— Ти, Ніно, ліпше присядь, — сказала мати, витираючи руки об фартух. Голос у неї був такий, ніби вона щойно дізналася, що когось не стало, а не що одружується.
Ніна стояла біля вікна, тримаючи в руках чашку з недопитим чаєм. Їй було тридцять сім, волосся ще чорне, але вже з першими сивинками, які вона вискубувала з особливою злістю.
— Як «одружується»? — тихо перепитала вона, ніби не повірила своїм вухам. — Ми ж так і не розлучені.
Мати сіла за стіл, поклала долоні на коліна, як перед важкою сповіддю.
— Вчора Оксана з пошти сказала. Її племінниця працює в РАЦСі. Тарас подав заяву. На двадцять восьме грудня. З якоюсь… Вірою. Молода, каже, двадцять дев’ять. З дитиною від першого шлюбу.
Чашка випала з рук Ніни й розбилася об плитку. Чай розлився темною плямою.
— Двадцять восьме грудня… — прошепотіла Ніна. — Це ж наш день. Ми саме двадцять восьмого десять років тому розписалися.
Мати підвелася, почала збирати осколки.
— Я йому дзвонила. Він не бере слухавку. Потім скинув смс: «Ніно, не дзвони. Все поясню пізніше».
— Пояснить… — Ніна засміялася сухо, гірко. — Він мені п’ять років казав: «Потерпи, розберемося, я просто зараз не можу». А сам, виходить, уже й наречену знайшов.
Вона вийшла на балкон, закурила. Руки тремтіли. За десять років шлюбу вони не розлучилися офіційно, бо Тарас завжди «не мав часу», «потім», «не зараз».
Вона жила на його аліменти, які він платив нерегулярно, виховувала сина Мар’яна, якому вже дев’ять. Тарас з’являвся раз на пів року — то на день народження сина, то на Різдво, привозив подарунки, обіцяв:
«Ось закінчу будувати дім — заберу вас обох».
А тепер будує нову сім’ю.
Ніна зателефонувала подрузі Лілі.
— Ліль, він одружується. З іншою. А ми не розлучені.
Ліля ахнула в слухавку:
— Ти що, жартуєш? Він же тобі ще в серпні казав, що «все між нами не закінчено»!
— Казав. І цілував у потилицю, і обіцяв, що восени подасть на розлучення «по-людськи», щоб я не залишалася «покинутою дружиною». А тепер двадцять восьме грудня. Наш день.
— Ніно, ти що робитимеш?
— Не знаю. Але не віддам йому це так просто.
Наступного дня Ніна поїхала до РАЦСу. Начальниця відділу, пані Галина, знала їхню історію — маленьке місто, всі все знають.
— Ніно Василівно, — сказала вона, зітхаючи, — за законом він має право подати заяву, якщо немає рішення суду про розлучення. Але одружитися не зможе, поки ви офіційно дружина.
— Тобто вони подали заяву, але розписати їх не зможете?
— Не зможемо. Поки ти не даси згоду або не буде рішення суду.
Ніна посміхнулася вперше за тиждень.
— Тоді я не дам.
Вона вийшла з РАЦСу й набрала Тараса. Цього разу він узяв слухавку.
— Ніно, я хотів сам тобі сказати… — почав він винувато.
— Ти хотів сказати, що одружуєшся на наш день? На двадцять восьме грудня? Ти хоч пам’ятаєш, що це наш день був?
Тиша.
— Ніно… Я не думав, що ти так сприймеш.
— А як я мала сприйняти? Ти п’ять років годував мене сніданками, а тепер просто береш і одружуєшся з іншою, навіть не розлучившись?
— Я ж пропонував тобі розлучитися! Ти не хотіла!
— Я не хотіла, бо ти казав, що ще любиш! Що просто «складний період»! Що Мар’ян має мати батька!
— Я й зараз люблю сина…
— А мене?
Знову тиша.
— Ніно, давай по-людськи. Піди в РАЦС, напиши заяву, що не заперечуєш. Я все компенсую. Квартиру тобі залишу, машину…
— Ти що, купуєш мене?
— Я просто хочу почати нове життя.
— А я, виходить, старе сміття, яке треба винести?
Вона скинула слухавку.
Вдома Мар’ян зустрів її питанням:
— Мамо, а тато коли приїде? Він обіцяв на Новий рік.
Ніна обняла сина.
— Тато… зайнятий. Але ми з тобою поїдемо до бабусі в Карпати. Там сніг, санки…
— А тато не приїде?
— Не знаю, синку.
Двадцять восьме грудня наближалося. Тарас дзвонив щодня:
— Ніно, будь людиною. Віра вже сукню купила. Гості запрошені.
— А я що мала робити? Сукню траурну купити?
— Ти ж знаєш, що між нами давно все закінчилося.
— Закінчилося для тебе. А для закону я досі твоя дружина.
За тиждень до «його» весілля Ніна поїхала до нотаріуса й написала заяву: «Не даю згоди на повторний шлюб Коваленка Тараса Івановича до офіційного розлучення».
Потім поїхала до його нової нареченої. Віра відкрила двері — молода, гарна, вже п’ятий місяць.
— Ви Віра?
— Так… А ви?
— Я Ніна. Законна дружина Тараса.
Віра зблідла.
— Він казав, що ви давно не разом… Що розлучення — формальність…
— Формальність, яка не дає йому одружитися з тобою. Ти знаєш, що в нього є син?
Віра кивнула, очі на мокрому місці.
— Він казав, що забере його до нас…
— Він тобі багато чого казав. Мені теж казав. Десять років.
Віра запросила її в квартиру. На столі лежала весільна сукня.
— Я не знала… — прошепотіла вона. — Він казав, що ви просто «не зійшлися характерами».
Ніна подивилася на сукню.
— Гарна. Я свою десять років тому теж білу одягала. Думала — назавжди.
Віра заплакала.
— Ви що, не дасте йому розлучення?
— Дам. Але не зараз. Нехай відчує, як це — чекати.
Двадцять восьмого грудня Ніна з Мар’яном сиділи в Карпатах у бабусі. Сніг падав великими пластівцями. На столі — кутя, узвар, дванадцять страв.
О пів на десяту вечора подзвонив Тарас. Голос п’яний і злий.
— Ти задоволена? Весілля зірване. Віра в сльозах поїхала до мами. Гості розійшлися. Ти щаслива?
Ніна спокійно:
— А ти думав, що я просто підпишу й побіжу вінчати вас? Ти мене десять років тримав «про запас», а як знайшов нову — викинув, навіть не розлучившись.
— Я ж просив…
— Просив купити свободу. А свобода не продається.
— І що тепер?
— Тепер ти подаєш на розлучення через суд. Як усі нормальні люди. І чекаєш рішення. Рік, два — скільки треба. А я чекала п’ять.
Вона скинула слухавку.
Мар’ян запитав:
— Мамо, а тато коли приїде?
— Приїде. Коли зрозуміє, що так не робиться.
Через три місяці Тарас подав до суду. Ніна не заперечувала.
На суді суддя запитала:
— Позивач, ви дійсно хочете розлучення?
Тарас кивнув.
— Відповідачка?
Ніна встала:
— Хочу. Але хочу, щоб у рішенні було записано: аліменти на сина — 50% від усіх доходів, бо раніше він платив, коли хотів.
Суддя кивнула.
Рішення винесли за місяць. Шлюб розірвано.
Того ж дня Віра подзвонила Ніні:
— Він пішов. Зібрав речі й пішов. Сказав, що не готовий до дитини й до відповідальності.
Ніна мовчала.
— Вибачте мене, — тихо сказала Віра. — Я не знала всієї правди.
— Тепер знаєш. Бережи себе й дитину.
Через рік Ніна зустріла Андрія — тихого, спокійного, з теплими руками. Він не обіцяв зірок із неба, але кожного вечора приходив із роботи й питав: «Як твій день пройшов?»
Вони одружилися тихо, без пафосу. Двадцять восьмого грудня.
Мар’ян ніс кільця й шепотів: «Мамо, тепер усе по-справжньому».
А Тарас… Тарас десь далеко будував нове життя. Іноді дзвонив сину на день народження. Але вже ніколи не казав «ми ще будемо разом».
Бо зрозумів: деякі двері зачиняються назавжди. І ключ від них лишається в руках тієї, кого колись недооцінив.
Юлія Хмара
