Марʼяна ще не знала, що цей Святвечір назавжди розділить їхнє життя на до і після. Мамо, а тато вже їде? Бо кутя холоне, а ми його досі чекаємо…— запитувала маленька донечка на Святвечір. Жінка з усмішкою відповідала, що тато ось-ось переступить поріг, але сама раз у раз дивилася у шибку. Того вечора чоловік так і не повернувся додому

— Мамо, а тато вже їде? Бо кутя холоне, а ми його досі чекаємо, — запитувала маленька Соломійка, сидячи біля вікна у вишиваній сорочечці.

Жінка з усмішкою відповідала, що тато ось-ось переступить поріг, але сама раз у раз дивилася у шибку. За склом падав густий сніг, і дорога до траси давно зникла під білою запоною.

— Він же обіцяв приїхати до першої зірки, — не вгавала дівчинка.

— Дорога слизька, сонечко. Тато їде повільно, бо він дуже обережний.

— А чому він не дзвонить?

— Мабуть, зв’язку немає. Таке буває, коли йде сильний сніг.

Соломійка зітхнула зовсім по-дорослому й притулилася лобом до холодного скла. Першу зірку вона таки побачила, коли хмари на хвилину розійшлися, і загадала бажання, але вголос його не сказала.

О восьмій вечора двері відчинилися без стуку. На порозі стояла Ганна Петрівна, мати Тараса, вся в снігу, з важкою сумкою, у якій брязкали банки з вареними грибами.

— Де він? — спитала вона замість привітання.

— Ще не приїхав, — тихо відповіла Марʼяна.

— Як це не приїхав? Він телефонував мені зранку й казав, що о четвертій буде вдома.

— Він і мені так казав. Я телефоную вже третю годину, абонент поза зоною.

Свекруха поставила сумку на підлогу й повільно зняла хустку. Обличчя в неї стало жорстким, як завжди, коли вона шукала винного.

— А чого він узагалі поїхав у такий день? Люди на Святвечір сидять удома.

— Він їздив на роботу, мамо. Вам же відомо, що в нього зміни не обирають.

— На яку роботу, Марʼяно? У п’ятницю він мав вихідний, я знаю його графік.

Марʼяна відвернулася до плити, щоб не дивитися свекрусі в очі. Щось неприємно кольнуло під серцем, але вона відігнала цю думку.

— Графік міг змінитися, — сказала вона. — Не починайте, будь ласка. Соломійка все чує.

— Нехай чує. Дитина має знати, що в її батька справи, про які мати нічого не знає.

— Ганно Петрівно, я прошу вас замовкнути.

— У власній родині я говоритиму, що вважаю потрібним, — відрізала свекруха. — Це ти його довела до того, що він цілими днями десь пропадає. Усе тобі мало, то нова кухня, то ремонт, то взуття дитині.

— Я нічого такого не вимагала. Ми з Тарасом усе вирішували разом.

— Разом, — гірко повторила Ганна Петрівна. — Жінка, яка вирішує разом, знає, де її чоловік о восьмій вечора на Святвечір.

Марʼяна різко обернулася, і ложка з гуркотом упала на підлогу.

— Досить, — сказала вона так тихо, що свекруха замовкла. — Якщо ви прийшли допомогти, залишайтеся. Якщо прийшли звинувачувати, двері там.

Ганна Петрівна стиснула губи, але нікуди не пішла. Вона мовчки сіла за стіл поруч із онукою й погладила її по голові. Дванадцять страв стояли непочатими, і ніхто не наважувався першим узяти ложку.

Опівночі приїхала Леся, молодша сестра Марʼяни. Вона привезла термос із чаєм і телефон, на якому вже відкрила карту.

— Я передзвонила в усі лікарні до самого Франківська, — сказала вона, скидаючи чоботи. — Тараса там немає. Ні серед привезених, ні серед тих, хто звертався.

— Дякую, що перевірила.

— Марʼяно, а ти можеш мені чесно відповісти на одне запитання?

— Спробую.

— Він останнім часом не казав тобі чогось дивного? Не ховав телефон, не переходив на шепіт?

Марʼяна повільно поставила чашку на стіл.

— Ти натякаєш на іншу жінку?

— Я нічого не натякаю. Я лише питаю, бо не хочу, щоб ти потім дізналася від чужих людей.

— Тарас не такий, — рівно сказала Марʼяна. — Ми дев’ять років разом, і я знаю його як себе.

— Люди й про себе не все знають, — тихо мовила Леся. — Минулого тижня я бачила його машину біля автовокзалу. О шостій ранку, коли він мав бути на роботі зовсім в іншому місці.

— Чому ти мені не сказала?

— Бо ти б розсердилася, як зараз.

— Я не сержуся, — відповіла Марʼяна, хоча голос її дрижав. — Я просто хочу, щоб ти зараз пішла у вітальню й дала мені хвилину спокою.

— Сестричко, я ж за тебе переживаю.

— За мене переживати не треба. Треба знайти мого чоловіка.

Леся хотіла щось додати, але лише похитала головою й вийшла.

До ранку Марʼяна не склепила очей. Вона сиділа на кухні й дивилася на порожню тарілку, поставлену за звичаєм для того, хто не дійшов. Дуже не хотілося вірити, що цей звичай колись стане про її власну родину.

О сьомій ранку вона набрала номер, який знала напам’ять, бо Тарас колись залишав його для екстрених випадків. Відповів сонний чоловічий голос.

— Слухаю.

— Доброго ранку, вибачте за клопіт. Я дружина Тараса Кравчука, він працює у вашій фірмі водієм. Скажіть, чи не бачили ви його вчора?

У слухавці запала пауза.

— Жінко, а ви про якого Кравчука питаєте?

— Про Тараса, водія. Він возить вантажі на Львів.

— Пані, Тарас Кравчук звільнився від нас наприкінці жовтня. Точніше, його скоротили разом з іншими, коли ми втратили двох замовників. Я ж йому тоді особисто руку тиснув і казав, що повернемо, щойно стане краще.

Марʼяна відчула, як підлога хитнулася під ногами.

— Наприкінці жовтня, — повторила вона. — Тобто два місяці тому.

— Так, два місяці. Він що, вам нічого не сказав?

— Дякую вам, — прошепотіла вона й поклала слухавку.

Вона довго сиділа нерухомо. Два місяці Тарас щоранку виходив з дому в робочому одязі, цілував доньку й казав, що ввечері розкаже, як минув день. Два місяці він приносив гроші, і вона жодного разу не запитала, звідки вони беруться.

У дверях стояла Ганна Петрівна у розстебнутій кофті. Вона все чула.

— Ти знала про це? — спитала вона з тремтінням.

— Ні, — відповіла Марʼяна. — Я не знала нічого.

— Тоді чого ти мовчиш? Чому не кричиш, не б’єш посуд?

— Бо мій чоловік пропав, а я не знаю, чи ображатися мені на нього, чи молитися за нього. Мені потрібно зрозуміти, що з ним сталося.

Свекруха підійшла й несподівано обійняла її. Від кофти пахло димом і яблуками, як колись пахла бабуся.

— Вибач, доню, — сказала вона. — Я вчора наговорила зайвого.

— Ви мали право хвилюватися.

— Я мала право замовкнути, — глухо відповіла Ганна Петрівна.

О дев’ятій з’явився дільничний, молодий хлопець з червоним від морозу носом. Він розповів, що обласна патрульна служба знайшла машину Тараса на узбіччі траси біля Тисмениці. Вона стояла із вимкненим двигуном і відчиненими дверима, а навколо не було жодних слідів.

— Як це не було слідів? — перепитала Леся.

— Снігопад усе замів, — розвів руками дільничний. — Ми зараз ідемо вздовж дороги, піднімаємо волонтерів і собак.

— Я піду з вами, — рішуче сказала Марʼяна.

— Пані, ви залишайтеся вдома. Раптом чоловік прийде сам.

— Не можу я сидіти склавши руки.

— Мусите, — м’яко мовив дільничний. — Дитині потрібна мати поруч, бо шукачів у нас вистачить.

Марʼяна хотіла заперечити, та глянула на Соломійку, яка мовчки тримала в руках іграшкового зайця, і сіла назад на стілець.

Другий день Різдва видався ясним і морозним. Сонце вдарило в замерзлі вікна, і весь будинок засяяв, мов у казці. Марʼяна саме годувала доньку кашею, коли хтось постукав у ворота.

Вона вибігла на подвірʼя, не одягнувши куртки. За хвірткою стояв Тарас. Обличчя в нього було сіре, під очима залягли темні кола, а ліва рука була замотана товстим бинтом, підвішеним на шарфі.

Поруч стояв незнайомий високий чоловік у чорній шапці й тримав у руках великий пакет.

— Тарасе, — видихнула Марʼяна й завмерла.

— Прости, — сказав він хрипко. — Я все поясню.

— Тату, — закричала Соломійка, випорснувши з хати, і вчепилася в його ногу. — Тату, ти прийшов, а кутя вже холодна.

Тарас присів на коліна, обійняв доньку здоровою рукою й заплющив очі. Марʼяна дивилася на них і не могла вирішити, що в ній сильніше, радість чи гнів.

За півгодини всі сиділи на кухні. Незнайомця звали Данило, і він не хотів заходити, але Ганна Петрівна не відпустила його без чаю. Тарас розповідав повільно, з довгими паузами.

— Я виїхав зі Львова пізно, бо чекав розрахунку за нічну зміну. Таксував там уже два місяці, їздив туди електричкою й брав машину в знайомого. Свою залишав на стоянці біля вокзалу.

— Таксував, — повторила Марʼяна. — Два місяці, Тарасе.

— Дай мені договорити.

— Я слухаю. Просто хочу, щоб ти почув, як це звучить.

— Знаю, як воно звучить, — тихо відповів він. — Мене скоротили у жовтні. Ми якраз узяли кредит на дах, і я не знав, як тобі про це сказати. Ти тоді саме отримала місце в школі, була така щаслива. Я подумав, що влаштуюся за кілька тижнів і ніхто нічого не помітить.

— А потім минуло два місяці.

— А потім минуло два місяці, — кивнув він. — Кожен день я казав собі, що завтра признаюся. І кожного дня знаходив причину зачекати.

— Ти брехав мені в очі щоранку.

— Брехав, — не став заперечувати Тарас. — Це найгірше, що я зробив у житті.

— Ні, — раптом озвалася Ганна Петрівна. — Найгірше те, що ти не довіряв дружині. Вона б усе зрозуміла.

— Мамо, не втручайтеся, — мовила Марʼяна, і всі здивувалися, що вона заступилася за чоловіка. — Це наша розмова.

Тарас підвів очі.

— Дякую.

— Не дякуй. Я ще не закінчила з тобою. Розкажи, що було далі.

Він ковтнув чаю й заговорив тихіше.

— Я їхав додому, снігу було вже по коліна. Біля Тисмениці побачив на узбіччі легковик із увімкненими аварійками. Біля нього стояв чоловік і махав руками, ось він, — Тарас кивнув на Данила. — А на задньому сидінні лежала його дружина Оксана. У неї почалися пологи, а машина застрягла в заметі.

— Швидка не їхала, — додав Данило. — Диспетчер сказав, що дороги закриті, і ми втратили зв’язок.

— Я підчепив їхню машину тросом, — продовжив Тарас, — але вона не рушала. Тоді ми пересадили Оксану до мене. Я думав, що довезу її до лікарні в Тисмениці, це кілька кілометрів. Але за поворотом мене занесло, і я збив собою стовпчик на узбіччі. Двигун заглух, телефон розрядився ще в Станіславові, бо я цілий день користувався навігатором.

— Господи, — прошепотіла Леся.

— Оксана почала народжувати просто в моїй машині, — сказав Тарас. — Данило тримав її за руку, а я тримав ліхтарик. Донька народилася десь о пів на десяту вечора.

— Дівчинка, — тепло додав Данило. — Три кілограми двісті грамів.

Марʼяна затулила рот долонею.

— А рука?

— Двері примерзли, і я зривав їх, поки діставав дитину, — зніяковіло відповів Тарас. — Прищемив пальці, але це дрібниці. Потім ми зупинили трактор, який чистив дорогу. Тракторист довіз нас до лікарні. Там усіх одразу забрали, а мене поклали на рентген, бо палець виявився зламаним.

— Чому ти не зателефонував?

— Телефон виключився, а в лікарні я не знав твого номера напам’ять.

— Мій номер ти знаєш напам’ять тринадцять років.

— Я знав його напам’ять, — вперто мовив Тарас, — але в ту ніч мені його не продиктував жоден телефон, а лікарняний апарат тільки приймав дзвінки. Вранці я попросив зарядку в медсестри, і вона знайшлася аж надвечір.

— А вранці ти міг просто піти додому.

— Міг, — погодився він. — Але медсестри просили залишитися, бо там поламалася котельня, й мені довелося разом із Данилом підпирати двері палати, щоб тепло не йшло.

— Не вигадуй, — не витримала Марʼяна.

— Я не вигадую, — серйозно відповів Тарас. — Можеш спитати в Данила.

Данило кивнув.

— Це правда, пані Марʼяно. Ваш чоловік врятував мою дружину й дитину. Я перед ним у боргу на все життя.

— Мені дуже приємно, — стримано відповіла Марʼяна. — Але чоловіка, який пропав на дві доби, я теж маю право розпитати.

— Маєш, — сказав Тарас. — Питай про що завгодно.

Вона помовчала, а тоді спитала те, що боліло найбільше.

— Скажи мені одне. Якби нічого цього не сталося, коли б ти мені признався про роботу?

Тарас довго мовчав.

— Не знаю, — чесно сказав він. — Я тільки знаю, що біля тієї машини, коли Оксана кричала, я подумав про тебе й про Соломійку. Подумав, що якщо зі мною щось станеться, ви не дізнаєтеся навіть, де я працюю й чому у нас такі борги. Мені стало страшно, Марʼяно. По-справжньому страшно.

Вона дивилася на нього довго й пильно. У кухні було так тихо, що чутно було, як у печі потріскують дрова.

— Знаєш, що найбільше мене обурює? — спитала вона нарешті.

— Що?

— Що я дізналася про твоє звільнення від чужої людини по телефону. Що весь цей час ти ніс це сам, а я думала, що ми разом. Така самотність гірша за будь-які борги.

— Я розумію.

— Ні, не розумієш. Але зрозумієш, — мовила вона. — Ти пообіцяєш мені, що відтепер жодної таємниці. Навіть найстрашнішої. Навіть тієї, про яку тобі соромно.

— Обіцяю.

— Не мені. Нашій доньці скажи.

Тарас обернувся до Соломійки, яка уважно слухала, сидячи на колінах у баби.

— Соломійко, — сказав він, — я більше нікому не збрешу. Слово тата.

— А кутю ми разом доїмо? — серйозно спитала вона.

Усі засміялися, і напруження, що тримало кухню з учорашнього вечора, нарешті тріснуло.

Данило відкашлявся й дістав із пакета пухку теку.

— Пане Тарасе, я не лише з подякою. Я будівельник, у мене бригада, і нам катастрофічно бракує людини, яка вміє возити матеріали й не боїться снігу. Платимо добре й вчасно. Якщо вам цікаво, приходьте після свят.

Тарас розгублено глянув на дружину.

— Що скажеш? — спитав він.

— Скажу, що цього разу ти нічого не вирішуватимеш сам, — відповіла Марʼяна. — Ми все обговоримо, і не раз.

— Згода, — всміхнувся Тарас.

— А тепер, — подала голос Ганна Петрівна, піднімаючись з-за столу, — всі мовчки йдуть мити руки. Я грію вечерю наново, і хай хто-небудь тільки скаже, що кутя холодна.

— Вона не холодна, бабусю, — гордо оголосила Соломійка. — Я її вчора ввечері двічі гріла в мікрохвильовці, поки ніхто не бачив.

Марʼяна розсміялася вперше за дві доби, і сміх цей був схожий на плач. Вона підійшла до Тараса, обережно торкнулася його забинтованої руки й тихо сказала:

— Більше не їдь без мене додому через заметіль.

— Не поїду, — відповів він.

Через місяць Данило привіз на хрестини своєї доньки запрошення. Дівчинку назвали Марʼяною, на честь жінки, чий чоловік повернувся до власної кухні.

ще через рік у Тараса вже була своя невелика бригада, а на одвірку кухні висіла нова вишита рушниця з написом, який Соломійка попросила зробити власноруч: «Тут чекають».

Світлана Малосвітна

You cannot copy content of this page