Осінній вечір дихав прохолодою, коли тридцятирічна Олена вкотре переглядала дитячі малюнки, чекаючи на чоловіка з роботи. Двоє малюків уже спали у своїх ліжках, у домі панував відносний спокій, якого вона так довго прагнула.
Цей великий двоповерховий будинок під містом був її гордістю. Сучасний ремонт, просторі кімнати, панорамні вікна — усе, про що колись мріяла дівчинка з бідної родини, чий батько пропивав останні копійки.
Раптом тишу розітнув різкий дзвінок у двері. Олена здригнулася, накинула кардиган і пішла відчиняти. На порозі стояла жінка у дорогому пальті, з великою валізою на коліщатках.
— Мамо?.. — Олена заклякла, не вірячи власним очам.
Марія, якій щойно виповнилося сорок сім, опустила комір і втомлено, але щасливо посміхнулася. Вона не приїжджала додому вже років шість, обмежуючись щомісячними переказами з Італії.
Олена зробила крок уперед, щоб обійняти матір, але погляд мимохіть упав нижче. Пальто Марії було розстебнуте, і під легким светром чітко виднілося круглий, цілком сформований живіт. Місяць шостий, не менше.
Олена відсахнулася, хапаючи ротом повітря.
— Мамо, це ще що за новини? — голос доньки здригнувся.
— А ти не рада, доню? — Марія гордо випростала спину й погладила живіт. — В тебе братик буде!
— Який ще братик?! Ти при своєму розумі? — Олена відчула, як земля тікає з-під ніг.
— По матері рідний! Чесний і довгоочікуваний, — Марія рішуче переступила поріг, закотила валізу до коридору й озирнулася довкола так, наче прийшла у власну фортецю.
— Боже, як я мріяла про цей момент! Нарешті не доведеться на цих італійців гарувати, підтирати за чужими стариками й терпіти капризи. Я вдома.
— Почекай, — Олена зачинила двері й заступила матері шлях до вітальні. — Що значить «нарешті»? А що ти збираєшся тут робити? У такому стані?
— Нарешті в декреті посиджу, Оленко! З тобою я навіть змоги такої не мала. Коли тобі шість місяців виповнилося, я вже на роботу бігла, бо твій батько ні копійки в хату не приносив, тільки з пляшкою обіймався. Я своє відробила. Тепер хочу для себе пожити, дитину спокійно виростити.
— Для себе?! — Олена майже закричала, але вчасно згадала про сплячих дітей і перейшла на сичання. — А від кого дитина, мамо? Тобі під п’ятдесят! Нащо це тобі взагалі здалося на старості літ?
— Яка різниця від кого? — Марія раптом насупилася, її голос став жорстким. — Батька дитини я майже не знаю, бачилися кілька разів, жити з ним не збираюся і нічого від нього не хочу. Дитина моя і крапка! Я її хочу народити й виростити тут, у нормальних умовах.
У цей момент клацнув замок, і до хати увійшов Артур, чоловік Олени. Побачивши тещу, валізу й, головне, її очевидний стан, він застиг на місці, впустивши ключі на тумбочку.
Наступна година перетворилася на справжнє судилище на кухні. Олена сиділа, обхопивши голову руками, Артур нервово міряв кроками кімнату, а Марія спокійно пила чай, наче нічого не звичайного не сталося.
— Одна річ — жити з твоєю мамою, яка приїхала на відпочинок, — вибухнув Артур, звертаючись до дружини, але дивлячись на тещу. — А зовсім інша — мати тут ще одне немовля! У нас двоє своїх дітей, мені спокою після зміни немає, а тепер тут буде цілодобовий крик? Я на таке не підписувався, коли ми планували це життя!
— А який у нас вибір, Артуре? — розгублено пробурмотіла Олена. — Не вижену ж я її на вулицю вночі.
— Олено, включи голову! — Артур зупинився перед дружиною. — Нехай іде жити в хату моєї покійної бабці. Вона в центрі селища стоїть, порожня, дах не тече, світло є. Косметику освіжимо — і вперед.
Та й ти подумай, як на нас люди дивитимуться! Твоїй мамі сорок сім років, офіційно заміжня за твоїм батьком-алкоголіком, який три роки живе з іншою жінкою під парканом. І тут вона приїжджає з пузом невідомо від кого! Геть баба здуріла, а нам сором на все село терпіти?
Марія з гуркотом поставила чашку на стіл. Очі її спалахнули гнівом.
— Ти кого бабою назвав, зятю? Я вам життя дала! Я вам фундамент під ногами створила! Олено, ти з ним згодна?
Олена підвела очі на матір. Усередині неї боровся сором перед сусідами, страх втратити чоловіка і злість за зруйнований затишок.
— Так, мамо, я згодна з Артуром, — тихо, але рішуче сказала Олена. — Ти не можеш жити з нами і з немовлям. Це занадто. У нас своя родина, свій побут.
— І куди мені йти? — Марія піднялася зі стільця, її голос затремтів від образи. — В якусь напіврозвалену мазанку твоєї баби? Чи це не я заробила вам на цю хату?! Чи не мої гроші тут у кожній стіні, у кожній цеглині, у кожному євроремонті, яким ви так пишаєтеся?
— Так, мамо, ти заробила, — Олена теж підхопилася на ноги. — Ми вдячні! Але ми не думали, що ти повернешся отак — без попередження, ще й чекає дитину не знати від кого! Нам від людей соромно буде в очі дивитися! Завтра ж усе село гудітиме, що Марія з Італії нагуляла дитину на старості літ!
— Чого це соромно?! — кричала Марія, підступаючи до доньки. — Я що, щось вкрала? Я когось обманула? Я даю життя новій людині! Перестань мені тут мораллю тикати, Олено! Ти забула, з яких злиднів я тебе витягла? Твій батько штани протирав, а я спину гнула!
— Ти мусиш піти, мамо! — відрізала Олена, закриваючи обличчя руками. — Є хата баби Артура. Живи там. Ми допоможемо з продуктами, але тут ти не залишишся!
— Самі туди йдіть! — Марія вдарила кулаком по столу. — Я з цієї хати нікуди не піду. Я її збудувала, я тут господарка!
— Мамо, ти не можеш нас вигнати, — холодно втрутився Артур. — Будинок офіційно оформлений на Олену. Юридично ти тут ніхто, просто зареєстрована. Тож давай без казок про господарку.
Марія на мить замовкла, важко дихаючи. В її очах з’явився такий відчай і лють, яких Олена ніколи раніше не бачила.
— Ах, ось ви як заспівали? — просичала Марія. — Оформили на себе і думаєте, що багатіями стали? Значить, будемо судитися!
Я цього вам так не залишу, невдячні істоти! Без мене, Олено, ти б досі в дірявих черевиках ходила і в інституті на лавці спала, бо за навчання платити не було чим! Я до суду дійду, підніму всі чеки, всі перекази з банку, докажу, за чиї гроші ця фортеця зведена!
— Судитися з власною донькою? — прошепотіла Олена, відчуваючи, як сльози котяться по щоках. — Через твої походеньки в Італії ми маємо руйнувати сім’ю?
— Мої походеньки?! — вигукнула Марія. — Я там десять років світу білого не бачила! Я мала право на краплю щастя, на кохання, нехай і помилкове! А ви мене як собаку на смітник викидаєте!
Минув тиждень. Марія навідріз відмовилася залишати будинок. Вона зайняла гостьову кімнату на першому поверсі, зачинилася там і виходила лише на кухню, коли нікого не було.
Побут перетворився на справжнє пекло. Щодня в домі спалахували нові сварки.
— Олено, так більше тривати не може! — Артур залетів до спальні після чергового робочого дня.
— Я сьогодні на заправці зустрів сусіда, він уже питає, чи то правда, що твоя мама з італійським бейбі-бумом повернулася! Мене на роботі мужики підколюють. Твоя мати ходить по двору, наче королева, демонстративно живіт виставляє.
— Що я маю зробити, Артуре? — плакала Олена. — За шкварки її викинути на вулицю? Вона вагітна!
— Якщо вона не піде до кінця тижня, піду я! — Артур з силою грюкнув дверима шафи. — Мені таке «щастя» вдома не треба. Я не збираюся утримувати твою матір, її майбутню дитину і терпіти цей вічний пресинг. Я заберу дітей і поїду до батьків, а ти залишайся тут зі своєю судовою тяганиною!
Олена вибігла в коридор і попрямувала до кімнати матері. Вона з силою штовхнула двері. Марія сиділа біля вікна й плела маленькі дитячі пінетки блакитного кольору.
— Мамо, досить! — крикнула Олена, стаючи посеред кімнати. — Подивись, що ти робиш! Чоловік погрожує піти від мене! Що я сама з двома дітьми робитиму? Ти приїхала і за тиждень зруйнувала все моє життя! Тобі не соромно?
Марія навіть не підвела голови, продовжуючи перебирати спицями.
— Твоє життя, Оленко, тримається на соплях, якщо твій чоловік готовий кинути тебе через те, що теща завагітніла. Справжній чоловік підтримав би. А твій Артурчик просто злякався, що фінансовий потік з Італії припинився, і тепер доведеться самому лапками ворушити.
— Не чіпай Артура! — заверещала Олена. — Він працює як проклятий! Це ти егоїстка! Привезла в подолі дитину в сорок сім років і вимагаєш, щоб ми перед тобою на колінах повзали! Ти все життя мені зіпсувала своїм поверненням!
Марія нарешті відклала плетиво. Вона повільно піднялася, підійшла впритул до Олени і подивилася їй просто в очі. У цьому погляді вже не було люті — лише глибока, холодна пустка.
— Я зіпсувала тобі життя? — тихо запитала Марія. — Тим, що дала тобі освіту? Тим, що купила цю землю? Тим, що кожне євро висилала сюди, відмовляючи собі в нормальній їжі? Я повернулася у свій дім.
І якщо твій чоловік такий гордий — нехай іде. А я звідси не зрушу. Можеш викликати поліцію, судитися, робити що хочеш. Але свого сина я народити маю тут.
Марія розвернулася і сіла назад у крісло, знову взявши до рук спиці.
Олена стояла посеред кімнати, відчуваючи повне безсилля. За стіною чувся тупіт її власних дітей, які ще нічого не розуміли, на кухні нервово курив чоловік, який збирав речі, а в селі вже на повну силу пліткували сусіди.
Затишний світ, який вона будувала десять років, розсипався, мов картковий будиночок, і виходу з цього глухого кута вона не бачила.
Світлана Малосвітна
