У маленькому містечку на околиці Києва жила жінка на ім’я Олена. Їй було тридцять п’ять років, і вона працювала менеджером у великій логістичній компанії.
Життя Олени було сповнене рутини: ранкові пробки, офісні зустрічі, вечірні вечері з дітьми. У неї було двоє малюків – п’ятирічний Максим і трирічна Аліна.
Чоловік Олени, Андрій, працював у IT-компанії і часто затримувався допізна, а іноді й виїжджав у відрядження. Тож догляд за дітьми лягав переважно на плечі Олени. Але останнім часом усе стало складніше: компанія вимагала більше годин, а садочок працював лише до шостої вечора.
Олена мала маму, Галину Іванівну, яка жила в сусідньому районі. Галина Іванівна була пенсіонеркою, енергійною жінкою шістдесяти років, яка любила повторювати:
“Я ще молода, можу все!” Вона часто допомагала доньці з онуками, але останнім часом їхні стосунки стали напруженими. Олена не раз чула від мами скарги на те, як важко їй усе встигати, але завжди думала, що це просто розмови.
Одного разу, коли Андрій поїхав у відрядження на два тижні, Олена зателефонувала мамі.
– Мамо, привіт. Слухай, Андрій у відрядженні, а в мене аврал на роботі. Можеш посидіти з дітьми? – запитала Олена, намагаючись звучати якомога м’якше.
– Звісно, доню. Я завжди рада допомогти. Привозь їх завтра зранку, – відповіла Галина Іванівна без вагань.
Олена зітхнула з полегшенням. “Добре, що мама є”, – подумала вона. Наступного дня вона завезла дітей до бабусі. Максим і
Аліна були в захваті: бабуся завжди пекла смачні пиріжки, гралася з ними в ігри і розповідала казки. Олена поцілувала їх і помчала на роботу.
Два тижні пролетіли швидко. Галина Іванівна щодня забирала дітей з садочка, годувала їх обідом, гралася, водила на прогулянки. Вона навіть купувала їм маленькі подарунки – іграшки чи солодощі. Олена дзвонила щовечора, щоб перевірити, як справи.
– Мамо, як вони? Не втомилася? – питала Олена.
– Та все добре, доню. Вони такі милі, але активні. Максим весь день бігає, Аліна хоче малювати. Я втомлююся, але це ж мої онуки, – відповідала Галина Іванівна з легким зітханням.
Коли Андрій повернувся, Олена поїхала забрати дітей. Вона принесла мамі коробку цукерок і букет квітів.
– Дякую, мамо! Ти нас врятувала. Без тебе я б не впоралася, – сказала Олена, обіймаючи маму.
– Рада допомогти, доню. Але… – Галина Іванівна зробила паузу, – ми маємо поговорити про оплату.
Олена здивовано підняла брови.
– Оплату? Яку оплату, мамо? Ти ж бабуся, це ж родина.
– Так, родина, але я витратила свій час. Щодня годувала, розважала, забирала з садочка. Це не просто так. Я розрахувала: два тижні, по вісім годин на день, плюс витрати на їжу та іграшки. Виходить п’ятнадцять тисяч гривень.
Олена застигла на місці. Вона думала, що почула неправильно.
– Мамо, як ти можеш 15 тисяч? Це що, жарт такий? – вигукнула вона, відчуваючи, як обличчя червоніє.
– Ні, доню, як ти хотіла? Я витратила свій час, щодня годувала, розважала, забирала дітей з садочка. І це все має бути оплачено. Я не молода, щоб безкоштовно працювати. Ти ж на роботі заробляєш, а я що? Пенсія копійчана, – твердо сказала Галина Іванівна, дивлячись доньці в очі.
Олена не вірила своїм вухам. Вона завжди вважала, що бабусі допомагають онукам з любові, а не за гроші. Але мама стояла на своєму.
– Мамо, але ж ти моя мама! Це ж твої онуки. Як ти можеш вимагати гроші? – Олена намагалася стримати сльози.
– Доню, часи змінилися. Раніше я працювала, виховувала тебе безкоштовно, бо так було. Але тепер я на пенсії, і мій час коштує. Якщо ти хочеш професійну няню, платиш їй. Чому зі мною інакше? – пояснювала Галина Іванівна.
Діти, чуючи суперечку, заховалися в кімнаті. Максим шепотів Аліні: “Чому мама кричить на бабусю?”
Олена мовчала хвилину, намагаючись заспокоїтися. Вона не хотіла сваритися, але це було несподівано.
– Добре, мамо. Я заплачу. Але це востаннє, – сказала вона тихо і дістала гаманець.
Вона перерахувала гроші і передала мамі. Галина Іванівна взяла їх без емоцій.
– Дякую, доню. Це справедливо.
Олена забрала дітей і поїхала додому. Дорогою вона не сказала ні слова. Андрій, побачивши її обличчя, запитав:
– Що сталося? Чому така сумна?
– Мама вимагала 15 тисяч за догляд за дітьми. Я заплатила, але… більше не хочу з нею мати справ, – відповіла Олена, і сльози покотилися по щоках.
Андрій обійняв її.
– Це дивно, але може, вона має рацію? Пенсія мала…
– Ні, Андрію! Родина не про гроші. Вона ж не чужа людина, – заперечила Олена.
З того дня Олена припинила дзвонити мамі. Вона уникала розмов, відповідала коротко на повідомлення. Коли знову знадобилася допомога з дітьми – Андрій поїхав у чергове відрядження – Олена не звернулася до мами.
Замість цього, вона пішла до сусідки, пані Марії, літньої жінки, яка жила поверхом нижче.
Пані Марія була вдовою, мала дорослих дітей, які жили далеко. Вона любила дітей і часто пропонувала допомогу.
– Пані Маріє, вибачте, що турбую. Мені потрібна допомога з дітьми на тиждень. Андрій у відрядженні, а я на роботі. Може, посидите з ними? – запитала Олена.
– Звісно, Оленко! Приводь їх. Я рада компанії. Діти – це радість, – усміхнулася пані Марія.
Олена з полегшенням зітхнула. Наступного дня вона завезла Максима і Аліну до сусідки. Пані Марія гралася з ними, годувала домашніми варениками, водила в парк. Діти були щасливі.
Ввечері Олена забирала їх.
– Дякую, пані Маріє! Скільки я вам винна? – запитала вона.
– Ой, дитинко, нічого! Я ж не за гроші. Просто рада допомогти. Твої діти – як мої онуки, – відповіла сусідка.
Олена була зворушена. “Ось так має бути в родині”, – подумала вона.
Минали тижні. Галина Іванівна дзвонила доньці, але Олена відповідала холодно.
– Доню, чому не дзвониш? Онуків не привозиш? – запитувала мама.
– Мамо, я зайнята. Діти в садочку, все добре, – відповідала Олена.
Але всередині їй було боляче. Вона сумувала за мамою, але образа не проходила.
Одного разу Галина Іванівна прийшла в гості без запрошення. Вона принесла пиріг і іграшки для онуків.
– Бабусю! – закричали діти і кинулися обіймати її.
Олена впустила маму, але трималася відсторонено.
– Доню, давай поговоримо. Я бачу, що ти ображаєшся, – сказала Галина Іванівна, сідаючи за стіл.
– Мамо, що говорити? Ти вимагаєш гроші за допомогу родині. Це боляче, – відповіла Олена.
– Але ж, доню, я не хотіла образити. Просто… я відчуваю себе використаною. Ти працюєш, заробляєш, а я сиджу безкоштовно. В сусідньому будинку бабусі беруть гроші від дітей, – пояснювала мама.
– Мамо, але ми ж не сусіди! Ми родина. Я б ніколи не вимагала від тебе гроші за допомогу, – заперечила Олена.
Діти гралися в кімнаті, але чули розмову. Максим підбіг:
– Мамо, чому ти сваришся з бабусею? Вона ж добра!
Олена зітхнула.
– Йди грайся, синочку.
Галина Іванівна продовжила:
– Доню, згадай, як я тебе виховувала. Я працювала на двох роботах, щоб ти мала все. А тепер? Пенсія 3000 гривень, ледь на комуналку вистачає. Твій батько помер рано, я сама все тягнула. А ти… ти думаєш, що я повинна вічно допомагати безкоштовно?
Олена відчула провину.
– Мамо, я не думала про це так. Але чому не сказала раніше? Чому відразу рахунок?
– Бо боялася, що відмовиш. А так – це бізнес, – усміхнулася Галина Іванівна.
Вони поговорили ще годину. Олена зрозуміла мамину сторону: самотність, фінансові труднощі. Але образа не зникла повністю.
– Добре, мамо. Давай спробуємо по-новому. Але без рахунків, – сказала Олена.
– Згодна, доню. Я люблю вас усіх, – відповіла мама.
Але все не стало як раніше. Олена частіше зверталася до пані Марії. Сусідка стала як друга бабуся для дітей.
– Пані Маріє, ви не втомлюєтеся? – питала Олена.
– Ні, дитинко. Мені приємно. Мої діти далеко, а ваші – як сонечки, – відповідала вона.
Одного разу пані Марія захворіла. Олена не знала, що робити. Андрій знову у відрядженні.
– Мамо, привіт. Мені потрібна допомога. Пані Марія хвора, а діти… – зателефонувала Олена.
– Привозь, доню. Без питань, – відповіла Галина Іванівна.
Олена завезла дітей. Мама зустріла їх з посмішкою.
– Бабусю, ми скучили! – закричали діти.
Цього разу все пройшло добре. Галина Іванівна не згадувала про гроші. Вона гралася, годувала, розважала.
Коли Олена приїхала забирати, мама сказала:
– Доню, це було безкоштовно. З любові.
– Дякую, мамо. Я ціную, – відповіла Олена, обіймаючи її.
Але глибоко в душі Олена знала, що довіра підірвана. Вона продовжувала балансувати між мамою і сусідкою.
Минали місяці. Олена почала більше цінувати час. Вона найняла няню на півставки, щоб не залежати від інших.
– Андрію, я думаю, нам потрібно більше часу для родини, – сказала вона чоловікові.
– Згоден. Давай планувати відпустку, – відповів він.
Галина Іванівна теж змінилася. Вона почала ходити на курси для пенсіонерів, знайшла подруг.
– Доню, я тепер зайнята. Маю хобі, – розповідала вона по телефону.
Олена усміхнулася. “Може, це на краще”, – подумала вона.
Але одного дня сталася подія, яка все змінила. Максим захворів. Олена панічно дзвонила мамі.
– Мамо, Максим хворий! Допоможи, будь ласка!
– Приїжджай, доню. Я все зроблю, – відповіла Галина Іванівна.
Олена привезла сина. Мама доглядала за ним: компреси, чай з малиною, казки на ніч.
– Бабусю, ти найкраща, – шепотів Максим.
Олена сиділа поруч, дивлячись на маму.
– Мамо, дякую. Без тебе я б не впоралася.
– Доню, родина – це не про гроші. Це про підтримку, – сказала Галина Іванівна.
Вони обійнялися. Образа розтанула.
З того дня стосунки налагодилися. Олена допомагала мамі фінансово – не як оплату, а як подарунок.
– Мамо, ось, на твої курси, – казала вона.
– Дякую, доню. Але я люблю вас безкоштовно, – відповідала мама.
Пані Марія теж залишалася в їхньому житті.
– Оленко, ви всі – моя друга родина, – казала вона.
Історія цієї родини стала уроком: гроші можуть розділити, але любов з’єднує.
Юлія Хмара
