дому о шостій ранку. Його не було весь день.
Він повернувся пізно ввечері. Одяг був брудним, руки тремтіли, а від нього пахло пилом і важкою роботою. Але в руках він стискав поліетиленовий пакет. На кухонний стіл вивалилися сосиски, батон, пачка найдешевшого чаю і навіть кілька глазурованих сирків.
— Ось, — хрипко сказав він. — Сусід з п’ятого поверху сказав, що на будівництво потрібні різнороби на день, щоб сміття виносити та цеглу подавати. Заплатили відразу. Їж, мамо.
Марія Іванівна відчула, як до горла підкотився клубок. Їй хотілося кинутися до нього, розплакатися і витягти зі схованки заначку, яку вона насправді мала. Але вона втрималася. Вона мовчки встала, зварила сосиски і розділила їх строго порівну.
— Бачиш, Павлику, — тихо сказала вона, дивлячись на сина. — Виявляється, твоя маркетингова гідність не постраждала від того, що ти попрацював руками. Навпаки, тепер цей хліб смачніший, бо він твій. Ти вперше за пів року приніс у дім не проблему, а допомогу.
Минуло ще два місяці. Павло все ще живе у Марії Іванівни, але тепер його не впізнати. Він більше не спить до обіду. Він знайшов роботу — не таку «пафосну», як йому хотілося, звичайним менеджером з продажу в магазині сантехніки, але стабільну. Кожного понеділка він кладе на кухонний стіл конверт із грошима на продукти та комуналку. Більше того, він сам почав стежити за тим, щоб у холодильнику завжди було масло та м’ясо для матері.
Марія Іванівна знову розквітла. Вона нарешті купила собі той тонометр, про який мріяла, і записалася в хор ветеранів праці. Вона зрозуміла одну дуже важливу, хоч і жорстоку істину: іноді найбільший прояв любові — це не тарілка котлет, а вміння вчасно їх заховати. Вона не просто змусила сина працювати, вона повернула йому самоповагу.
Тепер, коли вони вечеряють разом, Павло не скаржиться на долю. Він розповідає про реальні справи, про те, як допоміг клієнту вибрати найкращий змішувач, і як отримав першу премію за виконання плану. Він більше не шукає себе в комп’ютерних іграх — він знайшов себе в реальному житті, де треба дбати про себе і про свою матір. А Марія Іванівна тепер точно знає: її син — не нахлібник, він — її опора. Просто іноді навіть дорослому сину треба нагадати, що шлях до справжньої чоловічої гідності лежить через працю, а не через мамине добре серце та її останню пенсію.
