У маленькому містечку на заході України, де осінні дощі завжди здавалися надто рясними, а зимові сніги – надто глибокими, жила сім’я, яка здавалася звичайною на перший погляд.
Але, як і в багатьох родинах, за фасадом спокою ховалися дрібні конфлікти, старі образи та несподівані повороти.
Головними героями цієї історії були Мар’яна, молода жінка з вогняним характером, її чоловік Тарас, спокійний і працьовитий механік, та Ірина Петрівна, мати Тараса, вдова з гострим язиком і безмежною любов’ю до сина.
Мар’яна народилася в селі неподалік, де життя текло повільно, як річка після дощу. Вона мріяла про велике місто, про модні сукні та подорожі, але доля звела її з Тарасом на сільській дискотеці.
Він був високим, з широкими плечима, і працював на місцевому заводі. “Ти як з картинки зійшов,” – сказала вона йому тоді, сміючись. “А ти – як сонце в похмурий день,” – відповів він, і так почалася їхня історія.
Вони одружилися швидко, через рік після знайомства, і переїхали до двокімнатної квартири в містечку. Мар’яна працювала в магазині одягу, де щодня милувалася на нові колекції, мріючи про власний гардероб.
Ірина Петрівна жила в старому будинку на околиці. Після того як не стало чоловіка п’ять років тому вона стала ще більш прискіпливою.
“Син мій – золото, а невістка… ну, побачимо,” – бурмотіла вона подругам за чаєм.
Вона часто приходила в гості, приносячи варення чи пиріжки, але завжди з ноткою критики.
“Мар’яно, чому в тебе вдома не прибрано? Тарас заслуговує на чистоту!” – казала вона, оглядаючи кімнату. Мар’яна стримувалася, посміхалася: “Мамо, я ж працюю допізна, а Тарас теж втомлюється.”
Але напруга росла. Тарас, намагаючись догодити обом, часто опинявся посередині.
“Мамо, Мар’яна старається,” – захищав він дружину. “А ти, сину, завжди на її боці,” – відповідала Ірина, зітхаючи.
Одного осіннього вечора, коли листя шаруділо під ногами, а вітер свистів у вікнах, все почалося з дрібниці.
Мар’яна повернулася з роботи втомлена. Вона мріяла про нове пальто – те, що бачила в вітрині: червоне, з хутряним коміром, ідеальне для зими. Але гроші були потрібні на ремонт даху в будинку Ірини Петрівни. Тарас обіцяв матері допомогти, і вони відклали покупку.
Мар’яна лягла на диван, заплющила очі. “Нарешті спокій,” – подумала вона. Раптом двері відчинилися, і ввійшла Ірина з кошиком яблук.
“Мар’яно, ти що робиш?” – запитала вона, дивлячись на невістку, яка лежала з книгою в руках.
“Що не бачиш, Ірино, відпочиваю, а що таке?” – відповіла Мар’яна, не піднімаючись. Вона завжди називала свекруху на ім’я, бо “мама” здавалося їй надто офіційним.
“Та Тарас через тебе рідній матері допомогти не може,” – буркнула Ірина, ставлячи кошик на стіл. “Я йому дзвонила, а він каже, що гроші на пальто твоє пішли. А мій дах тече, як сито!”
Мар’яна сіла, її очі блиснули. “А мені до речі через вас пальто нове купити не в змозі,” – відповіла вона. “Тарас обіцяв, але все на ваш будинок іде. Тож получається ми квити.”
Ірина застигла. “Квити? Ти порівнюєш моє житло з твоїм пальто? Це ж дрібниця!”
“Для вас дрібниця, а для мене – ні,” – парирувала Мар’яна. “Я цілий рік мріяла про те пальто. Воно не просто одяг, воно – моя мрія!”
Двері знову відчинилися, і ввійшов Тарас, втомлений після зміни. “Що тут відбувається? Мамо, Мар’яно, чому крик?”
Ірина повернулася до сина. “Сину, я прийшла по допомогу. Дах тече, а твоя дружина каже, що через неї ти не можеш мені допомогти!”
Тарас зітхнув. “Мамо, ми ж домовилися. Гроші на ремонт відкладемо наступного місяця. Мар’яна теж заслуговує на щось для себе.”
“Але ж я – твоя мати!” – вигукнула Ірина. “Я тебе ростила, годувала, а тепер ти на боці чужої жінки?”
Мар’яна встала. “Чужої? Я – дружина вашого сина! І ми родина, чи ні?”
Тарас підняв руки. “Досить! Давайте сядемо і поговоримо спокійно. Мамо, розкажи, що з дахом.”
Ірина сіла за стіл, витерла очі. “Сину, після останнього дощу вода капає в кухні. Я боюся, що стеля обвалиться. Твій батько, царство йому небесне, завжди лагодив, а тепер… Я одна.”
Тарас обійняв матір. “Мамо, я допоможу. Обіцяю. Але Мар’яна права – ми маємо думати про всіх.”
Мар’яна мовчала, але в голові крутилися думки. “Чому завжди я маю поступатися? Чому її проблеми важливіші?”
Того вечора вони повечеряли в напруженій атмосфері. Ірина пішла додому, бурмочучи: “Побачимо, як ви без мене обходитесь.”
Наступного дня Мар’яна пішла на роботу з важким серцем. В магазині вона дивилася на те червоне пальто. “Якби не свекруха…” – думала вона. Її подруга Оксана помітила настрій.
“Що сталося, Мар’яно?” – запитала Оксана, наливаючи каву.
“Свекруха знову. Тарас їй все, а мені – крихти,” – поскаржилася Мар’яна.
Оксана засміялася. “Типова історія. Моя теж така була. Але знаєш, треба поговорити. Не мовчи.”
“Я пробувала. Вона каже, що я егоїстка,” – відповіла Мар’яна.
“А ти не здавайся. Покажи, що ти теж частина родини,” – порадила Оксана.
Тим часом Тарас на роботі думав про ситуацію. Його колега Петро, старший чоловік, помітив задумливість.
“Що, проблеми вдома?” – запитав Петро, на перерві.
“Мати з дружиною не ладять. Мати хоче допомоги з дахом, а Мар’яна мріє про пальто,” – зізнався Тарас.
Петро кивнув. “Класика. Ти мусиш бути посередником. Не вибирай сторону, а шукай компроміс. Може, візьми підробіток, щоб на все вистачило.”
“Добра ідея,” – сказав Тарас. “Дякую, Петре.”
Ввечері Тарас повернувся додому з новиною. “Мар’яно, я знайшов підробіток. Ремонтуватиму авто сусіда. Заробимо на пальто і на дах.”
Мар’яна обійняла його. “Ти найкращий. Але що з твоєю мамою? Вона образилася.”
“Поговорю з нею,” – обіцяв Тарас.
Наступного дня він пішов до матері. Ірина сиділа в кухні, дивлячись у вікно.
“Мамо, вибач за вчора,” – сказав Тарас.
Ірина повернулася. “Сину, ти завжди вибачаєшся. А вона? Вона думає тільки про себе.”
“Мамо, Мар’яна – добра жінка. Вона працює, допомагає мені. Давай дамо їй шанс,” – просив Тарас.
Ірина зітхнула. “Гаразд. Але нехай приходить, допоможе з варенням. Яблука ж пропадуть.”
Тарас посміхнувся. “Домовилися.”
Коли він розповів Мар’яні, вона спочатку заперечила. “Я? До неї? Після вчора?”
“Будь ласка, для мене,” – попросив Тарас.
Мар’яна погодилася. “Добре, але якщо вона знову почне…”
Вони пішли разом. Ірина зустріла їх на порозі. “Заходьте. Я вже яблука почистила.”
Мар’яна увійшла, ніяковіючи. “Добрий день, Ірино Петрівно.”
“Добрий,” – відповіла Ірина. “Сідай, допоможи чистити.”
Вони сіли за стіл. Спочатку мовчали, але потім Мар’яна сказала: “Вибачте за вчора. Я не хотіла образити.”
Ірина подивилася на неї. “Я теж перегнула. Старість, знаєш, робить людей буркотливими.”
Мар’яна посміхнулася. “А я мріяла про те пальто, бо хочу виглядати гарно для Тараса.”
Ірина кивнула. “Розумію. Коли я була молодою, теж мріяла про сукні. Але життя… Чоловік, діти.”
Вони почали розмовляти. Ірина розповідала історії з молодості: “Пам’ятаю, як ми з чоловіком їздили до Львова. Я купила червону сукню, і він сказав: ‘Ти як королева’.”
Мар’яна слухала. “А я з Тарасом ще нікуди не їздила. Все робота.”
“Треба їхати. Життя коротке,” – порадила Ірина.
Тарас, слухаючи з кімнати, посміхався. “Мамо, Мар’яно, ви ладнаєте?”
“Так, сину,” – відповіла Ірина. “Мар’яна, а давай я тобі рецепт варення дам. Воно особливе.”
Мар’яна погодилася. “Дякую. А може, ви мені розкажете про Тараса маленького?”
Ірина засміялася. “О, він був бешкетником! Одного разу заліз на дерево і не міг злізти. Кричав: ‘Мамо, рятуй!'”
Мар’яна сміялася. “Тарасе, ти не розповів!”
Тарас почервонів. “Мамо, не треба!”
Але атмосфера потеплішала. Вони варили варення, розмовляли про все: про сусідів, про погоду, про мрії.
Через тиждень Тарас заробив на підробітку. “Мар’яно, йдемо купувати пальто,” – сказав він.
Але Мар’яна подумала. “Почекай. Спочатку дах твоєї мами.”
Тарас здивувався. “Ти впевнена?”
“Так. Вона – родина,” – відповіла Мар’яна.
Вони полагодили дах. Ірина була вдячна. “Дякую, діти. А тепер, Мар’яно, йди купуй пальто. Я тобі трохи грошей додам, з пенсії.”
Мар’яна заплакала. “Не треба, мамо.” Вперше вона назвала її мамою.
Ірина обійняла її. “Ти хороша невістка. Вибач, що не бачила одразу.”
Потім вони поїхали до Львова втрьох. Мар’яна в новому пальто, Тарас за кермом, Ірина з кошиком пиріжків.
“Дивіться, який гарний собор!” – вигукнула Мар’яна.
“Так, як у моїй молодості,” – сказала Ірина.
Тарас посміхався. “Я щасливий, що ви ладнаєте.”
Але історія не закінчилася. Через місяць Ірина захворіла – застуда. Мар’яна принесла їй суп. “Мамо, їжте. Я зварила за вашим рецептом.”
Ірина посміхнулася. “Дякую, доню.”
Тарас дивився на них. “Ви – мої дві найважливіші жінки.”
З часом конфлікти стали рідкістю. Мар’яна навчилася поступатися, Ірина – розуміти. Вони святкували свята разом, розмовляли про майбутнє.
Одного разу, на Різдво, Ірина подарувала Мар’яні шарф. “Щоб пасував до пальто.”
Мар’яна обійняла її. “Дякую, мамо. А я вам – нову хустку.”
Тарас підняв келих. “За родину!”
І так, з маленького конфлікту виросла міцна зв’язок. Життя продовжувалося, з дощами і сонцем, але тепер вони були разом.
Віра Лісова
