Ганна Петрівна, мати Інни, почула новину, що перевернула її світ. Вона сиділа за старим дубовим столом у своїй затишній, але дещо захаращеній кухні, попиваючи чай із ромашкою.
Її донька Інна щойно зателефонувала, щоб повідомити, що її першу донечку назвали Марією.
Ганна Петрівна, яка все життя мріяла про онучку на ім’я Вікторія, відчула, розчарування. Вона поставила чашку на стіл так різко, що ложечка дзенькнула об блюдце.
— Марія? — перепитала вона в слухавку, ніби сподіваючись, що почула неправильно. — Інно, ти серйозно? Ми ж домовлялися про Вікторію! Це ж таке величне ім’я, ім’я переможниці!
Інна на тому кінці дроту зітхнула. Її голос звучав втомлено, але твердо:
— Мамо, ми з Олегом вирішили, що Марія краще пасує. Це ніжне ім’я, воно нам подобається. І взагалі, це наша донька, ми самі обираємо.
Ганна Петрівна затисла губи. Вона не була готова так легко здаватися. Її мрія про Вікторію була не просто примхою — це було щось глибше, пов’язане з її власною історією, спогадами про бабусю Вікторію, яка виховала її.
Вона відчувала, що ім’я Вікторія мало стати спадщиною, мостом між поколіннями. Але Інна, здається, цього не розуміла.
— Добре, — різко сказала Ганна Петрівна, — я приїду до вас. Ми поговоримо.
Не чекаючи відповіді, вона поклала слухавку, встала з-за столу і рішуче попрямувала до передпокою. Там, на полиці, стояли її старі, але зручні черевики.
Вона швидко взулася, накинула пальто і, схопивши сумку, вибігла з квартири. Двері грюкнули за нею, ніби підкреслюючи серйозність її намірів.
Ганна Петрівна жила в невеличкому містечку за годину їзди від міста, де мешкали Інна з Олегом. Вона вирішила не чекати автобуса, а одразу викликати таксі.
Сидячи в машині, вона нервово стискала ремінець своєї сумки, обмірковуючи, що скаже доньці. Водій, літній чоловік із сивою бородою, помітив її неспокій.
— Куди так поспішаєте, пані? — запитав він, поглядаючи на неї через дзеркало заднього виду.
Ганна Петрівна зітхнула, але вирішила поділитися. Може, розмова відволіче її від думок.
— До доньки. Онучку провідати, а ім’я вибрали не те, що я хотіла. Назвали Марією, уявляєте? А я ж мріяла про Вікторію!
Водій усміхнувся, оголивши кілька золотих зубів.
— Ох, молодь нині своє на умі. Моя донька теж назвала сина якимось модним ім’ям — Дамір. А я просив Івана, як мого батька. Але що поробиш? Їхнє життя, їхні рішення.
— Отож-бо й воно! — вигукнула Ганна Петрівна. — Але ж як це так? Я ж не чужа людина, я мати! Хіба моєї думки не варто поважати?
Водій знизав плечима.
— Поважати варто, але змусити не можна. Може, поговорите спокійно, поясните, чому вам так важливо?
Ганна Петрівна задумалася. Може, він і правий. Але в її серці кипіла образа. Вона не була готова просто прийняти рішення Інни. Їй треба було діяти.
Коли таксі зупинилося біля будинку Інни, Ганна Петрівна рішуче постукала у двері. Їй відчинив Олег, чоловік Інни, із втомленими очима і легкою посмішкою.
— Мамо, ти так швидко! — здивувався він. — Заходь, Інна годує малу.
Ганна Петрівна увійшла до квартири, де пахло дитячим милом і свіжозавареним чаєм. Інна сиділа на дивані, тримаючи на руках крихітне створіння, загорнуте в рожевий плед. Побачивши матір, вона зітхнула.
— Мамо, я знала, що ти приїдеш, — сказала вона, не відводячи погляду від доньки. — Але давай без сварок, добре? Ми щасливі, що в нас є Марія.
Ганна Петрівна підійшла ближче, заглянула в обличчя онучки. Маленькі оченята Марії були заплющені, а крихітні кулачки стискалися уві сні. Вона була прекрасна, але Ганна Петрівна не могла позбутися думки, що це мала бути Вікторія.
— Інно, — почала вона, намагаючись тримати голос спокійним, — ти знаєш, як багато для мене значить ім’я Вікторія. Це ж ім’я моєї бабусі, твоєї прапрабабусі. Вона мене виростила, коли батьків не стало. Це ім’я — це пам’ять, це сила.
Інна обережно поклала Марію в ліжечко і повернулася до матері.
— Мамо, я розумію, що це важливо для тебе. Але ми з Олегом довго думали. Марія — це ім’я, яке нам обом подобається. Воно ніжне, воно тепле. І ми хочемо, щоб наша донька була саме Марією.
Олег, який стояв осторонь, вирішив втрутитися.
— Ганно Петрівно, ми не хотіли вас образити. Просто… це наше перше дитя, і ми хотіли вибрати ім’я, яке буде нашим, розумієте? Щось, що відображає нас.
Ганна Петрівна сіла на стілець, відчуваючи, як у горлі стоїть клубок. Вона не знала, як пояснити, що ім’я Вікторія для неї — це не просто забаганка. Це було щось більше, щось, що пов’язувало її з минулим.
— Ви не розумієте, — тихо сказала вона. — Моя бабуся Вікторія втратила все — дім, родину, але не здалася. Вона мене виховала, навчила бути сильною. Я хотіла, щоб моя онучка несла це ім’я, як символ стійкості.
Інна подивилася на матір, і в її очах промайнуло розуміння. Вона сіла поруч і взяла її за руку.
— Мамо, я не знала, що це так багато значить для тебе. Ти ніколи не розповідала про бабусю Вікторію так детально. Чому ти раніше мовчала?
Ганна Петрівна зітхнула. Вона й сама не знала, чому так рідко говорила про минуле. Може, тому, що спогади були болючими. Може, тому, що боялася, що її не зрозуміють.
— Я думала, ти й так знаєш, — відповіла вона. — Але, мабуть, я помилялася.
Олег приніс чайник і налив усім чаю. Вони сиділи в тиші, слухаючи, як Марія тихо посапує уві сні. Нарешті Інна заговорила:
— Мамо, ми не змінимо ім’я. Але я обіцяю, що ми розкажемо Марії про твою бабусю. Про її силу, про її життя. Вона знатиме, звідки її коріння.
Ганна Петрівна кивнула, але в її серці все ще залишався сум. Вона розуміла, що Інна має право на свій вибір, але не могла позбутися відчуття втрати. Вона допила чай і сказала:
— Я піду прогуляюся. Мені треба подумати.
Ганна Петрівна вийшла на вулицю і попрямувала до парку неподалік. Осіннє листя шелестіло під ногами, а холодний вітер гнав хмари по небу.
Вона сіла на лавку і дістала з сумки старий блокнот, який завжди носила з собою. У ньому вона записувала думки, спогади, іноді вірші. Вона відкрила сторінку і почала писати:
Моя бабуся Вікторія була як дуб — міцна, незламна. Вона казала, що ім’я — це не просто слово, це доля. Я так хотіла, щоб моя онучка несла цю долю. Але, може, Марія — це нова історія, нова сила?
Вона писала довго, згадуючи дитинство, розповіді бабусі, її сміх і теплі руки.
З кожним словом їй ставало легше. Вона зрозуміла, що ім’я — це лише частина спадщини. Головне — це любов, яку вона може передати своїй онучці.
Повернувшись до квартири Інни, Ганна Петрівна почувалася спокійніше. Вона знову заглянула до Марії, яка вже прокинулася і дивилася на неї великими очима.
— Маріє, — тихо сказала вона, — ти будеш сильною, як твоя прапрабабуся. І я тобі все про неї розкажу.
Інна, яка стояла поруч, усміхнулася.
— Мамо, дякую, що ти приїхала. І вибач, якщо ми тебе засмутили.
Ганна Петрівна обняла доньку.
— Нічого, Інно. Головне, що ми разом. А Марія… вона прекрасна.
Того вечора вони довго розмовляли, сміялися і пили чай. Ганна Петрівна розповідала історії про бабусю Вікторію, а Інна з Олегом уважно слухали. Марія, лежачи в ліжечку, ніби відчувала тепло цієї сімейної миті.
Коли Ганна Петрівна поверталася додому, вона вже не відчувала образи. Вона знала, що її онучка, хай і Марія, а не Вікторія, нестиме в собі силу їхньої родини.
І, можливо, одного дня вона сама розкаже своїй доньці про прапрабабусю, яка пережила війну і навчила любити життя.
Віра Лісова
