Мар’яна стояла біля вікна, стискаючи в руках чашку з холодною кавою. Десять років шлюбу. Десять років, які пролетіли як один заплутаний, дивний сон.
Колись вона, маленька дівчинка з бантами, мріяла про білу сукню, пишне весілля та принца, який носитиме її на руках. Весілля відбулося — швидке, поспішне, ніби в тумані. А от принц… принц виявився мовчазною крижаною брилою.
Почулися кроки. До кімнати увійшов Олег — її чоловік. Його обличчя було темнішим за хмару, а в руках він тримав теку з документами. Мар’яна відчула, як серце стиснулося від передчуття катастрофи.
— Нам треба поговорити, Мар’яно. Спокійно, якщо ти ще здатна на це, — холодно промовив Олег, кидаючи теку на стіл. Папери глухо зашурхотіли.
— Що це, Олегу? — її голос здригнувся. — Знову звіти від твого «дорогого» адвоката? Ти справді збираєшся довести це божевілля до кінця?
Олег різко повернувся до неї, його очі палали гнівом, який він намагався стримати.
— Божевілля? Це ти називаєш божевіллям?! Божевіллям було вірити тобі десять років! Я будував цей дім, я працював з ранку до ночі, поки ти шукала «романтику» в екрані свого телефона! Ти зрадила все, що ми мали, Мар’яно. Ти зрадила мене, дітей, нашу родину. І тепер ти дивуєшся, що я захищаю своїх синів?
— Твоїх синів?! — Мар’яна вибухнула, її стримувані тижнями сльози нарешті ринули з очей. — Вони мої діти так само, як і твої! Як у тебе взагалі повертається язик говорити про позбавлення батьківських прав? Я припустилася помилки, так! Я визнаю це! Але чому ти не запитаєш себе, чому це сталося?
— О, звісно! — Олег гірко засміявся, крокуючи кухнею. — Звинувачуй мене. Це ж так зручно! Я не дарував тобі квітів щодня? Не співав серенад під вікном? Ми дорослі люди, у нас двоє дітей, робота, побут! А тобі захотілося казки на стороні?
— Мені захотілося простого людського тепла, Олегу! — закричала Мар’яна, підходячи до нього майже впритул. — Ти згадай наші останні роки! Ми ж як чужі люди в одному вагоні. На людях — як німі. Жодного обійму, жодного лагідного слова. Інші пари сміються, тримаються за руки, а ми? Ми соромилися одне одного, як підлітки, які вперше на побаченні! Ти хоч раз за ці десять років сказав мені, що любиш мене? Хоч раз?!
Олег застиг. Його кулаки стислися, а на щоках заходили жорна.
— Я працював, Мар’яно. Я забезпечував вас усім. Це і є моя любов. Я не вмію розсипатися в компліментах, ти це чудово знала, коли йшла за мене.
— Твоя єдина схованка від будь-яких проблем — це твоя мама! — в серцях кинула Мар’яна, не стримуючи образи. — Тільки-но у нас виникали труднощі, чи мій характер знову здавався тобі «заважким», ти хапав куртку і біг до свекрухи! Ти ховався там від дорослого життя, від мене, від наших суперечок! А повертався лише для того, щоб сказати, яка я погана дружина. Ти пам’ятаєш, що ти мені говорив під час наших сварок? «Ти стара, ти нікому не потрібна, твій поїзд пішов!» Ти знищив мою самооцінку, Олегу!
— Бо твій характер витримає не кожен! — відрізав Олег, підвищуючи голос. — Ти вічно незадоволена, вічно вимагаєш того, чого я не можу дати. Так, я говорив неприємні речі, бо ти доводила мене до сказу своїми причіпками! Але я ніколи, чуєш, ніколи не йшов до іншої жінки! Я був вірний тобі! А ти знайшла собі віддушину… Скільки це тривало? Роки? Ти роками брехала мені у вічі!
Мар’яна закрила обличчя руками. Цей докір пропікав її наскрізь, бо був правдою.
— Це не було серйозно… — тихо затиналася вона. — Ті зустрічі були рідкісними. Я розривалася, Олегу. Мені здавалося, що той чоловік мене цінує, але я швидко зрозуміла, що це ілюзія. Йому потрібна була лише легкість, а моє справжнє життя — це ти і діти. Я сама розірвала той зв’язок! Сама! Видалила всі контакти, забула про нього, бо хотіла все почати спочатку з тобою! Я хотіла врятувати наш шлюб!
— І саме в цей момент я про все дізнався, — глухо сказав Олег, і в його голосі вперше прозвучала не лють, а невимовний, глибокий біль. Він сів на стілець, опустивши голову. — Знаєш, що найстрашніше, Мар’яно?
Вона підійшла ближче, дивлячись на його похилені плечі.
— Що, Олегу?
— Те, що я дійсно любив тебе. Всі ці роки, — він підвів на неї очі, і Мар’яна побачила в них блиск сліз, яких ніколи раніше у чоловіка не помічала.
— Я просто не вмів про це говорити. Мене так виховали. Батько ніколи не говорив мамі ніжних слів, але вони прожили життя в повазі. Я думав, що мої вчинки, мій заробіток, моя вірність — це і є доказ. Я поняття не мав, що тобі так сильно потрібні ці дурні слова. А ти… ти подумала, що мені байдуже. І пішла шукати їх в інтернеті.
Ці слова вдарили Мар’яну сильніше за будь-який ляпас. Вона впала перед ним на коліна, намагаючись узяти його за руки, але Олег м’яко, але рішуче забрав їх.
— Олегу, благаю тебе… Я не знала. Я була сліпа, мені здавалося, що я самотня в цьому домі. Якби ж ми поговорили раніше! Якби ми просто відкрилися одне одному!
— Тепер пізно, — зітхнув він, дивлячись на теку з документами. — Адвокат сказав, що доказів твоєї невірності достатньо, щоб суд прислухався до моєї сторони щодо виховання дітей. Моя мама підтримає мене. Твої родичі… ну, ти сама знаєш, вони вражені від твого вчинку і не хочуть у це втручатися.
— Вони всі відвернулися від мене! — розплакалася Мар’яна. — Навіть моя рідня дивиться на мене як на злочинницю. Але ж я просто хотіла бути коханою! Невже через одну помилку, яку я сама ж і виправила, я маю втратити все?
Дітей, тебе, наше майбутнє? Олегу, я готова на все. Я змінюся. Я навчуся миритися з твоїм мовчанням, я буду берегти твій спокій. Тільки не забирай у мене дітей, не руйнуй те, що ми ще можемо склеїти!
Олег підвівся, підійшов до вікна і довго дивився на нічне місто. На кухні повисла важка, задушлива тиша. Прожиті десять років стояли між ними, як стіна, на якій з’явилися глибокі тріщини.
— Довіру не можна повернути за один день, Мар’яно, — тихо, але твердо промовив він, не повертаючись. — Ти зламала те, що будувалося десятиліттям. Я не знаю, чи зможу колись знову дивитися на тебе і не бачити твоєї зради.
— Дай мені шанс, — прошепотіла вона, підходячи до його спини, але не наважуючись торкнутися. — Будь ласка. Дай нам шанс спробувати повернути хоча б крихту тієї поваги. Заради дітей.
Заради того хлопчика і дівчинки, які десять років тому поспіхом дали обітниці, але так і не навчилися розмовляти одне з одним.
Олег не відповів. Він лише важко зітхнув і не прибрав теку зі столу, але й не сховав її назад у портфель. Попереду на них чекала довга, холодна ніч і довгий шлях, кінець якого не знав ніхто з них.
Олеся Срібна
