Сонце заглядало у вікно колись затишної підліткової кімнати, але Мар’яні було не до краєвидів. Вона люто терла стіл вологою серветкою, намагаючись відтерти залишки засохлого пластиліну.
Поруч, на ліжку, розкидавши руки й ноги, солодко спала шестирічна Полінка. Навколо неї панував звичний хаос: розкидані ляльки, розмальовки та шматочки печива.
Мар’яні нещодавно виповнилося шістнадцять, і останні пів року її життя перетворилися на суцільний тест на витривалість. Двокімнатна квартира, яка раніше здавалася цілком комфортною, раптом стиснулася до розмірів клітки.
Двері кімнати прочинилися, і на порозі з’явилася мати, Олена Петрівна, з кухонним рушником у руках. Вона подивилася на сплячу Полінку, а потім суворо перевела погляд на старшу доньку.
— Мар’яно, чому на підлозі знову іграшки? — пошепки, але прикро зашипіла мати. — Дитина прокинеться, наступить і пораниться!
Мар’яна застигла з серветкою в руках. Вона глибоко вдихнула, намагаючись стримати тремтіння в голосі.
— Мамо, ці іграшки розкидала не я. Я щойно закінчила відмивати стіл від її творчості. Мені треба готуватися до контрольної з фізики.
— Ти старша! — відрізала Олена Петрівна, проходячи вглиб кімнати й демонстративно піднімаючи з підлоги пластикову карету. — Тобі важко підняти кілька речей? Ти ж усе одно тут сидиш.
— Я не сиджу, я вчуся! — Мар’яна мимоволі підвищила голос, від чого Полінка на ліжку поворухнулася.
— Не кричи, малу розбудиш! — засичала мати. — Яка ж ти егоїстка, Мар’яно. Тільки про себе й думаєш. Ми з батьком працюємо з ранку до вечора, щоб вас прогодувати, а від тебе жодної допомоги.
— Допомоги?! — Мар’яна теж перейшла на шипіт, повний гніву. — Я вигулюю малу, я стежу, щоб вона не рознесла хату, я прибираю за нею! Ви вирішили переселити її до мене, навіть не запитавши! Я не можу нормально поспати, не можу запросити дівчат, я взагалі забула, що таке тиша!
На шум у кімнату заглянув батько, Сергій Васильович. Його обличчя виражало глибоку втому та бажання зникнути.
— Що тут знову за мітинг? — тихо запитав він. — Можна хоч у вихідний без криків?
— Тату, ну хоч ти скажи їй! — Мар’яна з надією повернулася до батька. — У нас різниця в десять років! Поліні потрібен інший режим, їй треба гратися, а мені — тиша і простір. Чому я повинна ділити свої квадратні метри, які й так крихітні?
— Мар’яно, ну куди ми її подінемо? — батько розвів руками, винувато дивлячись на доньку. — У вітальню? Ти ж знаєш, що там наше єдине місце для відпочинку після роботи. Треба трохи потерпіти.
— Потерпіти? Доки? До мого тридцятиріччя? — обурилася дівчина.
— Не смій так розмовляти з батьком! — втрутилася Олена Петрівна. — Ти виросла в цій квартирі, ми для тебе нічого не шкодували. А тепер, коли з’явилася сестричка, ти поводишся як чужа. Ти ж сама такою була! За тобою теж прибирали!
— Саме так, мамо! За мною прибирали ви з татом, бо ви мене народили! Це були ваші обов’язки! А Поліна — ваша донька, не моя! Чому половина твоїх обов’язків тепер на мені? Коли я просила кота два роки тому, ти що мені сказала? «Ніяких тварин, за ними треба прибирати!». А тепер виходить, що за сестрою я прибирати зобов’язана?
Олена Петрівна аж почервоніла від обурення.
— Ти порівнюєш рідну сестру з котом?! Яка ж ти невдячна! Ми виростили егоїстку. Ми дали тобі окрему кімнату, коли ти була маленькою, а тепер ти жалкуєш кутка для власної крові!
— Мама краще знає, як правильно, Мар’яно, — тихо вставив батько, намагаючись згладити кути, але це лише підлило оливи до вогню.
— «Мама краще знає»! Це все, що я від тебе чую, тату! — вигукнула Мар’яна, відчуваючи, як на очі навертаються сльози безсилля. — Ти просто не хочеш сперечатися, тому вдаєш, що все нормально! Але це не нормально!
У цей момент Полінка остаточно прокинулася. Вона сіла на ліжку, потерла кулачками очі й миттєво оцінила напружену атмосферу.
— Мамо, Мар’яна знову свариться? — вередливим голоском запитала мала, протягуючи руки до матері.
— Ні, сонечко, Мар’яна просто вередує, — лагідно відповіла Олена Петрівна, підбираючи дитину на руки й кидаючи на старшу доньку нищівний погляд. — Ходімо на кухню, я дам тобі сік. А наша доросла і «дуже зайнята» донька нехай нарешті навчиться поважати родину.
Батьки вийшли, причинивши двері. Мар’яна залишилася стояти посеред кімнати. Її трясло від образи. Вона підійшла до вікна й притислася лобом до холодного скла.
У голові знову з’явилися думки про подругу Аліну. Аліна була єдиною дитиною в родині. Вона могла закритися в кімнаті, слухати музику, вчити уроки в абсолютній тиші, і ніхто не заходив без стуку, не вимагав збирати чужі іграшки й не називав її егоїсткою за бажання мати приватність. Мар’яна ловила себе на соромі за цю заздрість, але нічого не могла з собою вдіяти.
Йти їй було нікуди. Єдина бабуся жила далеко в селі, за три години їзди від міста, була вже дуже старенькою й сама потребувала догляду.
Мар’яна сіла за стіл, відкрила підручник з фізики, але літери розпливалися перед очима. Вона зрозуміла одну просту й гірку істину: її протести нічого не змінять.
Батьки не хотіли чути її аргументів, бо їм так було зручніше.
Усе, що їй залишалося — це зціпити зуби, вчитися якнайкраще, рахувати дні до вісімнадцятиріччя і мріяти про день, коли вона зможе вступити до університету в іншому місті й отримати свій власний, нехай і студентський, але спокійний простір.
Тетяна Макаренко
