Це була не просто розмова, це був тектонічний зсув. Коли Катя почула в слухавці цей новий, металевий відтінок у голосі матері, вона мало не впустила ключі від машини.
Марія Іванівна, жінка, яка все життя вибачалася за те, що дихає занадто голосно, раптом звучала як генеральний директор корпорації.
— Мамо, ну що за загадки? Який ремонт у житті? Ти що, знову записалася на ті курси «Як стати богинею за три дні»? — Катя намагалася перетворити все на жарт, але серце тьохнуло.
— Ні, доню. Я записалася на курс «Як виставити за двері тих, хто витирає об тебе ноги». І знаєш, я вже склала іспит. На відмінно.
Катя примчала додому через годину. Відчинивши двері своїм ключем, вона завмерла. У коридорі стояли три величезні валізи.
Батько, Петро Петрович, сидів на табуретці біля взуттєвої полиці й виглядав так, ніби його щойно вдарило блискавкою. Марія Іванівна, у новій сукні кольору стиглої вишні, спокійно допивала каву.
— Що тут відбувається? — вигукнула Катя. — Тату, ти кудись їдеш?
— Запитай у своєї матері, — буркнув батько, не піднімаючи очей. — Вона з глузду з’їхала. Сорок років разом, а вона мені заявляє, що я «токсичний елемент інтер’єру».
— Мамо! Ти що, виганяєш тата? — Катя розгублено дивилася то на одного, то на іншу.
— Не виганяю, — Марія відставила чашку. — Я проводжаю його до нового етапу саморозвитку. Наприклад, до вміння самостійно варити борщ і прати свої шкарпетки, які я дістаю з-під дивана останні три десятиліття.
— Та це ж дрібниці! — Катя сплеснула руками. — Всі так живуть!
— А я не «всі»! — Марія раптом підвелася. Голос її забринів. — Досить! Сорок років я була зручною. Я була «Марієчкою, подай сіль», «Марієчкою, де моя сорочка?», «Марієчкою, чому котлети не такі соковиті, як у моєї покійної матінки?».
— Машо, ну досить вже драм, — подав голос Петро. — Я просто сказав, що пил на телевізорі заважає мені дивитися футбол. Хіба це привід руйнувати сім’ю?
— Це привід, Петре, бо ти цей пил бачиш, але пальцем не поворухнеш, щоб його прибрати! Ти бачиш у мені лише функцію. Додаток до плити та пральної машини. А тепер послухай мене уважно: термін придатності твоєї безкоштовної служниці закінчився.
— Мамо, ти поводишся як підліток! — втрутилася Катя. — Ти ж знаєш, тато без тебе пропаде. Він навіть не знає, де лежать його ліки від тиску!
— В аптечці, Катю. Яка стоїть на тому самому місці з 1998 року. Якщо він за чверть століття не зміг запам’ятати шлях до білої коробочки, то це вже питання до медицини, а не до мене.
— Та як ти можеш так говорити? — обурився Петро. — Я все життя працював! Я приносив гроші!
— Гроші? — Марія гірко засміялася. — Ти приносив рівно стільки, щоб вистачило на твій бензин і твої запчастини. А ремонт на кухні я робила за свої премії, поки ти «шукав себе» на дивані перед телевізором. Ти пам’ятаєш, коли востаннє дарував мені квіти не за розкладом на 8 березня, а просто так?
— Квіти — це марнотратство! — відрізав батько. — Я тобі практичні речі купував. Ось, міксер подарував минулого року!
— Міксер, щоб я тобі швидше млинці пекла? Дякую, Петре. Дуже романтично. Валізи чекають. Твій шлях лежить до твоєї сестри, вона якраз любить повчати всіх навколо. Будете ідеальним дуетом.
— Я нікуди не піду! — крикнув Петро, тупнувши ногою. — Це і моя квартира також!
— Юридично — так. Але якщо ти залишишся, готувати будеш сам, прибирати сам, і розмовляти з тобою я буду виключно через адвоката про поділ майна. Тобі справді хочеться жити в стані холодної війни? Чи, може, краще піти по-чоловічому?
Катя дивилася на матір і не впізнавала її. У цій жінці з прямою спиною та рішучим поглядом не залишилося нічого від тієї тихої «Марієчки».
— Мамо, невже це все через пил і квіти? — тихо запитала донька.
— Ні, люба. Це через те, що я нарешті почула тишу. Коли ви обоє йшли з дому, я залишалася в тиші й розуміла, що мені з собою набагато краще, ніж з вами. Бо ви не любите мене — ви користуєтеся мною. І ти, Катю, теж. «Мамо, посидь з дітьми», «Мамо, приготуй щось на свято», «Мамо, передай закрутки». Ти хоч раз запитала, чи не болять у мене руки крутити ті банки?
Катя опустила очі. Їй стало соромно.
— Я зрозуміла… — пробурмотів Петро, піднімаючись із табуретки. Він взяв першу валізу. — Ти пошкодуєш, Маріє. Хто тобі взимку крани буде лагодити?
— Сантехнік, Петре. За гроші, які я раніше витрачала на твоє улюблене пиво та фісташки. І повір, він зробить це швидше і без скарг на «важке життя».
Коли двері за батьком зачинилися, у квартирі запала незвична, легка атмосфера. Марія Іванівна глибоко вдихнула.
— Ну що, доню? — вона посміхнулася. — Сварка закінчена. Тепер перейдемо до приємного. Допоможеш мені вибрати колір для стін у вітальні? Я хочу щось яскраве. Може, колір ранкового сонця?
— Допоможу, мамо, — Катя обійняла її. — І вибач мені. Я теж була «в ремонті», здається.
— Нічого, — Марія погладила її по голові. — Головне — вчасно винести будівельне сміття з голови та серця.
Ось тобі продовження — справжній «перчик» про те, як Петро намагався довести, що він «голова сім’ї», а Марія в цей час вчилася жити для себе.
Минув тиждень. Марія Іванівна вже встигла обдерти старі шпалери в квіточку, які Петро вибирав ще за часів перебудови, бо вони були «практичні». Тепер стіни сяяли кольором «свіжий лайм».
Раптом у двері почали грюкати. Не дзвонити, а саме гатити кулаком. На порозі стояв Петро. Вигляд у нього був такий, ніби він щойно повернувся з тривалого оточення: сорочка пом’ята, на щоці слід від пасти, а в руках — пакет з напівпорожнім блоком цигарок.
— Машо, це неможливо! — закричав він замість вітання. — Твоя сестра — садистка! Вона змушує мене мити тарілку одразу після їжі. Одразу! Ти розумієш? Навіть жиру не дає застигнути!
Марія спокійно стояла в дверях, тримаючи в руках валик для фарби.
— Петре, ти помилився адресою. Клінінгова компанія «Марія і Котлети» зачинена на безстрокову реконструкцію.
— Та я ж до тебе по-людськи! — він спробував пропхатися всередину. — Я прийшов забрати свою кавомолку. Мені треба нормальна кава, бо в Люсі лише розчинне сміття.
— Кавомолка поїхала на дачу. А дача тепер оформлена на мене, як ти пам’ятаєш, за договором дарування від твоєї ж мами, яка мене любила більше, ніж твій егоїзм.
— Ти… ти відьма! — задихнувся від обурення Петро. — Ти все прорахувала! Сорок років чекала, щоб мене виставити на мороз?
— Сорок років я чекала, коли ти помітиш, що я теж людина. А мороз сьогодні не такий вже й сильний, Петре. Всього мінус два. Одягни шапку, яку я тобі зв’язала — хоча зачекай, ти ж її загубив у гаражі ще в жовтні.
У цей момент з ліфта вийшла Катя з пакетами продуктів.
— Знову? Тату, мамо, ви можете хоч хвилину не кричати? Сусіди вже відео в групу будинку викладають!
— Катю, скажи їй! — Петро вхопив доньку за лікоть. — Вона забарикадувалася! Вона змінила пароль від нашого спільного аккаунту. Я не можу додивитися серіал про детективів!
Марія розсміялася:
— О, так! Це був мій улюблений момент. Пароль тепер інший. Спробуй, може вгадаєш розкладку.
— Мамо, ну це вже занадто, — Катя спробувала зайти в квартиру. — Тато реально схуд. Ти бачила його обличчя?
— Це називається детокс від моїх пиріжків, — відрізала Марія. — Катю, ти прийшла допомогти з плінтусами чи працювати адвокатом диявола? Якщо друге — двері поруч із батьком ще відчинені.
— Та що з тобою сталося? — вигукнув Петро. — Ти раніше слова впоперек не казала! Ти була нормальною жінкою!
— «Нормальною» — це зручною для тебе? Яка мовчала, коли ти забував про річницю весілля, але пам’ятав результати всіх матчів «Динамо» за 90-й рік? Яка прасувала твої штани, поки в неї була температура сорок? Більше ніякої норми, Петре. Я тепер екстремальна.
Марія Іванівна дістала телефон.
— До речі, Петре. Бачиш цей застосунок? Це «Тіндер». Мені Катя встановила… жартую, я сама розібралася. Мені вже написав один імпозантний чоловік. Степан. Він каже, що обожнює жінок, які знають, чого хочуть. І, уявляєш, він сам вміє користуватися пилососом!
Петро позеленів.
— Степан? Який ще Степан? Тобі шістдесят років, Машо! Який Тіндер? Тобі про душу думати треба!
— Я і думаю про душу. А моя душа хоче на танго. У суботу. Зі Степаном.
Петро стояв, відкривши рота. Він звик, що Марія — це константа. Як стіна, як підлога. А виявилося, що вона — жива стихія.
— Катю, ходімо, — Марія взяла доньку за руку і завела в квартиру. — А ти, Петре, іди до Люсі. І передай їй, що якщо вона ще раз мені подзвонить з проханням «забрати цього інваліда побуту назад», я заблокую і її теж.
Двері зачинилися з гучним «клац». Петро залишився в під’їзді, вдихаючи запах фарби «свіжий лайм» і розуміючи, що кавомолка — це найменша з його втрат.
Олеся Срібна
