— Мамо, а тато вже їде? Бо кутя холоне, а ми його досі чекаємо, — запитувала маленька Соломійка, сидячи біля вікна у вишиваній сорочечці.
Жінка з усмішкою відповідала, що тато ось-ось переступить поріг, але сама раз у раз дивилася у шибку. За склом падав густий сніг, і дорога до траси давно зникла під білою запоною.
— Він же обіцяв приїхати до першої зірки, — не вгавала дівчинка.
— Дорога слизька, сонечко. Тато їде повільно, бо він дуже обережний.
— А чому він не дзвонить?
— Мабуть, зв’язку немає. Таке буває, коли йде сильний сніг.
Соломійка зітхнула зовсім по-дорослому й притулилася лобом до холодного скла. Першу зірку вона таки побачила, коли хмари на хвилину розійшлися, і загадала бажання, але вголос його не сказала.
О восьмій вечора двері відчинилися без стуку. На порозі стояла Ганна Петрівна, мати Тараса, вся в снігу, з важкою сумкою, у якій брязкали банки з вареними грибами.
— Де він? — спитала вона замість привітання.
— Ще не приїхав, — тихо відповіла Марʼяна.
— Як це не приїхав? Він телефонував мені зранку й казав, що о четвертій буде вдома.
— Він і мені так казав. Я телефоную вже третю годину, абонент поза зоною.
Свекруха поставила сумку на підлогу й повільно зняла хустку. Обличчя в неї стало жорстким, як завжди, коли вона шукала винного.
— А чого він узагалі поїхав у такий день? Люди на Святвечір сидять удома.
— Він їздив на роботу, мамо. Вам же відомо, що в нього зміни не обирають.
— На яку роботу, Марʼяно? У п’ятницю він мав вихідний, я знаю його графік.
Марʼяна відвернулася до плити, щоб не дивитися свекрусі в очі. Щось неприємно кольнуло під серцем, але вона відігнала цю думку.
— Графік міг змінитися, — сказала вона. — Не починайте, будь ласка. Соломійка все чує.
— Нехай чує. Дитина має знати, що в її батька справи, про які мати нічого не знає.
— Ганно Петрівно, я прошу вас замовкнути.
— У власній родині я говоритиму, що вважаю потрібним, — відрізала свекруха. — Це ти його довела до того, що він цілими днями десь пропадає. Усе тобі мало, то нова кухня, то ремонт, то взуття дитині.
— Я нічого такого не вимагала. Ми з Тарасом усе вирішували разом.
— Разом, — гірко повторила Ганна Петрівна. — Жінка, яка вирішує разом, знає, де її чоловік о восьмій вечора на Святвечір.
Марʼяна різко обернулася, і ложка з гуркотом упала на підлогу.
— Досить, — сказала вона так тихо, що свекруха замовкла. — Якщо ви прийшли допомогти, залишайтеся. Якщо прийшли звинувачувати, двері там.
Ганна Петрівна стиснула губи, але нікуди не пішла. Вона мовчки сіла за стіл поруч із онукою й погладила її по голові. Дванадцять страв стояли непочатими, і ніхто не наважувався першим узяти ложку.
Опівночі приїхала Леся, молодша сестра Марʼяни. Вона привезла термос із чаєм і телефон, на якому вже відкрила карту.
— Я передзвонила в усі лікарні до самого Франківська, — сказала вона, скидаючи чоботи. — Тараса там немає. Ні серед привезених, ні серед тих, хто звертався.
— Дякую, що перевірила.
— Марʼяно, а ти можеш мені чесно відповісти на одне запитання?
— Спробую.
— Він останнім часом не казав тобі чогось дивного? Не ховав телефон, не переходив на шепіт?
Марʼяна повільно поставила чашку на стіл.
— Ти натякаєш на іншу жінку?
— Я нічого не натякаю. Я лише питаю, бо не хочу, щоб ти потім дізналася від чужих людей.
— Тарас не такий, — рівно сказала Марʼяна. — Ми дев’ять років разом, і я знаю його як себе.
— Люди й про себе не все знають, — тихо мовила Леся. — Минулого тижня я бачила його машину біля автовокзалу. О шостій ранку, коли він мав бути на роботі зовсім в іншому місці.
— Чому ти мені не сказала?
— Бо ти б розсердилася, як зараз.
— Я не сержуся, — відповіла Марʼяна, хоча голос її дрижав. — Я просто хочу, щоб ти зараз пішла у вітальню й дала мені хвилину спокою.
— Сестричко, я ж за тебе переживаю.
— За мене переживати не треба. Треба знайти мого чоловіка.
Леся хотіла щось додати, але лише похитала головою й вийшла.
До ранку Марʼяна не склепила очей. Вона сиділа на кухні й дивилася на порожню тарілку, поставлену за звичаєм для того, хто не дійшов. Дуже не хотілося вірити, що цей звичай колись стане про її власну родину.
О сьомій ранку вона набрала номер, який знала напам’ять, бо Тарас колись залишав його для екстрених випадків. Відповів сонний чоловічий голос.
— Слухаю.
— Доброго ранку, вибачте за клопіт. Я дружина Тараса Кравчука, він працює у вашій фірмі водієм. Скажіть, чи не бачили ви його вчора?
У слухавці запала пауза.
— Жінко, а ви про якого Кравчука питаєте?
— Про Тараса, водія. Він возить вантажі на Львів.
— Пані, Тарас Кравчук звільнився від нас наприкінці жовтня. Точніше, його скоротили разом з іншими, коли ми втратили двох замовників. Я ж йому тоді особисто руку тиснув і казав, що повернемо, щойно стане краще.
Марʼяна відчула, як підлога хитнулася під ногами.
— Наприкінці жовтня, — повторила вона. — Тобто два місяці тому.
— Так, два місяці. Він що, вам нічого не сказав?
— Дякую вам, — прошепотіла вона й поклала слухавку.
Вона довго сиділа нерухомо. Два місяці Тарас щоранку виходив з дому в робочому одязі, цілував доньку й казав, що ввечері розкаже, як минув день. Два місяці він приносив гроші, і вона жодного разу не запитала, звідки вони беруться.
У дверях стояла Ганна Петрівна у розстебнутій кофті. Вона все чула.
— Ти знала про це? — спитала вона з тремтінням.
— Ні, — відповіла Марʼяна. — Я не знала нічого.
— Тоді чого ти мовчиш? Чому не кричиш, не б’єш посуд?
— Бо мій чоловік пропав, а я не знаю, чи ображатися мені на нього, чи молитися за нього. Мені потрібно зрозуміти, що з ним сталося.
Свекруха підійшла й несподівано обійняла її. Від кофти пахло димом і яблуками, як колись пахла бабуся.
— Вибач, доню, — сказала вона. — Я вчора наговорила зайвого.
— Ви мали право хвилюватися.
— Я мала право замовкнути, — глухо відповіла Ганна Петрівна.
О дев’ятій з’явився дільничний, молодий хлопець з червоним від морозу носом. Він розповів, що обласна патрульна служба знайшла машину Тараса на узбіччі траси біля Тисмениці. Вона стояла із вимкненим двигуном і відчиненими дверима, а навколо не було жодних слідів.
— Як це не було слідів? — перепитала Леся.
— Снігопад усе замів, — розвів руками дільничний. — Ми зараз ідемо вздовж дороги, піднімаємо волонтерів і собак.
— Я піду з вами, — рішуче сказала Марʼяна.
— Пані, ви залишайтеся вдома. Раптом чоловік прийде сам.
— Не можу я сидіти склавши руки.
— Мусите, — м’яко мовив дільничний. — Дитині потрібна мати поруч, бо шукачів у нас вистачить.
Марʼяна хотіла заперечити, та глянула на Соломійку, яка мовчки тримала в руках іграшкового зайця, і сіла назад на стілець.
Другий день Різдва видався ясним і морозним. Сонце вдарило в замерзлі вікна, і весь будинок засяяв, мов у казці. Марʼяна саме годувала доньку кашею, коли хтось постукав у ворота.
Вона вибігла на подвірʼя, не одягнувши куртки. За хвірткою стояв Тарас. Обличчя в нього було сіре, під очима залягли темні кола, а ліва рука була замотана товстим бинтом, підвішеним на шарфі.
Поруч стояв незнайомий високий чоловік у чорній шапці й тримав у руках великий пакет.
— Тарасе, — видихнула Марʼяна й завмерла.
— Прости, — сказав він хрипко. — Я все поясню.
— Тату, — закричала Соломійка, випорснувши з хати, і вчепилася в його ногу. — Тату, ти прийшов, а кутя вже холодна.
Тарас присів на коліна, обійняв доньку здоровою рукою й заплющив очі. Марʼяна дивилася на них і не могла вирішити, що в ній сильніше, радість чи гнів.
За півгодини всі сиділи на кухні. Незнайомця звали Данило, і він не хотів заходити, але Ганна Петрівна не відпустила його без чаю. Тарас розповідав повільно, з довгими паузами.
— Я виїхав зі Львова пізно, бо чекав розрахунку за нічну зміну. Таксував там уже два місяці, їздив туди електричкою й брав машину в знайомого. Свою залишав на стоянці біля вокзалу.
— Таксував, — повторила Марʼяна. — Два місяці, Тарасе.
— Дай мені договорити.
— Я слухаю. Просто хочу, щоб ти почув, як це звучить.
— Знаю, як воно звучить, — тихо відповів він. — Мене скоротили у жовтні. Ми якраз узяли кредит на дах, і я не знав, як тобі про це сказати. Ти тоді саме отримала місце в школі, була така щаслива. Я подумав, що влаштуюся за кілька тижнів і ніхто нічого не помітить.
— А потім минуло два місяці.
— А потім минуло два місяці, — кивнув він. — Кожен день я казав собі, що завтра признаюся. І кожного дня знаходив причину зачекати.
— Ти брехав мені в очі щоранку.
— Брехав, — не став заперечувати Тарас. — Це найгірше, що я зробив у житті.
— Ні, — раптом озвалася Ганна Петрівна. — Найгірше те, що ти не довіряв дружині. Вона б усе зрозуміла.
— Мамо, не втручайтеся, — мовила Марʼяна, і всі здивувалися, що вона заступилася за чоловіка. — Це наша розмова.
Тарас підвів очі.
— Дякую.
— Не дякуй. Я ще не закінчила з тобою. Розкажи, що було далі.
Він ковтнув чаю й заговорив тихіше.
— Я їхав додому, снігу було вже по коліна. Біля Тисмениці побачив на узбіччі легковик із увімкненими аварійками. Біля нього стояв чоловік і махав руками, ось він, — Тарас кивнув на Данила. — А на задньому сидінні лежала його дружина Оксана. У неї почалися пологи, а машина застрягла в заметі.
— Швидка не їхала, — додав Данило. — Диспетчер сказав, що дороги закриті, і ми втратили зв’язок.
— Я підчепив їхню машину тросом, — продовжив Тарас, — але вона не рушала. Тоді ми пересадили Оксану до мене. Я думав, що довезу її до лікарні в Тисмениці, це кілька кілометрів. Але за поворотом мене занесло, і я збив собою стовпчик на узбіччі. Двигун заглух, телефон розрядився ще в Станіславові, бо я цілий день користувався навігатором.
— Господи, — прошепотіла Леся.
— Оксана почала народжувати просто в моїй машині, — сказав Тарас. — Данило тримав її за руку, а я тримав ліхтарик. Донька народилася десь о пів на десяту вечора.
— Дівчинка, — тепло додав Данило. — Три кілограми двісті грамів.
Марʼяна затулила рот долонею.
— А рука?
— Двері примерзли, і я зривав їх, поки діставав дитину, — зніяковіло відповів Тарас. — Прищемив пальці, але це дрібниці. Потім ми зупинили трактор, який чистив дорогу. Тракторист довіз нас до лікарні. Там усіх одразу забрали, а мене поклали на рентген, бо палець виявився зламаним.
— Чому ти не зателефонував?
— Телефон виключився, а в лікарні я не знав твого номера напам’ять.
— Мій номер ти знаєш напам’ять тринадцять років.
— Я знав його напам’ять, — вперто мовив Тарас, — але в ту ніч мені його не продиктував жоден телефон, а лікарняний апарат тільки приймав дзвінки. Вранці я попросив зарядку в медсестри, і вона знайшлася аж надвечір.
— А вранці ти міг просто піти додому.
— Міг, — погодився він. — Але медсестри просили залишитися, бо там поламалася котельня, й мені довелося разом із Данилом підпирати двері палати, щоб тепло не йшло.
— Не вигадуй, — не витримала Марʼяна.
— Я не вигадую, — серйозно відповів Тарас. — Можеш спитати в Данила.
Данило кивнув.
— Це правда, пані Марʼяно. Ваш чоловік врятував мою дружину й дитину. Я перед ним у боргу на все життя.
— Мені дуже приємно, — стримано відповіла Марʼяна. — Але чоловіка, який пропав на дві доби, я теж маю право розпитати.
— Маєш, — сказав Тарас. — Питай про що завгодно.
Вона помовчала, а тоді спитала те, що боліло найбільше.
— Скажи мені одне. Якби нічого цього не сталося, коли б ти мені признався про роботу?
Тарас довго мовчав.
— Не знаю, — чесно сказав він. — Я тільки знаю, що біля тієї машини, коли Оксана кричала, я подумав про тебе й про Соломійку. Подумав, що якщо зі мною щось станеться, ви не дізнаєтеся навіть, де я працюю й чому у нас такі борги. Мені стало страшно, Марʼяно. По-справжньому страшно.
Вона дивилася на нього довго й пильно. У кухні було так тихо, що чутно було, як у печі потріскують дрова.
— Знаєш, що найбільше мене обурює? — спитала вона нарешті.
— Що?
— Що я дізналася про твоє звільнення від чужої людини по телефону. Що весь цей час ти ніс це сам, а я думала, що ми разом. Така самотність гірша за будь-які борги.
— Я розумію.
— Ні, не розумієш. Але зрозумієш, — мовила вона. — Ти пообіцяєш мені, що відтепер жодної таємниці. Навіть найстрашнішої. Навіть тієї, про яку тобі соромно.
— Обіцяю.
— Не мені. Нашій доньці скажи.
Тарас обернувся до Соломійки, яка уважно слухала, сидячи на колінах у баби.
— Соломійко, — сказав він, — я більше нікому не збрешу. Слово тата.
— А кутю ми разом доїмо? — серйозно спитала вона.
Усі засміялися, і напруження, що тримало кухню з учорашнього вечора, нарешті тріснуло.
Данило відкашлявся й дістав із пакета пухку теку.
— Пане Тарасе, я не лише з подякою. Я будівельник, у мене бригада, і нам катастрофічно бракує людини, яка вміє возити матеріали й не боїться снігу. Платимо добре й вчасно. Якщо вам цікаво, приходьте після свят.
Тарас розгублено глянув на дружину.
— Що скажеш? — спитав він.
— Скажу, що цього разу ти нічого не вирішуватимеш сам, — відповіла Марʼяна. — Ми все обговоримо, і не раз.
— Згода, — всміхнувся Тарас.
— А тепер, — подала голос Ганна Петрівна, піднімаючись з-за столу, — всі мовчки йдуть мити руки. Я грію вечерю наново, і хай хто-небудь тільки скаже, що кутя холодна.
— Вона не холодна, бабусю, — гордо оголосила Соломійка. — Я її вчора ввечері двічі гріла в мікрохвильовці, поки ніхто не бачив.
Марʼяна розсміялася вперше за дві доби, і сміх цей був схожий на плач. Вона підійшла до Тараса, обережно торкнулася його забинтованої руки й тихо сказала:
— Більше не їдь без мене додому через заметіль.
— Не поїду, — відповів він.
Через місяць Данило привіз на хрестини своєї доньки запрошення. Дівчинку назвали Марʼяною, на честь жінки, чий чоловік повернувся до власної кухні.
ще через рік у Тараса вже була своя невелика бригада, а на одвірку кухні висіла нова вишита рушниця з написом, який Соломійка попросила зробити власноруч: «Тут чекають».
Світлана Малосвітна