— Мамо, які підгузки й суміші? Йому вже п’ятий рік! Він у садочок ходить. Та й взагалі він славний хлопчина, треба тебе з ним познайомити, щоб ти розтанула.
Спочатку Наталка не сподобалася Вірі Степанівні — якась вона безпородна: бліда, маленька, волосся сиве, зачесане у «мишачий хвостик». Чомусь їй уявлялося, що в її Михайла буде інша обраниця — довгонога і витончена красуня, під стать йому, але він привів цю. Але потім вона ще дізналася, що в Наталки є маленький син, і це було справжнє випробування.
— Михайло, не поспішай! — говорила Віра Степанівна своєму синові. — Ти ще молодий і не знаєш, що таке чужа дитина! Ніякої романтики не буде, а одразу побут — підгузки, суміші, крики вночі. Тебе дратуватиме, що це не твій рідний син, а якогось чужого хлопця, а тобі його ще виховувати треба, гроші вкладати!
— Мамо, які підгузки й суміші? Йому вже п’ятий рік! Він у садочок ходить. Та й взагалі він славний хлопчина, треба тебе з ним познайомити, щоб ти розтанула.
— Ось ще! — скиглила Віра Степанівна. — Навіть не думай цього робити, не прийму! Одружуйся на вільній дівчині й почніть життя з чистого аркуша.
— Так я й з Наташкою почну життя з чистого аркуша, — відповів Михайло. — Єгорко нам не завадить. Він навіть свого батька не знає, Наталку залишив її хлопець, коли дізнався, що буде дитина.
— О, так вона ще й нагуляла? — обурилася Віра Степанівна. — Хороша наречена.
— Дивно! А як тітка Рая, твоя сестра, привела у світ без чоловіка, так ти інше говорила. Сварила її чоловіка, який кинув її! Чого ж ти така?
— Але це ж інше! — обурилася Віра Степанівна. — Тільки не одружуйся з цією мишкою.
— Мамо, ми вже все вирішили! — сказав син. — Знімемо поки квартиру, одружимося, потім візьмемо іпотеку. Єгорка я усиновлю, у нього все одно тата немає, а він чимось навіть схожий на мене. Він уже мене татом називає.
— Ех, приворожила тебе ця жінка! — застогнала Віра Степанівна. — Напоїла чимось! Ну дивися сам, пожалкуєш! А цієї дитини не усиновлюй, а то аліменти ще платитимеш. І сюди мені його не приводь, чуєш?
Але син не почув, привів-таки. За півгодини до їхнього приходу Віру Степанівну почала турбувати нога — нічого серйозного, але треба було полежати. Вони прийшли удвох — Михайло та Єгор. Лежачи на дивані, жінка блиснула очима на сина — мовляв, я ж просила дитину не приводити, але Михайло ніби цього не помітив. Сказав, що Наталка на роботі, а вони тут з Єгорком повз проходили.
— А ти чого це лежиш? — запитав син. — Ногу турбує? Є якась мазь? Зараз я до аптеки побіжу, зачекай. Єгорку, почекай тут, познайомся з бабусею.
Єгор сів на краєнок крісла й знічено усміхнувся жінці, яка на нього недовірливо дивилася. Він і справді був чудовою дитиною, якою можна тільки милуватися: великі блакитні очі, довгі вії, акуратні рожеві губки, майже що бантиком.
— А ви моя бабуся? — м’яко запитав Єгорко.
Віра Степанівна пожала плечима й нічого не відповіла.
— А де ваш дідусь?
— Немає дідуся, — Віра Степанівна мимоволі усміхнулася — надто кумедний був цей малий.
— А у моєї другої бабусі є дідусь. Але тільки вони далеко живуть, я їх тільки по телефону бачив.
«А, ну все зрозуміло! — подумала Віра Степанівна. — Вирішили на мене хлопця повісити, бо батьки Наталки далеко. Ну не дочекаєтеся!».
— А ви хворієте? — запитав Єгорко. — Треба вас якось вилікувати.
— Зараз мені Михайло мазь принесе, і я вилікуюсь.
Єгорко зліз з крісла й пішів на кухню. Почувся звук води, яка лилася. Віра Степанівна хотіла встати, але нога турбувала. За кілька секунд з’явився Єгорко з кухонним рушником, у якому була трохи намочена серединка.
— Хто тобі дозволив самому лазити на кухні? — суворо запитала Віра Степанівна.
Єгорко здригнувся, розгубився й знітився від такого неочікуваного запитання.
— Я просто хотів, — заїкаючись відповів він. — Я хотів, щоб ви не хворіли! Ось, якщо цим мокрим місцем прикласти до чола й дати таблетку, то хвороба зовсім мине. Так мама тата нещодавно лікувала.
Єгорко розгублено стояв посеред кімнати з рушником у руках і не знав, що тепер робити. «Який турботливий хлопчик, — зворушено подумала Віра Степанівна. — А я, не подумала, так грубо відповіла дитині. І чого я зірвалася на маля? Він то тут до чого? Михайло таким турботливим у дитинстві не був».
— Ну зрозуміло, — Віра Степанівна м’яко усміхнулася. — Ну якщо допомагає, то давай прикладу, може й легше стане.
— А давайте я вам допоможу, покажу, як правильно!
Єгорко приклав рушник до чола бабусі, і при цьому зробив бровки будиночком — явно у дитини є співчуття. Він такий хорошенький, справді, як тут не розтанути? Стали розмовляти, і Віра Степанівна помітила, який він не по роках розумненький і ввічливий хлопчик. Прийшов син, приніс мазь, забрав Єгорка. Нога дуже швидко стала проходити. «Напевно, рушник допоміг» — жартівливо подумала Віра Степанівна.
З тих пір Віра Степанівна почала відчувати потребу у спілкуванні з Єгорком. «Тебе що, теж приворожили» — жартували подруги. Та й сама не знала, от подобався їй цей хлопчик. Ну навіщо дивитися серіали, чи віддавати свій час на рукоділля, якщо можна його присвятити цьому хлопчикові, який із ніжністю називав її бабусею? Вона навіть була вдячна Наташці, яка привела Єгорка у світ й зробила її життя світлішим.
— Єгорушко, а я за тобою, — говорила весь час Віра Степанівна, ледь переступаючи поріг квартири Михайла й Наталки. — Бабуся пенсію отримала, підемо гуляти: морозиво, каруселі, все що захочеш!
Наталка привела у світ від Мишка доньку Аліну. Звичайно ж, Віра Степанівна була рада, але як і раніше забирала семирічного Єгорка, щоб батьки займалися немовлям. Зараз, коли онучці йде четвертий рік, бабуся, звичайно ж, забирає обох дітей на різні розваги, але все ж більше уваги приділяє як завжди своєму улюбленцю Єгоркові.
— Дивно, — говорять подруги. — Усі нормальні бабусі рідним онукам всю увагу віддають, а ти більше до Єгорка тяжієш. А Алінку чого так ображаєш?
— Ну прямо — ображаю, я їх обох люблю! — відповідає їм Віра Степанівна. — Алінка хитра, вона своє візьме, до того ж капризулька, розпещена батьками. Ось не знаю, як це пояснити, але Єгорка я справді люблю більше за рідну онуку. Він такий — мій-мій! Як згадаю, як я на нього тоді гаркнула через той рушник, а він розгублено стояв посеред кімнати, так серце не на місці! І що це на мене тоді найшло? Я так рада, що у мене є Єгорко, хлопчик мій рідний!
