Вологий блиск світлого граніту в холі нової шістнадцятиповерхівки діяв Христині на нерви. Вона знала тут кожну прожилку, кожен темний наплив на дорогому камені.
Пальці, розпухлі від крижаної води й укриті дрібними водянистими пухирями, пекли так, наче їх занурили в окріп. Але окропу якраз і не було.
— Навіть не думай туди лізти, чуєш?! — ревів із підвалу сантехнік, дядько Мирон, закручуючи вентиль із гарячою водою так, що залізо аж вищало. — Ходять тут усякі, крани псують! Мені лічильники крутити не треба! Мий холодною, не панночка!
— Дядьку Мироне, та я ж тільки відро набрати! За вікном лютий, у мене руки німіють! — кричала Христина в темний зів підвалу, зціпивши зуби від безсилля.
— Говори мені ще тут! Завелися розумні! Іди звідси, бо взагалі воду перекрию!
Христина підхопила важке цинкове відро. Вода виплеснулася на її старі чуні, перероблені зі зношених бабусиних валянок. Дівчина здригнулася, але не заплакала.
Сама ж винна — вирішила за один день вимити всі п’ять під’їздів елітного будинку, щоб потім три дні не з’являтися сюди, присвятити час навчанню.
Можна було б розбити роботу, але тоді не лишилося б жодної години на книжки. А вчитися треба було так, наче від цього залежить її життя. Бо воно справді залежило.
Ця робота в новобудові біля медичного інституту знайшлася випадково. Христина просто шукала оголошення на дверях старих хрущовок, а забрела в цей двір, де пахло дорогим тиньком і вихлопними газами іномарок. Гроші тут платили більші, ніж у сірих п’ятиповерхівках, і дівчина вчепилася за цей шанс зубами.
Згори по сходах, цокаючи підборами, збігала молода жінка в розкішній шубі. Вона пахла дорогими парфумами й цитрусами.
— Ой, обережно, тут слизько! — гукнула Христина, прибираючи швабру.
Жінка промчала вологою підлогою, залишаючи за собою чіткі брудні сліди від зимових чобіт.
— Ой, дівчино, вибачте! Дякую вам за чистоту, ви так гарно все вимили! — кинула вона на ходу й випурхнула крізь скляні двері на вулицю.
— На здоров’я… — тихо буркнула Христина, знову опускаючи ганчірку в сіру холодну воду.
«Нічого, — думала вона, затято тручи граніт. — Колись і я буду так бігти. І теж залишу калюжі. Але прибиральниці подякую. Обов’язково подякую… А поки — терпи, Христе».
Повертатися назад, у село на Полтавщині, вона не збиралася. Навіть якщо доведеться розбити голову об ці мармурові стіни. Тільки не до матері. Не до її «турбот».
Мати Христини, Олена Петрівна, щиро вважала, що рятує доньку, коли одразу після випускного намагалася видати її заміж за місцевого підприємця, котрий тримав м’ясну лавку. Христина тоді провалила перший іспит в інститут, повернулася в село й пішла працювати в новий гастроном. Мати щодня капала на мізки:
— Ти подивися на себе! Ну яка з тебе професорка? Куди ти лізеш? Кому ти там потрібна у своєму Києві? Толя он будинок будує, машина є, за ним як за кам’яною стіною будеш! А ти що, хочеш у злиднях вік докукувати?
— Не піду я за вашого Толю! — кричала у відповідь Христина, закриваючи вуха руками. — Від нього тхне сирим м’ясом і перегаром! Я вчитимуся! Я буду лікарем, чуєте ви чи ні?!
— Будеш ти коровам хвости крутити, якщо дурна така! — кричала мати у відповідь. — Усі люди як люди, одна ти в мене якась притрушена! Не дам грошей на твої поїздки, і не проси!
Христина грошей не просила. Рік затято готувалася ночами при світлі каганця, зазубрювала біологію та хімію. І вступила. Сама.
Їй дали місце в гуртожитку. Там вона познайомилася з Мар’яною — веселою, відкритою дівчиною з заможної родини професора зі Львова. Мар’яна швидко стала найближчою подругою, але саме перед нею Христині було найболючіше за свої злидні.
Коли Мар’яна викладала на стіл домашню ковбасу, запечену буженину та духмяні пироги, які їй передавали батьки, Христина ховала очі й відмовлялася, вигадуючи, що «тільки-но поїла в їдальні».
Зимове пальто Христини, перешите зі старої цигейки, виглядало жалюгідно. А в листопаді, коли стипендії перестало вистачати навіть на хліб, вона нарешті здалася й написала матері листа:
«Мамо, я знаю, що вам важко. Але якщо можна, пришли мені трохи картоплі й хоч шматочок сала чи м’яса. Тут усе дуже дороге, я ледве тримаюся…»
Відповідь прийшла за тиждень. Короткі, розмашисті рядки кололи очі:
«Христино, повертайся і не придумуй собі проблем, яких немає. Годі дурницею страждати. Тебе назад у магазин візьмуть, завідувачка питала. Грошей немає взагалі. Картоплю самі в Савченків купуємо, таку дрібну, що свиням соромно давати. А про м’ясо ми тут і не згадуємо. Опускайся на землю».
Христина сиділа на ліжку в гуртожитку, стискаючи цього листа, а сльози вперше за довгий час капали на папір.
— Що сталося, Христе? — стурбовано запитала Мар’яна, підходячи ближче. — З дому погані новини?
— Все нормально, — різко відповіла Христина, ховаючи листа під подушку. — Просто голова болить.
З того дня Христина почала купувати на базарі свинячі хвости. Грошей на них вистачало. Вона варила їх на спільній кухні гуртожитку. Хвости не мали м’яса — лише шкіра, величезна кістка та два хрящики, але з них виходив хоч якийсь жирний навар. Коли наваристий, але кислий, специфічний запах хвостів розносився коридором, дівчата з інших кімнат крутили носами:
— Ой, фу, знову Іващенко свій делікатес варить! Ну й сморід, дихати нічим!
Христина мовчки стояла біля плити, не піднімаючи голови. Мар’яна намагалася її захистити:
— Дівчата, закрийте роти! Кому що не подобається — купіть собі окрему кухню!
А потім поверталася до Христини й тихо казала:
— Христе, ну нащо ти це їси? У мене повна тумбочка консервів, бери, я ж прошу тебе!
— Не треба, Мар’яно. У мене все є. Я це… люблю. Мені подобається, — брехала Христина, ковтаючи клубок у горлі.
Саме тоді вона зрозуміла, що довго так не протягне. Потрібен підробіток. Коли вона оголосила, що знайшла місце прибиральниці, Мар’яна ледве не схопилася за голову:
— Ти збожеволіла?! У нас стільки латини! Анатомія, гістологія! Ти ж просто не встигатимеш, завалиш першу ж сесію!
— Встигну! — відрізала Христина.
Вона загорнула товстий зошит із латини в газету, бо вже першого дня зрозуміла: від мокрих рук папір перетвориться на ганчірку. Працювала Христина як одержима.
На кожному міжповерховому майданчику вона витирала руки об фартух, витягала з кишені зошит, читала п’ять-шість нових термінів: «Anatomia, substantia, lingua…», ховала назад і знову бралася за швабру, бурмочучи слова напам’ять. Інколи вона так захоплювалася, що забувала, де перебуває. Перед очима виринали білі халати, світлі аудиторії, стерильна тиша лікарень.
Але реальність швидко повертала на землю. В інституті були різні студенти. Такі, як вона — бідні, голодні, й зовсім інші.
Якось на перерві дві однокурсниці сиділи на підвіконні поверхом вище. Одна була в модній шкіряній куртці та штанах-бананах, інша — у джинсовому сарафані, який коштував як три місячні зарплати прибиральниці. Побачивши Христину в її незмінному перешитому пальті, одна з них недбало простягнула глянцевий журнал:
— О, Іващенко! Тобі «Бурда» цікава? На, подивися на дозвіллі, як нормальні люди мають виглядати. Може, викрійку яку знайдеш, а то твоє пальто вже саме проситься на смітник.
Вони косо усміхнулися одна одній. Христині стало гаряче, але вона спокійно подивилася дівчині в очі, забрала журнал і сказала:
— Дякую. Мені якраз потрібен був папір, щоб підручник обгорнути. Дуже вчасно.
Перед цими фіфами їй соромно не було. Було зловісно. А от перед Мар’яною, яка бачила її щоденне згасання — соромно до сліз. Христина схудла, ніс постійно тріскався від холоду, горло боліло так, що важко було ковтати слину. Але вона йшла на лекції навіть із температурою під тридцять дев’ять. Першу сесію вона складала в напівпритомному стані.
— Дівчино, а що у вас із руками? — запитав сивочолий професор на іспиті з анатомії, коли вона витягнула білет. Його погляд зупинився на її червоних, потрісканих до крові пальцях із пухирями.
— Алергія, професоре. На цитрусові, — швидко збрехала Христина, ховаючи руки під стіл. — Можна відповідати?
Вона відповіла блискуче. Отримала свою п’ятірку й виборола підвищену стипендію. Але попереду був довгий, холодний люти
Денис закрив борт вантажівки й витер піт із чола, попри те, що надворі стояла мерзенна погода — сніг із дощем, багнюка по кісточки й пронизливий вітер, який зривав кашкети з перехожих. Він привіз партію деталей із заводу на міський склад і, хоч як експедитор не мав цього робити, допомагав хлопцям розвантажувати важкі дерев’яні ящики.
— Денисе! — раптом пролунав тонкий, майже дитячий голос з боку воріт.
Він озирнувся. Біля залізної брами стояла дівчина. Тоненька, худа, в сірому куцому пальті. Ноги в кустарних бурках із валянків виглядали як дві жердинки, а з-під старої в’язаної шапки вибивалося розпатлане волосся, схоже на пір’я настовбурченого птаха.
— Христина? — Денис передав наступний ящик вантажнику й швидко пішов до неї, не вірячи своїм очам. — Христе! Та ти звідки тут узялася?
— Та я… я тут неподалік, у справах, — вона невизначено махнула рукою в бік проспекту й спробувала посміхнутися.
Їхнє знайомство рік тому в селі, коли Денис приїздив у відрядження, важко було назвати романтичним — так, перетиналися кілька разів у сільмазі, де вона працювала. Але зараз, у величезному, холодному місті, зустріч із земляком здалася їй ковтком теплого повітря.
Денис щиро посміхнувся, розглядаючи її:
— Мені моя мати писала, що ти все-таки вступила до медичного! Молодець, слухай! Ну й як воно?
— Так, учуся, — кивнула вона, сильніше кутаючись у пальто. — І вчуся, і працюю трохи… так би мовити, для душі.
Денис одразу згадав чутки, які ходили в селі про її сварки з матір’ю.
— А Олена Петрівна як? Допомагає? Гроші, продукти передає?
Обличчя Христини миттєво змінилося. Вона наче замкнулася в собі, погляд став холодним. Денис подумки вилаяв себе за те, що зачепив болюче місце. Але дівчина швидко повернула на обличчя штучну, натягнуту маску радості.
— Та звісно! Допомагає, а як же інакше? Мати все-таки. А ви що тут робите?
— Та от, товар супроводжую. Я ж не вантажник взагалі-то, так, хлопцям допомагаю, щоб швидше було…
— Зрозуміло. Ну, приємно було побачити когось із наших країв, почула твій голос, от і гукнула. Але мені вже час, автобус за дві хвилини, — вона зробила крок назад.
— Христе, зачекай! — Денис перегородив їй шлях. — Ми ж на машині. Зараз хлопці закінчать, і я тебе підвезу. Де ти живеш?
— В інститутському гуртожитку на Ломоносова. Ні, Денисе, не треба, я поспішаю! Сама доберуся! Передавай вітання мамі, якщо бачитимеш! — вона різко розвернулася й побігла через калюжі, майже летячи, наче змерзла пташка, що рятується від хижака.
Денис кинувся до виходу з двору, але коли вискочив на проспект, Христина вже зникла. На зупинці її не було. «Наче розчинилася, — подумав він, повертаючись до вантажівки. — Худенька така, руки сині від холоду… Уперта ж яка! Але вступила, попри все».
Наступні кілька днів Денис не міг викинути Христину з голови. Його власне життя за цей рік теж заплуталося. Він завів стосунки з Галею — жінкою, яка працювала на їхньому підприємстві.
Вона постійно прибігала до нього в кабінет зі сльозами, скаржилася на чоловіка-пияку, котрий її бив. Денис спочатку просто жалів її, захищав, як начальник. А потім усе якось само собою зав’язалося.
Це були стосунки без жодного майбутнього, і Денис це розумів, але розірвати це коло не міг. Буквально за день до зустрічі з Христиною Галя знову зібрала речі й повернулася до свого законного чоловіка, залишивши Дениса з почуттям повної спустошеності.
На вихідних він не витримав. Сів у машину й поїхав шукати медичні гуртожитки. Їх виявилося кілька, але, на щастя, всі розташовувалися поруч.
У першому ж корпусі за столом сиділа сувора вахтерка в кусючій вовняній хустці.
— Доброго дня! — максимально ввічливо привітався Денис. — Скажіть, будь ласка, у вас Христина Іващенко проживає? З першого курсу.
Вахтерка зміряла його підозрілим поглядом:
— Є така. А ви їй хто будете? Тут стороннім не можна.
— Та ми з одного села, земляки. Мати просила провідати, — збрехав Денис, не моргнувши оком.
Жінка неохоче повернулася до внутрішнього телефона, набрала номер:
— Іващенко! До тебе тут прийшли… А, немає її? А хто там є? Поклич Мар’яну.
За кілька хвилин сходами збігла струнка чорнява дівчина в затишному спортивному костюмі. Вона здивовано подивилася на Дениса.
— Доброго дня. Я Мар’яна, сусідка Христини по кімнаті. Її зараз немає. Вона на роботі.
— На роботі? — здивувався Денис. — У неділю? А де вона працює?
Мар’яна примружила очі, в її погляді з’явилася настороженість:
— Е-е ні, а вам, власне, навіщо це знати? Хто ви такий?
Денис вирішив розрядити обстановку, усміхнувся й пожартував:
— Та ви не бійтеся. Колись мене в нашому селі ледве не в женихи їй пророкували. От, приїхав у місто, вирішив дізнатися, як тут у моєї «нареченої» справи, чи не забула земляків.
Він чекав, що дівчина посміхнеться у відповідь, але Мар’яна навіть не ворухнула губами. Вона подивилася на нього так суворо і з такою прихованою образою, що Денису миттєво стало ніяково за свій жарт.
— Знаєте що, «наречений»? — різко сказала Мар’яна. — Христина вчиться так, як ніхто з нас. Вона першу сесію краще за мене склала, хоча я з професорської родини і книг з дитинства мала повно. Вона хоче бути лікарем, це її покликання! Вона цим живе!
— Та я ж тільки радий за неї, — примирливо підняв руки Денис. — Я ж нічого поганого не мав на увазі. А коли вона зазвичай повертається з роботи?
— Не знаю. По-різному буває, — буркнула Мар’яна, але не йшла.
Денис зітхнув і вирішив відкинути жарти:
— Слухайте, Мар’яно… Давайте відверто. Я ж бачив її кілька днів тому. Вона виглядає жахливо. Мати її з села справді не підтримує? Бо мені вона збрехала, що все добре.
Мар’яна уважно подивилася на нього, її погляд трохи пом’якшав. Вона важко зітхнула й сіла на дерев’яну лаву в холі.
— Не допомагає. Взагалі нічим, — тихо сказала дівчина. — Христина горда як ідол. Нічого ні від кого не бере. Я їй і ковбасу, і гроші пропоную — вона кричить, ображається, каже, що я над нею знущаюся.
А сама… сама ледве на ногах стоїть. Ви ось бачите — вихідний день, усі відпочивають, а вона на роботі. І це при тому, що вона хвора! Їй у ліжку лежати треба, в неї кашель такий, що стіни дрижать. Вранці підвестися не могла, а все одно поплелася. Я їй казала:
«Лишайся, я сама твою зміну відпрацюю!», а вона мені: «Не лізь не в свої справи, Мар’яно, я відпрацьованою милостинею жити не буду!». Ну от що з нею робити?
Мар’яна замовкла, кусаючи губи.
— Я зрозумів, — Денис підвівся. — Ви замерзнете тут у холі, йдіть у кімнату. Я передам їй дещо через вас, добре? Але не кажіть, що це від мене. Придумайте щось.
Наступного ранку Денис з’явився біля гуртожитку ще до початку занять. У руках він тримав величезний пакунок: купив у гастрономі цілу курку, масло, дорогі шоколадні цукерки, сир — усе найкраще, що зміг знайти. Мар’яна спустилася на його виклик.
— Ого… — прошепотіла вона, заглядаючи в пакет. — Денисе, вона ж мене вб’є, якщо дізнається. Вона не бере чужого!
— А ти не кажи, що це чуже! Скажи… скажи, що це з села її мати передала через знайомого водія. Провідником якимось згадай. Вона не перевірить. А я ввечері зайду.
— Добре, але май на увазі: у нас пускають тільки до дев’ятої вечора. Пізніше вахтерка закриває двері на засув, хоч падай перед нею, хоч кричи — не впустить.
Увечері Денис зустрів Христину на виході з гуртожитку — вона якраз знову збиралася кудись іти. Дівчина виглядала жахливо: горло було замотане товстою старою хусткою, очі червоні, запалені, а щоки палали від явної гарячки. Навіть у напівтемряві коридору було чути, як важко й зі свистом вона дихає.
— Христино! Ти куди зібралася в такому стані? — Денис перепинив її на порозі. — Ти ж ледве на ногах стоїш!
— Пусти, Денисе, мені треба, — прохрипіла вона, намагаючись обійти його. — У мене робота.
— Яка робота?! У тебе температура під сорок! Марш назад у ліжко!
— Не твоє діло! — раптом зірвалася на крик Христина, і цей крик перейшов у важкий, задушливий кашель. — Хто ти такий, щоб мені наказувати?! Земляк знайшовся! Іди до своєї Галі чи до кого ти там у місті їздиш! Не лізь у моє життя, я сама знаю, що мені робити! Якщо я сьогодні не вийду, мене виженуть! Там черга на це місце стоїть!
Вона відштовхнула його руку й вибігла на вулицю. Денис не став бігти за нею — зрозумів, що силою нічого не вдіє. Натомість він кинувся до найближчої аптеки.
Вигріб із кишені майже третину своєї місячної зарплати, накупив антибіотиків, вітамінів, гірчичників і величезну банку натурального меду на ринку. Все це він приволік Мар’яні.
— Оце ліки, це мед, — важко дихаючи, говорив Денис, передаючи пакунки сусідці. — Слідкуй, щоб вона все приймала. Напої її силою, якщо треба!
— Дякую тобі, Денисе, — зі сльозами на очах відповіла Мар’яна. — Ти справжня людина. Я все зроблю.
Минуло три дні. Денис сподівався, що Христина відлежиться, але коли знову зателефонував Мар’яні з автобази, почув у слухавці розпачливий голос подруги:
— Денисе! Вона знову пішла! Говори не говори — як об стіну горохом! Трохи легше стало, температура впала до тридцяти семи і двох — і вона побігла! За цю роботу тримається, наче там золоті гори платять!
— Та що ж вона за людина така уперта?! — крикнув Денис у слухавку. — Куди вона пішла? Кажи адресу!
— Ой, я не знаю, чи можна… Вона ж мене зненавидить, якщо дізнається, що я розбовкала! Вона просила на колінах нічого тобі не казати! — бідкалася Мар’яна.
— Мар’яно, ти дурна чи що?! — не витримав і закричав Денис на весь кабінет. — Вона ж там упаде з тим відром! Вона підлоги миє, воду важку тягає на поверхи з хворими легенями! Ти хочеш, щоб вона в лікарню з двостороннім запаленням злягла і вмерла там?! Кажи адресу, швидко!
Мар’яна злякано шмигнула носом і назвала адресу новобудови біля медінституту.
Денис кинув слухавку, навіть не став чекати на попутну вантажівку, вискочив на дорогу, спіймав приватника за карбованець і наказав:
— Гони на повну, шефе! Мені терміново!
Дорогою Денис подумки лаяв Христину всіма відомими словами. «Ну яка ж уперта коза! Ну що за характер дикий? Все сама, ні від кого нічого не треба! Доведе себе до ручки, дурепа!»
Він забіг у двір новобудови. Перший під’їзд — тихо, сухо. Другий під’їзд — теж нікого. У третьому під’їзді, піднявшись на третій поверх, він почув зверху характерний шурхіт ганчірки та глухий, пригнічений кашель. Денис піднімався сходами тихо, спокійно.
Коли він підійшов до неї ззаду, Христина автоматично, навіть не озираючись, зробила крок убік, притискаючись спиною до брудної стіни й звільняючи прохід для чергового «жителя».
Вона стояла із заплющеними очима, важко дихаючи, рукавички на її руках були мокрі й брудні. Вона просто відпочивала ці кілька секунд, наче загнаний кінь.
Денис підійшов упритул. Христина розплющила очі, здригнулася, знову збираючись підняти швабру, але він просто перехопив дерев’яне руків’я своєю широкою долонею.
— Ану давай, сідай, — скомандував Денис твердим, нетерпимим до заперечень тоном. — Сам усе домию, бо після тебе тут одні розводи залишаються. Знімай рукавички і марш до батареї, як миша, грітися!
Цей грубуватий, наказний тон, схоже, став єдиним, що могло подіяти на її виснажений організм. Христина кліпнула кілька разів великими очима, витерла лобом об рукав і, неочікувано для самої себе, беззаперечно зняла гумові рукавички.
Денис швидко натягнув їх на свої великі руки (вони ледве налізли) і затято, швидко почав терти сходи, опускаючи ганчірку в крижану воду.
За п’ять хвилин він озирнувся. Христина сиділа прямо на бетонній сходинці, схиливши голову на коліна й заплющивши очі. Денис миттєво зняв свою теплу куртку, накинув їй на плечі й ноги, взяв відро й пішов шукати гарячу воду.
На першому поверсі він зустрів чоловіка в домашньому костюмі, який виносив сміття.
— Чуєш, земляк, — звернувся Денис до нього. — А чому у вас у під’їзді кран із гарячою водою для прибирання перекритий? Тут дівчина ледве жива холодною водою все миє.
— А це ти піди до дядька Мирона з двадцять восьмої квартири спитай, — махнув рукою той. — Це його ініціатива. Каже, нечего казенну воду тринькати на всяких приблуд.
Денис не став довго думати. Піднявся на четвертий поверх, знайшов двадцять восьму квартиру й загримав у двері кулаком. Двері відчинив огрядний чоловік у майці-алкоголічці з незадоволеним обличчям.
— Ну, чого стукаєш, наче пожежа? — грубо запитав він.
— Ви дядько Мирон? — так само різко запитав Денис. — Чому кран із гарячою водою перекрили? Там дівчина-студентка, хвора, у крижаній воді під’їзди миє! Вам що, її зовсім не шкода? На вулиці лютий зими, а ви через три копійки лічильника людину в труну заганяєте!
— А ти хто такий взагалі, щоб мені тут умови ставити?! — витріщив очі Мирон. — Син її чи що? Іди звідси, поки я міліцію не викликав! Моя вода — що хочу, те й роблю!
— Я вам заплачу! — Денис витягнув із кишені купюру й тицьнув Мирону в груди. — Ось, за воду на три місяці вперед! Відкрийте кран, чуєте ви чи ні?!
Мирон подивився на гроші, потім на злого, широкого в плечах Дениса, який виглядав так, наче готовий був виламати ці двері разом із луткою. Грошей він не взяв, але буркнув:
— Гаразд, гаразд… Іч який гарячий. Піду відкрию. Але щоб не лили дурно!
За десять хвилин із крана в підвалі пішла тепла, майже гаряча вода. Денис швидко набрав повне відро, повернувся до Христини. Вона вже трохи прийшла до тями під його курткою.
— Денисе, навіщо ти все це робиш? — тихо, без колишньої злості запитала вона. — Я вже відпочила, сама можу…
— Сиди, я сказав! — відрізав він.
Денис домив третій під’їзд, потім четвертий і п’ятий. Христина більше не сперечалася — у неї просто не залишилося на це фізичних сил.
Вона мовчки спостерігала, як цей великий, сильний хлопець, котрий не мав до неї жодного стосунку, тягає відра й ретельно вимиває кожен куточок.
Назад до гуртожитку він віз її на машині, яку знову зловив на проспекті. Практично заніс Христину на третій поверх під руки, ігноруючи незадоволене бурчання вахтерки.
У кімнаті Мар’яна одразу ж забрала її, почала перевдягати в сухе. Денис стояв у коридорі, чекаючи, поки Мар’яна вийде.
— Ну що ти робиш, Христе?! — кричав він крізь прочинені двері, не стримуючи емоцій. — Ти взагалі з глузду з’їхала?! Мар’яна ж казала, ти цілу ніч кашляла так, що задихалася! Тобі життя набридло чи як?!
Христина вийшла в коридор, бліда, в теплій піжамі, але погляд її залишався впертим.
— Та нормально все, Денисе… Чого ти ревеш на весь гуртожиток? Бачиш, на цей будинок стільки охочих, якщо я хоч раз не вийду — мене одразу замінять. А мені потрібні ці гроші!
— Не повинна ти там працювати в такому стані! Ти вчитися сюди приїхала! Невже твоя мати… — Денис різко замовк і відвернувся. Не годилося при ній сварити її власну матір, хоча всередині в нього все кипіло від люті до тієї жінки.
Христина подивилася на нього з невимовною сумністю в очах. Вона сіла на підвіконня в коридорі, обхопивши колени руками.
— Знаєш, Денисе… Я раніше теж дуже ображалася на неї, — тихо сказала вона. — Плакала ночами, думала — ну чому вона мене так не любить? Чому іншим батьки все віддають, а вона мене виганяє? А тепер, тут, у місті, я багато чого переосмислила.
Не може вона мені допомогти. Просто фізично й морально не може. Вона як мала дитина, розумієш? Є такі люди, які просто не здатні усвідомити життєву відповідальність.
Мене ж бабуся покійна виростила, поки мати свої особисті проблеми вирішувала. І матері зараз здається, що я якась залізна, що я сама по собі завжди викручуся. Вона насправді від мене допомоги чекає, а не навпаки. Вона мені не ворог, вона просто… така.
— Добре, я все розумію, — Денис підійшов ближче й сів поруч. — Але це ж тільки перший курс, Христе! А далі ще п’ять років навчання! Як ти збираєшся вижити?
— Перший курс — найважчий, — впевнено відповіла вона, хоча знову закашлялася аж зі свистом. — Улітку я влаштуюся на якусь іншу роботу, підзароблю. А з третього курсу нас уже почергово в лікарні братимуть медсестрами чи санітарками, там легше буде, і по професії. Мені б от тільки зараз протриматися… Видужати б.
Денис повертався до себе в гуртожиток автобази й ламав голову: як їй допомогти так, щоб не образити її дику гордість? Грошей вона не візьме — за швабру схопиться.
Продукти теж запідозрить. Добре, що хоч інститут був медичним, і Мар’яна разом із дівчатами з потоку лікували її всіма доступними засобами. Денис лише регулярно передавав через Мар’яну дорогі медикаменти та шприци для уколів, які прописав лікар із їхньої ж студентської поліклініки.
Тоді Денис вигадав інший план. Він таємно зустрівся з Мар’яною й домовився:
— Мар’яно, як тільки Христина збирається їхати на об’єкт — ти одразу дзвониш мені. Телефони в мене є і в кабінеті на базі, і в чергового в гуртожитку, мені передадуть.
Мар’яна з радістю погодилася. І тепер щотижня повторювалася одна й та сама картина: Христина приїжджала до своєї елітної шістнадцятиповерхівки, витягала відро, а на першому поверсі її вже чекав Денис із другою шваброю, яку він купив особисто.
— Ти знову тут?! — обурювалася Христина, намагаючись відібрати в нього інвентар. — Денисе, у тебе своя робота є! Що це за цирк?!
— Це не цирк, це шефська допомога землякам! — сміявся він, легко відсуваючи її вбік і підхоплюючи відро з гарячою водою, яку дядько Мирон тепер беззаперечно відкривав щоразу. — Я маю повне право допомогти дівчині зі свого району!
— А як же твоя робота? Тебе не виженуть? — непокоїлася вона, бігаючи за ним сходами.
— Та хто мене вижене? Я ж експедитор, у мене вільний графік. Годину-дві раз на тиждень зникну — ніхто й не помітить, документи я заздалегідь оформлюю.
Удвох робота йшла втричі швидше. Вони мили під’їзди, жартували, ділилися спогадами про дитинство, розповідали про свої студентські та робочі будні.
Поступово Христина перестала їжачитися. Вона зрозуміла, що в допомозі Дениса немає жодної жалості чи намагання її принизити — лише чиста, щира чоловіча підтримка. Вони ставали справжніми, близькими друзями.
Якось, закінчивши прибирання весняного, вже теплого вечора в квітні, Денис ніяково переступив з ноги на ногу:
— Христе… Слухай, я тут подумав. Може, заїдеш до мене в неділю? Я пиріг замовлю в нашій їдальні, чай поп’ємо, посидимо по-людськи, без цих відер і ганчірок.
Христина одразу ж замкнулася, опустила очі:
— Ні, Денисе. Дякую, але в мене багато занять. Не можу.
Денис зрозумів її страх з півслова. Вона боялася залишитися з ним наодинці, боялася якихось натяків чи зобов’язань.
— Тоді давай так: приїжджайте разом із Мар’яною! — швидко виправився він. — Утрьох посидимо. Мар’яна ж мені теж допомагала, коли ти хворіла, я їй теж чаєм зобов’язаний.
На таку пропозицію Христина погодилася.
У неділю дівчата приїхали до Дениса в його невелику, але затишну кімнату в гуртожитку для молодих спеціалістів. Вони привезли з собою недорогий торт «Казка», хоча на столі вже стояв великий пиріг із повидлом і цукерки. Сиділи дуже весело, Мар’яна без упину реготала, розповідаючи про кумедні випадки на катедрі гістології.
Раптом Мар’яна лукаво подивилася на Дениса, а потім на Христину й випалила:
— Христе, а ти знаєш, як Денис у наш перший день знайомства прийшов тебе шукати? Знаєш, як він вахтерці представився?
— Ну й як? — здивовано підняла брови Христина.
— Сказав, що він твій офіційний жених із села! — залилася сміхом Мар’яна. — Наречений приїхав, пустіть до майбутньої дружини!
Христина густо почервоніла, опустила очі в чашку з чаєм і ніяково посміхнулася:
— Ой, Денисе… Ну ти й вигадник. Ну яка з мене наречена? Ти подивися на мене. У мене ж приданого — тільки два цинкових відра та три діряві ганчірки на швабрі.
— А я тебе і з таким приданим у дружини візьму! — раптом голосно, на одному диханні вирвалося у Дениса.
У кімнаті миттєво запала мертва тиша. Мар’яна застигла з горнятком біля рота, а Денис весь напружився, відчуваючи, як серце калатає десь у горлі. «Ну все, дурень, — подумав він у паніці. — Все зіпсував. Зараз вона встане й піде, і більше ніколи зі мною не заговорить».
Але ситуацію знову врятувала Мар’яна. Вона серйозно, без колишнього сміху, подивилася на них обох і тихо сказала:
— Ну що ж… Я як офіційна сваха підтверджую: у вас купець, у нас товар. Христино, а ти що скажеш?
Христина глибоко, важко зітхнула. Вона повільно підняла очі й подивилася на Дениса. В її погляді не було злості чи переляку — там була якась дивна, доросла туга й водночас надія. Денис зрозумів: саме зараз вирішується все їхнє подальше життя. Це був момент істинної відповідальності.
Він простягнув руку через стіл і обережно взяв її маленьку, все ще шорстку від роботи долоню у свої великі пальці.
— Христе… Виходь за мене, — тихо, але дуже твердо сказав він, дивлячись їй прямо в очі. — Я не буду обіцяти тобі золотих гір чи палаців, ти сама знаєш, хто я. Але я обіцяю: вчитися ти будеш стільки, скільки захочеш. Я заробляю добре, на хліб і на підручники нам точно вистачить, і підлоги ти більше ніколи мити не будеш, обіцяю.
Хоча справа ж зовсім не в грошах… Я весь цей час, відколи зустрів тебе біля складу, тільки про це й мрію. Мені вже давно час створювати родину, і моя мати буде просто щаслива, якщо ти станеш моєю дружиною.
Христина мовчала кілька довгих секунд, її губи затремтіли. Вона подивилася на Мар’яну, яка ледве стримувала сльози й тихо кивнула їй головою: «Погоджуйся, дурна, це ж твоє щастя».
— Я… Денисе, я подумаю, — ледве чутно відповіла Христина й вперше за весь вечір щиро, тепло посміхнулася йому.
Для Дениса це була найбільша перемога в житті. Він знав, що гарні слова — це лише слова, а справжню людину показують її вчинки. І він свій вчинок уже зробив.
Через місяць, у травні, коли на вулицях зацвів бузок, Христина погодилася. Ця маленька, змерзла на зимових вітрах пташка нарешті знайшла своє затишне, надійне гніздо. Денис кохав її по-справжньому — не за красу чи вигоду, а за її неймовірну, залізну силу духу, за її чисту душу.
Він часто уявляв, як вони сидітимуть вечорами на власній кухні, згадуватимуть своє полтавське дитинство, розповідатимуть дітям про те, як важко, але чесно вони починали своє життя в столиці, як возитимуть онуків до двох бабусь у село.
— Слухай, Христе, — якось обійняв він її за плечі, коли вони гуляли вечірнім парком. — А от недарма ж я тоді в село приїжджав і в гастроном заходив. Якби не те наше дурне сільське сватання, ти б мене зараз у місті навіть не помітила, пройшла б повз. А так — бачиш, доля.
Христина притиснулася до його грудей, така маленька, тендітна, але вже зовсім не чужа.
— Знаєш, Денисе… Я вчора заходила в магазин біля інституту. Там прибиральниця тільки-но підлогу вимила, вода ще не висохла. Я стояла хвилин п’ять біля порогу, не могла себе змусити пройти по вологому. Так і чекала, поки висохне повністю, щоб сліди не залишати. Це, мабуть, уже на все життя в мені залишиться?
Денис тихо засміявся, поцілував її в маківку:
— Не знаю, маленька. Просто ти в мене така — особлива. Я завжди мріяв про дружину-землячку, яка знає ціну кожній копійці й кожному людському вчинку. Так що наші матусі в селі, самі того не знаючи, зробили найкращу справу у своєму житті, коли нас познайомили.
Увечері, заносячи цей день до свого щоденника, Денис записав одну важливу думку, яку зрозумів назавжди:
«Справжню людину видно не по багатству, не по модних куртках чи джинсах. Справжня людина — це та, яка затято бореться за своє майбутнє, попри всі удари долі, але водночас має мужність і мудрість прийняти щиру допомогу, коли стає зовсім скрутно. Бо щирість, любов і взаємна підтримка — це єдине, що має справжню цінність у цьому холодному світі».
Валентина Довга
