Вітальня потопала в пахучих квітах, які Настя з такою любов’ю обирала для свого свята. Біла сукня, що висіла на дверцятах шафи, здавалася Яні не символом щастя, а саваном для її власних надій. Вона стиснула кулаки, відчуваючи, як нігті впиваються в долоні.
— Мамо, ти не розумієш! — голос Яни зірвався на крик, луною відбиваючись від стін. — Якщо ти дозволиш цьому статись, якщо ти не зупиниш цей фарс, ти втратиш мене назавжди!
Мати, втомлена від передвесільної метушні, опустила руки на стіл.
— Яно, дитино, схаменися. Павло обрав Настю. Вони кохають одне одного. Що я можу зробити? Наказати дорослому чоловіку передумати біля вівтаря?
— Обрав? — Яна гірко засміялася, крокуючи кімнатою. — Він просто засліплений її «лагідністю». Він не бачить, що вона порожня всередині! Це я ходила з ним на всі виставки, це я слухала його розповіді про архітектуру годинами, поки вона малювала свої нікчемні ескізи! Це я маю бути на її місці!
У цей момент двері відчинилися, і в кімнату ввійшла Настя. Вона виглядала спокійною, але блідість видавала її хвилювання.
— Ти знову за своє, Яно? — тихо запитала сестра. — Весілля завтра. Хіба ти не можеш хоча б раз подумати про когось, крім себе?
— Про когось, крім себе?! — Яна підлетіла до сестри, очі її палахкотіли гнівом. — Це ти вкрала його! Ти знала, як він мені подобається. Ти бачила, як я розквітала, коли він заходив до нас. І що ти зробила? Ти вдягла свою маску «тихої овечки» і просто привласнила його увагу!
— Я нікого не крала, — Настя випрямила спину. — Павло сам освідчився мені. Ми щасливі. Чому ти намагаєшся перетворити наше свято на поле битви?
— Бо це не твоє щастя! Це крадене! — Яна обернулася до матері. — Мамо, скажи їй! Ти ж бачиш, що вони не пара. Павло енергійний, амбітний, йому потрібна така, як я. З Настею він просто засяде в болоті домашнього затишку і згасне через рік!
— Досить! — мати нарешті підвищила голос. — Яно, твої ревнощі засліплюють тебе. Ти погрожуєш мені тим, що підеш з дому, але чи подумала ти, як це виглядає з боку? Ти хочеш зруйнувати життя сестрі лише тому, що твоє его зачеплене?
— Моє его?! — Яна задихалася від обурення. — Ви обидві проти мене! Завжди так було. Настя — «золота дитина», Настя — «добра душа». А я просто та, хто має стояти в кутку і аплодувати? Не буде цього! Якщо Павло не зрозуміє, яку помилку він робить, я сама йому скажу. Прямо завтра, перед усіма гостями!
— Ти не посмієш, — Настя зробила крок вперед, і в її очах вперше з’явилася сталь. — Ти не зіпсуєш цей день. Не тому, що я боюся твоїх слів — Павло мені довіряє. А тому, що після цього у тебе справді не залишиться родини. Ти цього хочеш? Залишитися зовсім однією у своїй ненависті?
Яна замовкла на мить, її губи тремтіли.
— Ви мене вже викреслили. Ви обрали її сторону. Мамо, я востаннє прошу: завадь цьому. Скажи Павлу, що Настя не та, за кого себе видає. Придумай щось! Ти ж знаєш, як я його кохаю!
— Кохання не вимагає руйнування, Яно, — сумно відповіла мати. — Те, що ти відчуваєш — це не кохання, це жадоба володіння. Я не буду брехати і не буду втручатися в долю твоїх дорослих сестер. Якщо ти вирішиш піти — це буде твій вибір, а не мій.
Яна подивилася на щасливу білу сукню, потім на спокійне обличчя Насті й на втомлені очі матері. Вона відчувала, як світ, який вона намагалася побудувати навколо своєї ідеї «ідеального майбутнього з Павлом», розсипається на дрібні друзки.
— Значить, так? — прошепотіла вона, відступаючи до дверей. — Значить, для вас мої почуття — це просто примха? Добре. Весілля буде. Але не сподівайтеся побачити мою посмішку на ваших фотографіях. Ви втрачаєте мене саме зараз, і це — ваша провина!
Вона вибігла з кімнати, гучно гримнувши дверима, залишивши по собі важку тишу, просякнуту ароматом весільних квітів, які тепер здавалися пасткою для всіх присутніх.
Ніч перед весіллям була схожа на затишшя перед бурею. Яна не знаходила собі місця у своїй кімнаті. Кожен шерех у коридорі, кожен звук кроків матері чи Насті викликав у неї напад гострої фізичної відрази. Вона відчинила вікно, впускаючи прохолодне нічне повітря, але воно не остуджувало її гнів.
— Вони думають, що я змирилася, — просичала вона собі під ніс, дивлячись на темні обриси саду. — Думають, що я просто «переплачу».
Вона витягла з шухляди старий альбом. Там було фото з минулого літа: вони втрьох на пікніку. Павло сміявся, дивлячись у камеру, а Яна стояла зовсім поруч, майже торкаючись його плеча. Настя на тому знімку була десь збоку, розмита, неважлива. Принаймні, так хотілося думати Яні.
Раптом у двері тихо постукали. Це була Настя. Вона увійшла без запрошення, тримаючи в руках чашку теплого чаю.
— Яно, я принесла тобі… — почала була сестра, але Яна перебила її різким помахом руки.
— Залиш собі свою жалість. Вона мені не потрібна. Ти прийшла подивитися, чи я вже зібрала валізи?
Настя поставила чашку на комод і сіла на край ліжка.
— Я прийшла сказати, що Павло зараз на терасі. Він приїхав, бо не міг заснути. Він хоче поговорити з тобою, Яно. Він відчуває напругу і не хоче починати наше сімейне життя з ворожнечі між нами.
Яна завмерла. Серце калатало так сильно, що, здавалося, от-от вистрибне з грудей. Це був шанс. Останній шанс.
— Він сам приїхав? — перепитала вона, намагаючись надати голосу байдужості.
— Так. Він чекає. Іди, будь ласка. Скажи йому все, що хочеш, але обіцяй мені одне: після цієї розмови ти або залишишся на весіллі як моя сестра, або підеш зараз, не влаштовуючи сцени завтра.
Яна не відповіла. Вона вибігла з кімнати, пролетіла сходами і опинилася в прохолоді нічного саду. Павло стояв біля перил тераси, вдивляючись у темряву. Його висока постать завжди викликала в неї трепет.
— Павло? — тихо покликала вона.
Він обернувся. Його обличчя було втомленим, але спокійним.
— Яно. Добре, що ти вийшла. Настя сказала, що ти дуже засмучена.
— Засмучена? Павло, це слово надто слабке для того, що я відчуваю! — вона підійшла ближче, так близько, що відчула аромат його парфумів.
— Як ти можеш це робити? Ти ж знаєш, що ми з тобою однієї крові — за духом, за інтересами. Ми ж розуміємо одне одного з півслова! Настя… вона просто тиха гавань, але ти ж корабель, якому потрібен океан!
Павло зітхнув і поклав руку їй на плече. Це був дружній жест, і від цього Яні стало ще боляче.
— Яно, ти чудова дівчина. Ти яскрава, розумна, з тобою цікаво сперечатися про Брунеллескі чи сучасний урбанізм. Але кохання — це не тільки спільні інтереси. Це те, з ким ти хочеш прокидатися і з ким хочеш мовчати. Мені з Настею затишно. Вона дає мені те, чого я не маю — спокій.
— Спокій — це смерть для творця! — вигукнула Яна. — Я можу дати тобі вогонь! Я можу надихати тебе! Невже ти не бачиш, що вона просто зручна? Ти обираєш комфорт замість пристрасті!
— Я обираю жінку, яку кохаю, — твердо відповів Павло. — Яно, припини це. Твоє захоплення мною перетворилося на якусь одержимість. Ти не мене кохаєш, ти кохаєш ідею того, що ми могли б бути разом. Але ми — різні світи.
— Ти просто боїшся признатися, що зробив помилку! — Яна відштовхнула його руку. — Ти боїшся образити маму, боїшся зруйнувати образ «ідеального нареченого».
Але ти будеш нещасним! Ти згадуватимеш мене щоразу, коли вона проситиме тебе полагодити кран замість того, щоб обговорити новий проект!
Павло подивився на неї з глибоким сумнівом.
— Знаєш, Яно, я сподівався, що ми зможемо залишитися друзями. Але зараз я бачу, що Настя була права — ти бачиш лише себе. Якщо ти справді бажаєш мені щастя, ти б усміхнулася завтра і просто була поруч. Але ти хочеш перемоги. А в коханні переможців не буває, якщо хтось програє так болісно, як ти.
— Я не програла! — крикнула вона йому в спину, коли він почав йти. — Це ти програв своє життя!
Вона залишилася одна на терасі. Гнів змінився порожнечею. Вона бачила світло у вікні Насті. Там, напевно, сестра з мамою вже заспокоїлися, думаючи, що розмова з Павлом усе владнала. Вони чекали на каяття або хоча б на смирення.
Яна повернулася до будинку. Вона не пішла до своєї кімнати. Вона зайшла до вітальні, де на манекені все ще сяяла біла сукня Насті. Вона підійшла до неї, торкнулася ніжного мережива. В її голові знову почулися слова матері: «Ти втратиш мене назавжди».
— Нехай, — прошепотіла Яна.
Вона схопила ножиці, що лежали на столі поруч із весільними стрічками. Рука здригнулася, але лише на мить. Вона не збиралася різати сукню — це було б надто дрібно, надто очевидно. Вона взяла флакон із темним чорнилом, яким Настя підписувала запрошення, і повільно, крапля за краплею, почала виливати його не на сукню, а на фату, що лежала поруч.
Темні плями розповзалися по тонкій сітці, як метастази.
— Це не весілля, — промовила Яна, дивлячись на результат своєї праці. — Це ваші поминки по мені.
Вона кинула флакон у камін і пішла до своєї кімнати збирати речі. Вона не збиралася чекати ранку. Коли сонце зійде і Настя побачить свою зіпсовану фату, Яна вже буде далеко.
Вона не завадила весіллю фізично, але вона знала: тепер кожного разу, коли Павло дивитиметься на дружину, він згадуватиме цей скандал, цей біль і ту ціну, яку вони заплатили за свій «спокій».
Мати почула скрип вхідних дверей о четвертій ранку. Вона вибігла в коридор, але побачила лише порожнечу і записку на столику біля дзеркала:
«Ви отримали своє свято. Тепер живіть із цим. Яни для вас більше немає».
Весілля відбулося. Настя йшла до вівтаря без фати, з блідим обличчям і очима, повними сліз, які вона намагалася видати за щастя.
Павло тримав її за руку, але його погляд раз у раз повертався до порожнього стільця в першому ряду, де мала сидіти сестра нареченої. Мати стояла поруч, постаріла за одну ніч на десять років.
Вони перемогли. Але в повітрі весільного залу висіло важке, невидиме питання: чи варте було це щастя такої руйнації?
Яна ж у цей час дивилася у вікно потяга, що мчав у невідомість, і вперше за довгий час відчувала не біль, а холодну, як лід, свободу. Вона втратила сім’ю, але вона залишила їм шрам, який ніколи не затягнеться.
Юлія Хмара
